Роман «Лицедії» — це історія життя талановитої лондонської акторки, яка непомітно для самої себе мало не стала на слизький шлях зради улюбленого мистецтва.

Моем і в цьому романі виступає як майстер філігранного психологічного аналізу, як знавець життя англійських аристократичних та артистичних кіл, до яких належав сам і які з витонченим сарказмом викриває в кращих своїх творах.

В Радянському Союзі книга видається вперше.

Переклад Мар Пінчевський

Післямова Захара Лібмана

Перекладено за виданням:

W. Somerset Maugham, Theatre, Doubleday, London

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА

7—3—4 28—БЗ—9—67М

Двері відчинилися, і Майкл Госселін підвів очі. Зайшла Джулія.

— Хелло! Одну хвилиночку! Підпишу листи — і все.

— Гаразд, гаразд, не поспішай. Я тільки гляну, які квитки ми надіслали Деннорантам. А що тут робить отой хлопець?

Інстинктивно виконуючи раз і назавжди засвоєне правило сцени, вона супроводила запитання жестом — кивнула акуратно зачесаною головою в бік кімнати, через яку щойно пройшла.

— Це рахівник. З фірми Лоуренса й Гамфрі. Він працює у нас уже третій день.

— Такий молодий!

— Стажує на бухгалтера. І, здається, непогано знається на своїй справі. Він і досі захоплюється нашою бухгалтерією: каже, навіть не уявляв собі, що фінансові справи театру можуть бути в такому ажурі — справжня тобі ділова контора! А побачили б ви, каже, яке безладдя в конторських книгах деяких фірм у Сіті[1]! Посивіти можна, поки второпаєш що до чого.

Джулія посміхнулась, дивлячись на вродливе обличчя свого чоловіка, — воно аж сяяло від задоволення.

— Видно, цей хлопець вміє говорити приємні речі.

—; Сьогодні він закінчує. Я оце подумав — чи не запросити б нам його до себе на ленч? Поводиться він як справжній джентльмен.

— Ти вважаєш, цього досить, щоб запрошувати його на ленч?

Майкл не помітив легкої іронії в її голосі.

— Якщо не хочеш, то, звичайно, не треба. Просто я подумав, яка б то була для нього радість. Цей хлопець аж тремтить од захвату, коли говорить про тебе. Він уже тричі дивився нашу п’єсу і каже, що його найбільше бажання — познайомитися з тобою.

Майкл натиснув на кнопку дзвоника, зайшла секретарка.

— Візьми листи, Марджері. З ким я сьогодні зустрічаюсь?

Неуважно слухаючи Марджері, яка одне за одним називала прізвища, Джулія повільно обвела поглядом таку знайому їй кімнату. Помешкання було обставлене саме так, як належить кабінету директора першокласного театру. На стінах, обшитих панелями (купили їх за собівартістю), висіли гравюри Зоффані й де Вільда — сцени з різних вистав. Крісла в кімнаті великі й зручні. Майкл сидів у різьбленому чіппендейльському кріслі — щоправда, це була імітація, але виготовлена відомою фірмою, і чіппендейльський стіл перед ним, з ніжками у формі левових лап, справляв надзвичайно солідне враження. На столі стояв її фотопортрет у масивній срібній рамці і — для симетрії — портрет Роджера, їхнього сина. Між рамками стояла розкішна срібна чорнильниця — її подарунок Майклові на день народження, а за нею — поличка, обтягнута червоним у золотих візерунках сап’яном. На цій поличці завжди лежав поштовий папір — на той випадок, якщо Майкл забажає власноручно написати комусь листа. На кожному аркушику стояло: «Сіддонс-театр», а на конвертах красувався його фамільний герб — кабаняча голова й девіз: «Nemo me impune lecessit[2]» . Букет жовтих тюльпанів у срібній вазі, яку він одержав як приз за три перемоги підряд у щорічних турнірах з гольфа між командами лондонських театрів, свідчив про дбайливість Марджері. Джулія допитливо глянула на неї. Хоч коротко підстрижене волосся дівчини було знебарвлене перекисом водню, а губи яскраво нафарбовані, обличчя її зберігало нейтральний вираз, як і належить досвідченій секретарці. «Марджері працює у Майкла п’ятий рік і, певно, вже знає найменші його примхи, — подумала Джулія. — Невже вона така дурна, що могла закохатися в нього?»

Та в цю мить Майкл підвівся з крісла.

— Ну от, люба, тепер я до твоїх послуг.

Марджері подала йому чорного фетрового капелюха й відчинила перед ними двері. Вони зайшли до контори, і молодий чоловік, на якого Джулія звернула увагу, коли йшла до Майкла, підвівся.

— Я хотів би познайомити вас з міс Лемберт, — звернувся до нього Майкл. І проказав з виглядом посла, що рекомендує імператорові, при дворі якого він акредитований, нового аташе: — Це той самий джентльмен, який своєю працею навів лад у нашій бухгалтерії.

Юнак густо почервонів. Він силувано всміхнувся у відповідь на її теплу, легку посмішку; Джулія сердечно потиснула йому руку й відчула, що долоня його мокра від поту. Його ніяковість зворушувала. Так поводилися люди, коли їх рекомендували Сарі Сіддонс[3]. У Джулії майнула думка, що даремно вона так холодно поставилася до пропозиції Майкла запросити хлопця на ленч. Вона зазирнула юнакові в очі. Її власні очі були величезні, темно-карі й променисті. Підсвідомо, сама того не помічаючи — як не помічаєш, скажімо, власного руху, коли відганяєш настирливу муху, — вона надала своєму обличчю трошки пустотливого, але теплого виразу.

— Я оце подумала… чи не погодилися б ви з’їсти котлетку в нашому товаристві? А після ленчу Майкл одвезе вас назад.

Юнак знову зашарівся, і на його худій шиї сіпнувся кадик.

— Це така честь для мене…— Він занепокоєно глянув на свій костюм. — Але я такий брудний.

— А ви зможете помитись і причепуритись, коли приїдемо до нас.

Автомобіль чекав на них коло службового входу — великий, чорний з нікелем автомобіль, із сидіннями, обтягнутими сріблястою шкірою, з фамільним гербом Майкла на дверцятах. Джулія сіла.

— Ідіть сюди, сідайте зі мною. Майкл поведе машину.

Вони мешкали на Стенхоуп-плейс. Коли вони приїхали,

Джулія звеліла дворецькому показати юнакові, де можна помити руки, а сама пішла до вітальні. Вона підфарбовувала губи, коли зайшов Майкл.

— Я сказав йому, щоб ішов сюди, коли опорядиться.

— До речі, як його звуть?

— Навіть не уявляю.

— Але ж, любий, ми повинні дізнатися. Я попрошу, щоб він розписався у нашій книзі відвідувачів.

— Далеко йому до нашої книги! — Майкл запрошував розписуватися в їхній книзі тільки вельми визначних осіб. — Адже ми ніколи більше не зустрінемося з ним.

В цю мить хлопець зайшов до кімнати. По дорозі додому Джулія всіляко намагалася розвіяти його скованість, але він усе ще ніяковів. Коктейлі вже стояли на столі, і Майкл налив чарки. Джулія взяла сигарету, хлопець запалив сірника для неї, але рука його тремтіла, і вона мусила притримати його руку своєю, щоб прикурити.

«Сердешне ягнятко, — подумала вона, — це, напевно, найпрекрасніша мить в його житті. З якою гордістю він розповідатиме потім про це своїм знайомим! І всі його задрипані співробітники дивитимуться на нього як на героя і вмиратимуть від заздрощів».

Джулія, розмовляючи сама з собою, вживала іноді досить колоритні слівця. Вона з насолодою затяглася сигаретою. А справді, якщо подумати, то це таки здорово: досить комусь поснідати в її товаристві й побалакати з нею якусь годину, і він уже підноситься на недосяжну висоту в очах людців, що оточують його!

Хлопець нарешті спромігся вимовити кілька слів:

— Яка чудова кімната!

Вона вмить подарувала йому чарівну посмішку, трошки підвівши при цьому тонкі брови, — цю посмішку і цей рух брів він бачив, напевно, вже не раз, стежачи за її грою на сцені.

— Я дуже рада, що вам у нас подобається. — Джулія промовила це тихим, ледь хрипким голосом. Можна було подумати, що після цих його слів їй полегшало на серці. — У нашій сім’ї всі вважають, що у Майкла — бездоганний смак.

Майкл задоволено оглянув кімнату.

— Ну, в цьому я вже маю певний досвід. Я завжди сам роблю ескізи декорацій для наших вистав. Чорнову роботу, звичайно, виконують інші, але ідеї — завжди мої.

Вони оселилися в цьому будинку два роки тому; і він, і Джулія чудово пам’ятали, що було це напередодні їхнього від’їзду в гастрольне турне й вони доручили ремонт і умеблювання будинку відомому майстрові-декоратору; той погодився все зробити до їхнього приїзду з умовою, що вони сплатять йому тільки собівартість ремонту й меблів, але, повернувшись, візьмуть його на посаду художника в театрі. Та чи варто переказувати такі нудні подробиці цьому абсолютно незнайомому юнакові? Будинок був обставлений з смаком — декоратор сполучив у добре продуманій пропорції антик з модерном, і Майкл, звичайно, мав рацію, коли повторював: «Одразу видно, що в цьому будинку живе джентльмен!» Джулія, проте, виговорила собі право умеблювати свою спальню за власними уподобаннями, а що її цілком задовольняла спальня в їхньому старому будинку в Ріджент-парку, де вони мешкали після війни, то вона перевезла геть увесь гарнітур сюди. Ліжко й туалетний столик у її спальні були обтягнуті рожевим шовком, шезлонг і крісло — голубим; над ліжком пурхали товстенькі визолочені херувимчики, підтримуючи лампу з рожевим абажуром, і такі самі товстенькі визолочені херувимчики сонмом юрмилися навколо дзеркала на туалетному столику. На тумбочках з червоного дерева у важких дорогих рамках стояли помічені автографами фотопортрети акторів і актрис, а також членів королівської сім’ї. Оглядаючи її спальню, декоратор зневажливо-іронічно підводив брови, але це була єдина кімната в будинку, де Джулія почувала себе по-справжньому вдома. Свої листи вона писала за секретером з червоного дерева, сидячи на визолоченому «гамлетівському» стільці.

Дворецький оголосив, що ленч подано, і вони ввійшли до їдальні.

— Сподіваюсь, вам вистачить їжі, — сказала Джулія. — Ми з Майклом не відзначаємося особливим апетитом.

Ленч,, власне, складався із смажених морських язиків, відбивних котлет із шпинатом і компоту. Саме стільки, скільки треба, щоб угамувати голод, не набувши й унції ваги. Марджері попередила куховарку, що за ленчем буде гість, і та нашвидкуруч підсмажила трохи картоплі. Хрумкі на вигляд картопляні кружальця апетитно пахли. Але тільки юнак їв картоплю, Джулія сумно подивилася на неї й похитала головою, відмовляючись. Майкл втупився в страву серйозним поглядом, немов не розуміючи, що це перед ним, власне, таке, а тоді, стрепенувшись — немов опам’ятавшись після якихось похмурих думок, — сказав: «Дякую, не треба». Вони сиділи за обіднім столом, — Джулія навпроти Майкла, — на пишних стільцях з високими прямими спинками, а гість — посередині — на стільці іншого фасону, хоч і незручному, але витриманому в стилі всіх інших меблів в їдальні. Джулія помітила, що хлопець чомусь поглядає на буфет, і, мило посміхаючись, нахилилася до нього:

— Вам щось потрібно?

Він густо почервонів.

— Чи… чи не можна скибку хліба?

— Ну звичайно ж.

Вона багатозначно глянула на дворецького, який саме наливав Майклові білого сухого вина, і той вийшов з кімнати.

— Ми з Майклом ніколи не їмо хліба. І як отому недогадливому Джівонсу не спало на думку подати його вам?

— Вживання хліба це, безперечно, тільки звичка, — сказав Майкл. — І ви навіть не уявляєте собі, як швидко можна її позбутися, якщо захотіти.

— Але ж він такий худесенький, Майкле!

— А я не вживаю хліба не через те, що боюсь розтовстіти. Я не їм його, бо вважаю, що він просто непотрібний. Зрештою, я роблю стільки фізичних вправ, що можу дозволити собі їсти все, що мені заманеться.

В свої п’ятдесят два роки Майкл зберіг струнку постать. Замолоду він був дуже гарний — мав кучеряву каштанову шевелюру, прекрасний колір шкіри, великі сині очі, прямий ніс і маленькі вуха — одне слово, вважався найвродливішим актором на англійській сцені. Тільки тонкі губи трошки псували його обличчя. Він був високий на зріст — шість футів — і стрункий. Майкл і актором став, власне, через вроду (а міг би обрати традиційну в його сім’ї військову кар’єру). Тепер його каштанове волосся посивіло, і він коротко підстригав свої, колись довгі, кучері; обличчя його вкрилося зморшками, а густо-червоні щоки вже не можна було б порівняти з ніжною шкуркою персика. Але, завдяки своїм прекрасним очам і стрункій постаті, він усе ще був дуже гарний. Після п’яти років, проведених на війні, він перейняв військову поставу, отже, якби ви не знали, хто він такий (а таку ситуацію важко собі уявити, бо з тієї чи іншої нагоди його фотографії регулярно друкувалися в ілюстрованих журналах), то могли б подумати, що перед вами якийсь старший офіцер. Майкл пишався тим, що його вага залишається незмінною відтоді, як йому стукнуло двадцять, і вже багато років у будь-яку погоду він підводився о восьмій, вдягав шорти й светр і виконував свій ранковий моціон — оббігав увесь Ріджентс-парк.

— Секретарка сказала мені, що у вас сьогодні вранці була репетиція, міс Лемберт, — промовив хлопець. — Отже, чи не готуєте ви нову п’єсу?

— Ні в якому разі, — відповів Майкл. — Наша нинішня вистава іде при переповненому залі[4].

— Майкл вирішив трохи освіжити гру і призначив репетицію.

— І я дуже радий, що зробив це, бо вони вже почали виробляти на сцені таке, про що ми зовсім не домовлялися на попередніх репетиціях. До того ж вони дуже вільно поводяться з авторським текстом. Я завжди казав, що актор повинен точно триматися тексту п’єси, хоч, бог тому свідок, те, що пишуть зараз драматурги, класикою не назвеш.

— Якщо б ви схотіли подивитися нашу п’єсу, — приязно сказала Джулія, — то, я певна, Майкл з радістю залишив би для вас кілька місць.

— О, я дуже хотів би подивитися її ще раз! — захоплено промовив юнак. — Хоч і бачив її вже тричі.

— Та невже? — здивовано вигукнула Джулія, хоч вона чудово пам’ятала, що Майкл уже казав їй про це. — Звичайно, це непогана п’єса, і вона цілком виправдала наші надії, але мені просто не віриться, що хтось захоче дивитися її тричі.

— Але я ходив дивитися не так саму п’єсу, як вашу гру.

«Ну от, таки дочекалася комплімента», — подумала Джулія, а вголос сказала:

— Прочитавши цю п’єсу, Майкл довго вагався — брати її чи ні. Він вважав, що для мене там роль надто слабенька. Та й справді, роль ця не дуже яскрава. Але я вирішила все ж таки спробувати щось із неї зробити. Ну звичайно, другу жіночу роль довелося істотно скоротити під час репетицій.

— Я не сказав би, що ми переписали п’єсу заново, — втрутився Майкл, — але, в усякому разі, те, що ви чуєте зі сцени, дуже відрізняється від того, що приніс нам автор.

— Ви просто чудово зіграли цю роль, — сказав юнак.

(«А в ньому є щось привабливе»).

— Я рада, що сподобалася вам, — відповіла вона.

— Якщо ви здобудете прихильність Джулії, то вона, може, подарує вам на прощання свій портрет.

— Справді подаруєте?

Хлопець знову зашарівся, і його голубі очі засяяли. («Ні, він таки дуже гарненький»). Власне, назвати його вродливим не можна було б, але він мав щире, приємне обличчя і дуже симпатично ніяковів. Волосся — світло-каштанове, кучеряве, але він старанно зачісував його, і Джулія подумала, як виграла б його зовнішність, коли б замість того, щоб змащувати свої кучері брильянтином, він дозволив їм витися. До всього — свіжий, здоровий колір обличчя, біла шкіра, дрібні, гарної форми зуби. Джулії було приємно відзначити собі, що

костюм на ньому сидить добре, він уміє носити одяг. І взагалі весь він якийсь чистенький і свіжий.

— Певно, ви вперше в житті знайомитеся із закулісною стороною театрального життя? — спитала вона.

— Так, уперше. Тому я так хотів, щоб мені доручили цю роботу. Ви навіть уявити собі не можете, яке це щастя для мене!

Майкл і Джулія приязно посміхнулися до нього. Його захоплення тішило їх, підносило у власних очах.

— Я ніколи не дозволяю стороннім особам приходити на наші репетиції, та, оскільки ви наш бухгалтер і тому майже належите до нашої трупи, я міг би зробити для вас виняток, якщо це вам цікаво.

— О, спасибі, це було б так чудово! Я ще ні разу в житті не бував на репетиції. А ви гратимете в наступній п’єсі?

— Навряд. Акторська гра вже не вабить мене так, як колись. І мені тепер дуже важко знайти роль для себе. Розумієте, я в такому віці, що вже не можу грати молодих закоханих, а драматурги чомусь не створюють більше образів, які вони так полюбляли в дні моєї молодості, — образів, що їх французи називають raisonneurs[5]. Ви знаєте, що саме я маю на увазі — серед персонажів п’єси є який-небудь герцог, чи міністр, чи, скажімо, уславлений адвокат, красномовний розумник, який обкручує всіх круг пальця. Не знаю, що сталося з нашими драматургами. Скидається на те, що вони просто розучилися писати. Примушують нас, акторів, товкти воду в ступі, але вдячності від них — годі й сподіватися. Ви б мені, певно, не повірили, якби я розповів вам, які умови висувають деякі з них.

— І все ж, на жаль, без них ми не можемо обходитися, — посміхнулася Джулія. — Та коли п’єса погана, то ніякі геніальні актори не врятують її.

— А пояснюється це тим, що публіку, власне, цікавить не вистава. В епоху розквіту англійського театру люди ходили дивитись не п’єси, вони ходили дивитись на великих акторів. В якій саме ролі виступали Кембл[6] і місіс Сіддонс — не мало жодного значення. Публіка ходила дивитися на них самих. Та навіть зараз — я не хочу, звичайно, заперечувати той факт, що коли п’єса погана, то все летить шкереберть, — але навіть зараз, коли п’єса хороша, то, я переконаний, публіка приходить дивитися не п’єсу, а гру акторів.

— Ну, цього, звичайно, ніхто ке міг би заперечити, — сказала Джулія.

— Єдине, що потрібно такій актрисі, як Джулія, — це точка опори. Дайте їй точку опори, а решту вона вже зробить сама.

Джулія усміхнулась юнакові, немовби вибачаючись за чоловіка.

— Майкл, звичайно, тут перебільшує. Гадаю, що в тих випадках, коли йдеться про мене, він стає необ’єктивним.

— Коли цей юнак справді такий розумний, як мені здається, то він мусить розуміти, що на сцені не існує нічого такого, що було б тобі понад силу.

— О, таке враження склалося у людей тільки тому, що я ніколи не беруся за те, чого я не зможу зробити.

Майкл глянув на свого годинника.

— Ну, юначе, допивайте свою каву, бо нам уже час іти.

Хлопець швиденько допив те, що залишалося в його чашці, і Джулія підвелася з-за столу.

— Ви не забули про портрет?

— Здається, Майкл зберігає наші фото в своєму кабінеті. Ходімо, виберемо для вас.

Вона завела його до досить великої кімнати, що межувала з їдальнею. Хоч це приміщення вважалось особистим кабінетом Майкла («Потрібна ж чоловікові кімната, де він може залишитися на самоті й покурити!»), його використовували, головним чином, як гардеробну, коли до них приходили гості. Там стояв письмовий стіл із червоного дерева, на якому красувалися портрети Георга V й королеви Марії з їхніми факсиміле. Над каміном висіла стара копія картини Лоуренса[7] — Кембл в ролі Гамлета. На маленькому столику лежала купа п’єс, надрукованих на машинці. На стінах висіли книжкові полиці, а під ними стояли шафи. З однієї з них Джулія вийняла пачку своїх останніх фотографій. Одну вона подала юнакові.

— Здається, ця — не зовсім погана.

— Який прекрасний портрет!

— Тоді, виходить, я тут менше схожа на себе, ніж гадала.

— Що ви! На цьому фото ви точнісінько така, як у житті.

Джулія знову усміхнулася до нього, цього разу трошки кокетливо; на мить вона опустила повіки, потім підвела їх і подарувала йому свій знаменитий «оксамитовий погляд».

Вона зробила це без будь-якого наміру — якщо не механічно, то від якогось інстинктивного бажання бути ласкавою. Він такий молодий, такий соромливий і, певно ж, такий чистий душею; вона, напевно, ніколи більше не побачить його — то чому б не зробити його щастя повним? Вона хотіла, щоб він запам’ятав цю мить як прекраснішу в своєму житті. Джулія знову глянула на свій портрет. Їй приємно було почути, що вона виглядає саме так як на цьому фото. Фотограф обрав для неї — з її допомогою, звичайно, — найвигідніший ракурс. Ніс у Джулії був трошки ширший, ніж їй хотілося б, але на фото, завдяки майстерному освітленню, він виглядав дуже гарненьким; жодна зморшка не псувала гладеньку шкіру її обличчя, а погляд прекрасних очей міг би вразити і найбайдужішого.

— Гаразд. Це фото ваше. А взагалі, знаєте, я зовсім не красуня, і навіть гарненькою мене не назвеш; Коклен[8] любив повторювати, що я маю beautie du diable[9]. Ви розумієте по-французьки?

— Цю фразу принаймні зрозумів.

— Я надпишу вам портрет.

Вона сіла за письмовий стіл і своїм чітким, розгонистим почерком написала: «Щиро ваша. Джулія Лемберт».

Коли чоловіки вийшли, Джулія знову переглянула фотокартки, перед тим як покласти їх на місце.

«Непогано для сорокашестилітньої жінки, — усміхнулася вона. — І ніхто не скаже, що я на них не така, як у житті!»

Вона озирнулася, шукаючи очима дзеркало, але не знайшла його.

«Оці ще декоратори. Не дивно, що Майкл, бідолаха, ніколи не користується цією кімнатою. Ну, а взагалі треба визнати, що мої фото ніколи не виходили вдало».

Їй раптом захотілося глянути на старі знімки. Завжди акуратний і діловитий Майкл зберігав її фотографії у великих картонових коробках; на кожній коробці стояла дата, і знімки в них були складені в хронологічному порядку. Фотографії самого Майкла лежали в інших коробках у тій самій шафі.

— Якщо хтось коли-небудь писатиме наш життєпис, то до його послуг буде готовенький матеріал, — казав він.

З тією ж похвальною метою він вирізував з газет і журналів кожну згадку про себе і дружину, наклеюючи вирізки у великих альбомах.

В коробках були фотографії Джулії-дитини і молодої дівчини, були фото її перших ролей на сцені, фото з Майклом; і нарешті — з сином-немовлям Роджером. І ще на одному фото вони були всі втрьох: Майкл — одна краса і сила, Джулія — втілення материнської ніжності й любові і на руках у неї — Роджер, маленький хлопчик з кучерявою голівкою. Це фото користувалося величезним успіхом. Усі ілюстровані журнали дали його великим планом, а самі вони друкували його в своїх театральних програмах. З фото зробили також поштову листівку, яку продавали потім у провінції ще кілька років. Роджеру воно набридло, і, вступивши до Ітонського коледжу, він заявив, що більше не буде фотографуватися з нею. Вона не могла зрозуміти цього. Ну, хіба не дивак — не хоче, щоб про нього писали в газетах!

— Люди гадатимуть, що у тебе якась фізична вада або ще щось, — казала вона синові. — І ти помиляєшся, вважаючи, що це — поганий тон. Ось прийди на яку-небудь прем’єру і подивись, як весь отой вищий світ крутиться навколо фоторепортерів — і міністри, і судді — геть усі. Звісно, вони тебе запевнятимуть, що все це їм байдуже, та побачив би ти, яких поз вони прибирають, коли їм здається, що їх збираються фотографувати!

Але Роджер уперто стояв на своєму.

Джулія взяла в руки інше фото: вона в ролі Беатріче. Це була єдина шекспірівська роль, яку вона грала. Вона бачила, що в цьому одязі їй не добре, і не могла збагнути, чому саме — адже модне вбрання ніхто не вміє носити з більшим смаком! Свої сукні й театральні костюми вона шиє в Парижі, і кравці кажуть, що таких великих замовлень не робить жодна з їхніх клієнток. У неї струнка фігура — усі одностайно визнають це. Вона досить висока і має довгі ноги. Шкода, що їй так і не довелося зіграти Розалінду, вона була б просто чудова у хлопчачому костюмі; зараз про це вже, звичайно, пізно думати, і, зрештою, може, вона й правильно зробила, що не зважилася на цю роль. А втім, якщо подумати, то з своїми блискучими даними й тонким почуттям гумору вона була б неперевершена в цій ролі. Критикам не дуже сподобалася її Беатріче. А все через оті кляті білі вірші. Її голос — хоч і тихий, трохи хрипкий, але з багатьма відтінками — діймав до живого в трагічній ситуації, вигравав усіма «барвами в комічній, але був зовсім безпорадним у білих віршах. Ну, і потім — її вимова; вона була така чітка, що, не підвищуючи голосу, Джулія могла донести кожне слово до останнього ряду гальорки; а критики казали, ніби через це вірші у неї звучать як проза. «Видно, пояснюється все це тим, що я надто сучасна актриса», — вирішила вона.

А Майкл почав з Шекспіра. Це було ще до того, як вони познайомилися. Він грав Ромео в Кембріджі, а потім, після закінчення драматичної школи, Бенсон узяв його до своєї трупи. Вони гастролювали по всій країні, і Майкл виступав у багатьох ролях. Та скоро він зрозумів, що на Шекспірі кар’єри не зробить; щоб стати помітним актором, треба набути досвіду, виступаючи в сучасних п’єсах. В цей час театром у Міддлпулі керував якийсь Ленгтон. Театр мав добру славу, і після трьох років роботи у Бенсона, напередодні від’їзду на гастролі в Міддлпул, Майкл написав Ленгтону листа з проханням прийняти його. Джіммі Ленгтон, гладкий, лисий і рум’яний сорокап’ятилітній чоловічок — такий собі процвітаючий бюргер з картини Рубенса, — був закоханий у театр. Це був ексцентричний, самовпевнений, непосидющий, гонористий і дуже симпатичний добряк. Він вельми любив виступати на сцені, але через конституцію свою міг, на щастя, виконувати лише ролі досить обмеженого діапазону — на щастя, бо грав Джіммі Ленгтон препогано. Він просто не міг підпорядкувати вимогам ролі свою палку і бентежну вдачу, і, хоч старанно й подовгу працював над роллю, образ у нього завжди виходив гротескний. Він утрирував кожен жест, кожна інтонація виходила в нього неприродною. Та коли Ленгтон виступав як режисер, це була зовсім інша людина, його немовби підміняли; він абсолютно не терпів фальші.

— Не намагайтеся бути природними, — казав він акторам. — Сцена для цього не підходить. Сцена — це місце, де грають. Але грайте так, щоб усе здавалось природним.

Джіммі Ленгтон вимагав від своєї трупи напруженої праці. Актори у нього щодня з десятої до другої були на репетиціях, потім ішли додому — вчити ролі й відпочивати перед вечірньою виставою. Він тероризував їх, він кричав на них, він знущався з них. Він платив їм надто мало. Та якщо вони добре виконували якусь зворушливу сцену, він ридав, мов дитина, і голосно реготав, коли вони виголошували якусь смішну фразу так, як він цього хотів. Радіючи, він стрибав по сцені на одній нозі, а гніваючись, жбурляв рукопис на підлогу, топтав його і плакав від злості. Актори сміялися з нього й ображали його — і робили все, що могли, аби тільки йому догодити. Він будив у їхніх душах материнський інстинкт — вони всі, як один, відчували, що не можуть підвести його. І хоч актори скаржилися, що він має їх за рабів, що в них не залишається і хвилинки вільної і що взагалі людська істота не може всього цього витримати, — вони відчували якусь дивну втіху, коли задовольняли всі його обурливі вимоги. Коли Джіммі Ленгтон потискав руку якомусь старому акторові, що одержував лише сім фунтів на тиждень, і казав: «А знаєш, друже, це було просто геніально!» — старий почував себе Чарлзом Кіном[10] .

Сталося так, що коли Майкл звернувся до Джіммі Ленгтона, тому саме потрібен був актор на перші ролі в амплуа юнака. Джіммі догадувався, чого Майклу треба від нього, а тому ввечері напередодні зустрічі пішов подивитись, як той грає. Майкл виступав у ролі Меркуціо, і гра його не справила на Джіммі особливого враження, та коли хлопець наступного дня зайшов до кабінету Ленгтона, той був приголомшений його вродою. В своїй коричневій куртці й сірих фланелевих штанах Майкл навіть без гриму був такий гарний, що аж дух забивало. Поводився він невимушено і розмовляв як джентльмен. Поки Майкл пояснював йому мету свого візиту, Джіммі Ленгтон уважно придивлявся до нього. «Якщо цей красунь має хоч краплину хисту, то він піде далеко», — подумав Джіммі.

— Я бачив вас учора в ролі Меркуціо, — сказав він. — Як ви самі оцінюєте свою гру?

— Дуже невисоко.

— Я також. Скільки вам років?

— Двадцять п’ять.

— Певно, вам уже казали, що у вас чудова зовнішність?

— Саме тому я й пішов на сцену. Інакше став би офіцером, як мій батько.

— От, якби мені вашу зовнішність, як би я тоді грав!

Після цієї розмови Майкла прийняли до театру. Він пробув у Міддлпулі два роки і швидко завоював популярність серед акторів трупи. Хлопець веселий і добродушний, він завжди готовий був прислужитися колезі. Його врода викликала справжню сенсацію в Міддлпулі, і, коли закінчувалася вистава, біля службового входу завжди юрмилися його поклонниці. Дівчата писали йому любовні листи, надсилали квіти.

Майкл усе це вважав цілком природним, проте не зазнавався і не втрачав здорового глузду. Він багато працював і, здавалось, остерігався будь-яких амурних пригод, які могли б стати на перешкоді його кар’єрі. Проте виручала Майкла, власне, лише його врода, бо Джіммі Ленгтон дуже швидко переконався, що, незважаючи на Майклову наполегливість, з нього, може вийти в кращому разі тільки посередній актор. Голос Майкла, взагалі надто високий, звучав майже пронизливо, коли на сцені вибухали пристрасті; і тому те, що мало бути емоцією, сприймалося скоріше як істерика. Але найбільше шкодило йому як виконавцеві любовних ролей те, що йому не вдавалися сцени кохання. Він досить легко міг виголосити звичайний текст, умів виділити основне в ньому, але коли доходило до освідчення в коханні, він ніяковів, і це відразу було помітно..

— О прокляття, та це ж тобі дівчина, а не мішок картоплі! — кричав на нього Джіммі Ленгтон. — Цілуєш її так, наче стоїш на протязі й боїшся застудитися! Адже ти кохаєш цю дівчину! Ти мусиш відчувати, що кохаєш її. Відчувати, що в тебе серце мліє, що ні про що інше ти не можеш думати, і навіть коли б оце земля провалилася під тобою — то ти й цього б не помітив!

Та ніщо не допомагало. Незважаючи на вроду, елегантність та невимушеність, Майкл залишався холодним коханцем. Втім, це не завадило Джулії безтямно закохатися в нього. Бо познайомилися вони саме тоді, коли Майкл прийшов у театр Ленгтона.

Що ж до Джулії, то її сценічна кар’єра була на диво легка. Народилася вона на Джерсі, де її батько, корінний житель того острова, працював ветеринаром. Сестра її матері була одружена з французом, який торгував вугіллям у Сен-Мало, і шкільні роки Джулія провела у тітки, навчаючись у місцевому ліцеї. Дівчина вже з дитинства вільно й без акценту розмовляла по-французьки. Вона була природженою актрисою, і, відколи себе пам’ятала, всі твердили, що її майбутнє — сцена. Її тітка, мадам Фаллу, була en relations[11] із старою актрисою, яка колись грала в «Комеді франсез», а тепер жила в Сен-Мало на пенсію, відписану одним її коханцем із вдячності за багаторічну зворушливу відданість. Коли Джулії було дванадцять років, цій актрисі — галасливій, гладкій жінці — вже перейшло за шістдесят, та вона все ще залишалася вельми життєрадісною особою, що понад усе на світі любила смачно поїсти. Сміялася стара по-чоловічому нестримно й розкотисто, а голос мала низький і гучний. Саме вона й дала Джулії перші уроки. Вона навчала дівчину всіх прийомів, що їх сама засвоїла колись у Вищому музичному й театральному училищі, розповідала про Рейхенберг, яка виступала в амплуа інженю до сімдесяти років, про Сару Бернар з її оксамитним голосом, про Муне-Сюллі і його велич, про Коклена — найгеніальнішого актора. Вона читала Джулії великі монологи з Корнеля й Расіна — так, як її навчили читати їх у «Комеді франсез», і вимагала, щоб Джулія повторювала їх з тими самими інтонаціями. І з чарівною безпосередністю Джулія виголошувала своїм дитячим голоском палкі речитативи Федри, старанно відтворюючи ритм олександрійського вірша, вимовляючи кожне слово в тій знаменитій манері, що хоч і дуже штучна, але так сильно вражає. Напевно, гра самої Жанни Тебу завжди була ненатуральною, але вона навчила Джулію чітко вимовляти кожен звук, навчила її, як треба ходити й поводитись на сцені, навчила не боятися власного голосу й допомогла дівчині свідомо оволодіти тим чуттям ритму, якому Джулія до того підкорялась інстинктивно і яке стало згодом однією з найблискучіших рис її таланту.

— Ніколи не роби паузи, якщо на це нема підстав, — басила стара, стукаючи кулаком по столу, за яким сиділа. — Але якщо вже зробила паузу, то тягни її так довго, як тільки зможеш.

Коли шістнадцятирічна Джулія вступила до Королівської театральної академії на Гауер-стріт, чимало з того, що їй мали там викладати, було вже їй відомо. Щоправда, їй довелося відмовитися від багатьох застарілих прийомів і звикати до розмовного стилю. Але вона легко завойовувала перші місця на всіх екзаменах і конкурсах, і по закінченні школи її чудове знання французької мови допомогло їй майже відразу одержати в одному з лондонських театрів невелику роль служниці-француженки. Згодом їй запропонували грати офіціантку-австрійку, і певний час схоже було на те, що через її знання французької мови їй доведеться спеціалізуватись на ролях, де потрібен іноземний акцент. Та через два роки її «відкрив» Джіммі Ленгтон. Було це під час гастролей — Джулія виступала в мелодрамі, яка в Лондоні пройшла з великим успіхом; вона виконувала роль авантурниці-італійки, чиї махінації розкриваються у фіналі п’єси. Оскільки героїню — сорокалітню блондинку — грала молоденька дівчина, образ виходив не дуже правдоподібний. Джіммі саме влаштував собі невеликі канікули й проводив їх, подорожуючи з міста до міста й щовечора одвідуючи театральні вистави. По закінченні спектаклю він пішов за куліси й розшукав Джулію. Ім’я його було досить відоме в театральних колах, тому вона радо вислухала його компліменти, і коли Джіммі Ленгтон запропонував їй пообідати разом наступного дня, Джулія погодилася.

Вони сіли за стіл, і Ленгтон одразу перейшов до діла.

— Я цілу ніч не спав, думаючи про вас, — сказав він.

— О, для мене це так несподівано. Скажіть одразу — ваші заміри чисті чи брудні?

Та він не звернув уваги на її легковажний тон.

— Послухайте, ось уже двадцять п’ять років, як я в театрі. Я був хлопчиком-розсильним, робітником сцени, режисером, актором, адміністратором, навіть, чорт забирай, театральним критиком! Я живу в театрі з дитинства, відтоді як закінчив школу, і я знаю про театр геть усе, що варто про нього знати. Так от: на мою думку, ви — геній.

— Дуже вам вдячна за ці слова.

— Цитьте! Говорити буду я. Ви маєте всі потрібні дані. У вас хороший зріст, чудова фігура, гумове обличчя.

— І це теж комплімент?

— Авжеж. Акторці потрібне саме таке обличчя. Обличчя, яке може бути і потворним, і прекрасним, обличчя, на якому можна прочитати все те, про що людина в дану мить думає. Таке обличчя у Дузе[12]. Вчора, коли ви грали, хоч ви навіть і не думали про те, що робите, кожне ваше слово підкріплялося відповідним виразом обличчя.

— Це ж така паскудна роль. Хіба її можна грати по-справжньому? Чи чули ви, яку нісенітницю мені треба було верзти?

— Не буває паскудних ролей. Бувають паскудні актори. У вас чудовий голос, ваш голос бере глядача за душу. Щоправда, я не знаю, якою ви будете в комедії, але — готовий піти на риск.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуття ритму у вас майже бездоганне. Цього не навчаються, з цим народжуються. І це набагато важливіше. Ну, то давайте розмовляти конкретно. Я розпитував про вас. І з’ясував, що ви вільно володієте французькою, а тому вам дають ролі з ламаною англійською мовою. Так ви далеко не підете.

— Нічого іншого мені не пропонують.

— І ви готові скніти все життя на цих ролях? Та ви ж скоро нічого іншого вже просто не зможете грати, — публіка не сприйматиме вас! Другорядні ролі — ось що вам залишиться. Щонайбільше двадцять фунтів на тиждень і змарнований великий талант!

— Мене ніколи не залишала надія, що колись мені дадуть справжню роль!

— Колись? Коли ж саме? А що, як через десять років? Скільки вам зараз?

— Двадцять.

— Скільки вам платять?

— П’ятнадцять фунтів на тиждень.

— Неправда. Вам платять дванадцять фунтів, і щоб я здох, якщо це не більше, ніж ви заслуговуєте. Вам ще треба вчитися і вчитися. У вас банальні, невиразні жести. Ви ще не знаєте, що кожен жест мусить щось означати. Ви не знаєте, як примусити глядача подивитись на вас, перш ніж ви почнете говорити. Ви зловживаєте гримом. Для вашого обличчя що менше гриму, то краще. Невже ви не хотіли б стати зіркою сцени?

— Хто б відмовився?

— То переходьте до мене, і я зроблю вас найкращою актрисою Англії. У вас добра пам’ять? Мусить бути добра, — ви зовсім молода.

— Гадаю, що за дві доби я можу вивчити будь-яку роль.

— Досвід — ось чого вам бракує. І вам потрібний першокласний художній керівник, тобто я. Переходьте до мене, і щороку гратимете в двадцяти нових ролях. В п’єсах Ібсена, Шоу, Баркера[13], Зудермана[14], Хенкіна[15], Голсуорсі. Ви наділені справжнім магнетизмом, але не знаєте, як ним користуватися. — Він посміхнувся. — Бо якби знали, то ота стара відьма, ваша прима, вигнала б вас із трупи в одну мить. А ви повинні навчитися брати глядачів за горло й казати їм: «Ану, ви, негідники, дивіться на мене! І не смійте зводити з мене очей!» Ви повинні навчитися панувати над публікою. Якщо у вас немає цього хисту, то ніхто його вам не прищепить, а якщо він у вас є, то вас можна? навчити користуватися ним.

Кажу вам, у вас є всі задатки великої актриси. Я абсолютно переконаний у цьому!

— Я знаю, що мені бракує досвіду. Звичайно, я обміркую вашу пропозицію. Може, й справді перейду до вас на один сезон.

— До дідька в пекло! Невже ви гадаєте, що я можу за один сезон зробити з вас актрису? Невже ви гадаєте, що я вибиватимуся з сил тільки заради того, щоб ви пристойно зіграли у мене кілька ролей, а потім перелетіли до якоїсь третьорядної комерційної трупи в Лондоні? Дзуськи — не на такого натрапили! Підпишемо контракт на три роки, я покладу вам вісім фунтів на тиждень, і ви в мене працюватимете, як віл.

— Вісім фунтів на тиждень! Та це ж абсурд. На такі умови я не можу пристати.

— Можете, можете. Більше ви не варті й більше не одержите.

Джулія вже три роки виступала на сцені і за цей час багато чого навчилася. Крім того, Жанна Тебу, яка ніколи не була суворою моралісткою, поділилася з нею деякими вельми корисними секретами.

— Чи не вважаєте ви часом, що за це я ще й пускатиму вас до себе в ліжко?

— Боже мій, та невже ви гадаєте, що я маю час на женихання з акторками своєї трупи? У мене є безліч значно важливіших справ, ніж це, дівчинко. Та після чотирьох годин репетицій, а потім ще участі у вечірньому спектаклі, не кажучи вже про денні вистави, у вас теж не залишиться ні часу, ані бажання кохатися. Ви лягатимете в ліжко з єдиним бажанням — спати.

Але в цьому Джіммі Ленгтон помилявся.

Ентузіазм і фантастична енергія Джіммі Ленгтона зробили своє — Джулія прийняла його пропозицію. Спочатку він давав їй скромні ролі, і під його керівництвом вона грала їх так, як не грала ніколи досі. Він привернув до неї увагу критиків, він лестив їм, роблячи все так, щоб вони вважали, ніби відкриття цього нового таланту — виключно їхня заслуга. Він дозволив їм «виявити ініціативу» — запропонувати, щоб він дав їй зіграти Магду[16]. Дебют Джулії став сенсацією, і після цього Джіммі доручив їй — одну за одною — ролі Нори в «Ляльковому домі»[17], Анни в «Людині й надлюдині»[18] і Гедди Габлер[19]. Міддлпулці тріумфували: ще б пак, у них з’явилася акторка, яка могла б заткнути за пояс будь-яку лондонську зірку! І тепер жителі міста юрбами ходили дивитися на її гру у виставах, які раніше вони одвідували виключно з міркувань місцевого патріотизму. Лондонські театральні критики час від часу згадували її ім’я в своїх оглядах, і чимало столичних театралів-ентузіастів їздило в Міддлпул спеціально для того, щоб подивитися на Джулію. Повернувшись, вони захлинались од захвату, і кілька директорів лондонських театрів послали своїх емісарів із завданням оцінити її гру. Директорів брав сумнів. Гаразд, ця дівчина чудово грає в творах Шоу та Ібсена, але як вона виглядатиме в звичайних п’єсах? Вони вже мали гіркий досвід щодо цього. Актор блискуче виступав в одній з отих оригінальних п’єс, йому пропонували ангажемент, а потім виявлялося, що в усіх інших постановках він нічим не відрізняється від рядових членів трупи.

Джулія вже рік грала в Міддлпулі, коли в театр прийшов Майкл. Для початку Джіммі дав йому роль Марчбенкса в «Кандіді»[20]. Як і слід було сподіватись, Джіммі зробив правильний вибір, бо в цій ролі надзвичайна врода Майкла сприяла його успіхові, а брак душевного тепла лишався непомітним.

Джулія простягла руку і взяла картонову коробку з фотографіями Майкла. Зручно вмостившись на підлозі, вона швиденько переглянула ранні фотографії, шукаючи ту, що була зроблена одразу по його приїзді до Міддлпула; та коли знайшла її, серце її болісно стислося, і вона мало не заплакала. Спогади наринули на неї. Кандіду грала вже досить літня жінка, досвідчена актриса, якій звичайно доручали ролі матерів, старих дів чи характерних персонажів, і Джулія, якій, за винятком участі у восьми спектаклях на тиждень, нічого було робити, приходила на репетиції. Вона закохалася в Майкла з першого погляду. Вона ніколи в житті не бачила такого вродливого юнака і одразу почала безжалісно переслідувати його. Трохи згодом, знехтувавши осудом з боку респектабельних міддлпулців, Джіммі вирішив поставити «Привидів»[21] і доручив Майклу грати хлопця, а Джулії — Регіну. Вони читали одне одному свої ролі, а після репетицій дуже скромно обідали вдвох, щоб мати змогу обговорювати їх знов і знов. Незабаром вони вже були нерозлучні. Джулія не відзначалася особливою стриманістю; вона безсоромно лестила Майклові. Той не хизувався своєю вродою, він знав собі ціну й сприймав компліменти якщо не байдуже, то, скажімо, так, як сприймав би похвалу на адресу чудового старого особняка, що з давніх-давен належав його сім’ї. Всі добре знають, що це один з найкращих будинків своєї епохи, ним можна пишатися і про нього треба дбати, але звертати на нього якусь особливу увагу просто смішно, як смішно звертати увагу, приміром, на повітря, яким дихаєш. Майкл був хлопець кмітливий і наполегливий. Він знав, що його врода зараз найбільша його перевага, але він знав також, що вона не вічна і кар’єри на ній не зробиш, а тому прагнув стати хорошим актором. План у нього був простий: перейняти все, що можна, від Джіммі Ленгтона, а потім податися до Лондона.

— Якщо я робитиму те, що треба, то, може, мені пощастить заручитися підтримкою якоїсь літньої дами .й створити власний театр. Треба бути хазяїном своєї долі, бо інакше в люди не виб’єшся.

Джулія незабаром переконалася, що він дуже ощадливий. Та їй було це байдуже; більш того, їй подобалось те, що він рахує кожне пенні. Тим-то, коли вони їли разом або вирушали в неділю на якусь прогулянку, вона ніколи не забувала платити за себе сама. Вона ж легко розтринькувала гроші, часто на тиждень-два запізнювалася з оплатою рахунку за квартиру, а тому захоплювалася Майклом, який дуже не любив мати борги й примудрявся навіть щотижня заощаджувати якусь суму із свого невеликого заробітку. Він хотів назбирати досить грошей для того, щоб згодом, приїхавши в Лондон, не хапатися за першу-ліпшу запропоновану роль, а мати змогу почекати трохи, аж доки не нагодиться щось більш путнє. Його старі жили майже виключно на батькову пенсію, і, пославши сина в Кембріджський університет, вони пішли на справжню жертву. Наполіг на цьому батько, який не хотів, щоб син його став актором.

— Якщо ти вже вирішив так, то я, певно, не зможу тебе зупинити, — сказав він. — Але, чорт забирай, я хочу, щоб освіта в тебе була джентльменська!

Джулії дуже приємно було дізнатись, що батько Майкла — полковник; на неї справляли велике враження Майклові розповіді про якогось родича, котрий за часів Регентства програв у карти свій маєток Уайт, і їй подобався перстень Майкла — з кабанячою головою й девізом: «Nemo me impune lacessit».

— Скидається на те, що ти пишаєшся предками більше, ніж своєю класичною вродою, — закохано сказала вона.

— Вродливим може бути хто завгодно, — відповів він, мило посміхаючись, — але не кожний може належати до пристойної родини. Правду кажучи, я дуже радий, що мій старий — джентльмен.

Вона зважилася:

— А мій батько — ветеринар.

На мить обличчя Майкла закам’яніло, та він одразу опанував себе й засміявся.

— Зрештою, хто батьки — це не має значення. Мій старий часто розповідав мені про ветеринара з свого полку. Звичайно, вважалося, що він належить до командного складу. Тато завжди казав, що цей ветеринар був одним з найкращих офіцерів.

А ще Джулія пишалася з того, що Майкл навчався в Кембріджі. Під час змагань з веслування він захищав честь коледжу, і деякий час його навіть збиралися включити до збірної університету.

— Як би я хотів мати голубу стрічку![22] Вона б придалася мені в театрі. Ото була б реклама!

Джулія не знала — розуміє він, що вона закохана в нього, чи ні. Майкл ніколи не упадав за нею. Її товариство подобалося йому, і, коли вони бували в якійсь компанії, він майже ні на крок не відходив від неї. Іноді, в неділю, їх запрошували в гості — на обід чи на бучну вечерю, — і він, здавалось, вважав цілком природним, що вони йдуть разом г разом повертаються додому. Прощаючись, він цілував її — так, як цілував би ту літню жінку, з якою виступав разом у «Кандіді». До Джулії він ставився приязно, добродушно й сердечно, але дівчина з болем усвідомлювала, що для нього вона тільки товариш, не більше. Та Джулія знала також, що Майкл взагалі ні в кого не закоханий. Жінки писали йому любовні листи, але він, сміючись, читав їх Джулії, а коли йому присилали квіти, він одразу віддавав їх дівчині.

— От ідіотки, — сказав він якось. — І чого їм треба?

— По-моєму, здогадатися неважко, — сухо відповіла Джулія.

Хоч вона знала, як байдуже він ставиться до таких проявів уваги, проте щоразу злилася й ревнувала.

— Я не такий дурний, щоб лигатися з міддлпулськими жінками. Вони ж усі — страшенні міщанки. Тут і незчуєшся, як чийсь розлючений батечко прибіжить з криком — одружуйся з моєю дочкою.

Джулія спробувала вивідати, чи не був він у когось закоханий, коли грав у трупі Бенсона. Вона з’ясувала, що кілька дівчат зазіхали на нього, але він твердо вирішив не залицятися до актрис своєї трупи, бо це, мовляв, обов’язково закінчується скандалом.

— Ти ж знаєш, як у нас полюбляють плітки. І дня не минуло б, як уся трупа вже знала б геть усе. І взагалі, починаючи таке діло, ніколи не знаєш, чим воно скінчиться. А я не хотів ризикувати.

Якщо в нього виникало бажання трохи розважитись, він чекав, поки його трупа виїде з Лондона, а тоді поспішав до столиці й «атакував» якусь дівчину в ресторані «Глобус». Звичайно, це йому чимало коштувало, і, якщо подумати, справа взагалі не варта була заходу; крім того, виступаючи в трупі Бенсона, він дуже часто грав у крикет, а коли траплялася нагода, то й у гольф, а після отих ресторанних розваг годі сподіватися на точний удар…

Джулія вирішила вдатися до брехні.

— А Джіммі весь час торочить, що я грала б значно краще, якби завела собі коханця.

— Не вір йому. Він просто брудний дідуган. Краще бути подалі від нього. З таким самим успіхом можна було б сказати, що я краще грав би Марчбенкса, якби писав вірші.

Про що тільки вони не балакали, зустрічаючись! Природно, що трохи згодом Джулія дізналася й про його погляди на одруження.

— Якщо актор жениться замолоду, то він просто дурень. Здебільшого на цьому й кінчається його кар’єра. Особливо коли він одружується з актрисою. Тільки він чогось досягне, як вона жорном повисне у нього на шиї — давай їй ролі в тих спектаклях, де грає він, і край. А якщо він стає ще й директором театру, то вона вимагає від нього перших ролей. І боронь боже тоді дати таку роль комусь іншому — такий скандал учинить, що просто жах! Ну, і для актриси, звичайно, одруження рівнозначне самогубству. Скажімо, завжди може народитися дитина — і що тоді? А це ж може статися саме тоді, коли їй пропонують яку-небудь першокласну роль! Вона зникає з поля зору публіки, а ти ж знаєш, що таке публіка — якщо не муляєш їй весь час очі, то вона забуває, що ти взагалі існуєш на світі.

Одруження? Навіщо воно їй, те одруження? Серце Джулії мліло в грудях, коли вона зазирала в його глибокі, приязні очі, і солодкий болісний дрож проймав її, коли вона дивилася на його сяюче пишне волосся. Попросив би він у неї що завгодно — вона не відмовила б йому, віддала б з радістю. Але такі думки ніколи не виникали в його прекрасній голові.

«Звичайно, я йому подобаюсь, — казала вона собі. — Я подобаюсь йому більше, ніж будь-хто, він навіть захоплюється мною, але я не приваблюю його в тому, іншому розумінні».

Джулія робила все, щоб спокусити його — хіба що тільки не лягала до нього в ліжко — і то лиш тому, що не було нагоди. Вона вже побоювалась, що їхні взаємини не зможуть змінитися, бо вони надто добре знають одне одного, і гірко картала себе за свою нерішучість, за те, що не довела роман до апогею тоді, як вони зблизились. Тепер Майкл надто щиро, надто по-товариському ставився до неї і вже ніколи не зможе бути її коханцем! Джулія вивідала, коли в нього буде день народження, й подарувала йому золотий портсигар — предмет його давніх палких мрій. Коштував портсигар страшенно дорого, і Майкл ласкаво вичитав їй за марнотратство. Він навіть не уявляв собі, яка то величезна втіха для неї — витрачати на нього гроші! Коли настав її день народження, він приніс їй шість пар шовкових панчіх. Джулія одразу помітила, що вони були не найкращої якості (бідненький, він про це й не подумав), але той факт, що він взагалі їй щось подарував, розчулив її так, що вона мало не заплакала.

— А ти, я бачу, сентиментальна дівчина, — сказав він зворушено.

Ощадливість Майкла видавалася їй дуже смішною рисою його вдачі. Він просто не міг кидати гроші на вітер. Щоправда, його не можна було б назвати скнарою, але й щедрим він не був аж ніяк. Кілька разів у ресторанах він давав офіціантам надто мізерні чайові, та коли Джулія намагалась протестувати, він не звертав уваги на її слова. Чайові в нього завжди складали десяту частину суми, зазначеної в рахунку, і він вимагав од офіціанта решти до останнього пенні. Він любив повторювати слова Полонія: «Не позичай нікому і ні в кого».

Коли якийсь актор з їхньої трупи, потрапивши в скрутне становище, звертався до Майкла з проханням позичити трохи грошей, той завжди відмовляв. Але відмовляв так щиро й доброзичливо, що це не ображало.

— Розумієш, друже, я б охоче позичив тобі п’ятірку, але самому зараз скрутно. Не знаю навіть, чи зможу в суботу заплатити за квартиру.

Протягом кількох місяців Майкла цілком захоплювала робота над власними ролями, і він не помічав, якою чудовою актрисою стала Джулія. Звичайно, він читав рецензії, у яких високо оцінювалася гра Джулії, але читав їх побіжно й неуважно, аж доки не доходив до рядків, присвячених йому самому. Коли оглядачі хвалили його, він радів, коли гудили — не занепадав духом. Він був надто скромний для того, щоб ображатись на критику.

— Мабуть, я таки паскудно грав, — казав він щиро.

Найкращою рисою його вдачі був його незмінно добрий настрій. Він благодушно слухав лайку Джіммі Ленгтона, і під час довгих репетицій, коли всі нервували й дратувалися, Майкл залишався спокійний. З ним просто неможливо було сваритися. Одного дня він сидів у партері, спостерігаючи репетицію, у якій сам не брав участі. Завершувалась дія патетичною й зворушливою сценою, де Джулія мала нагоду продемонструвати на повну силу свій талант. Потім, поки сцену готували для наступної дії, Джулія зійшла в партер і сіла поруч Майкла. Він сидів нерухомо, дивлячись просто себе, й мовчав. Вона здивовано глянула на нього. Це було не схоже на Майкла — звичайно він зустрічав її посмішкою, теплим словом. Та, придивившись, вона побачила, що він зціпив зуби, щоб не тремтіло підборіддя, а очі його повні сліз.

— Що сталося, любий?

— Мовчи! Ти — капосне створіння, ти змусила мене розплакатися.

— Ангеле мій!

Сльози набігли їй на очі й потекли по щоках. Вона була така щаслива!

— Ах, чорт, — схлипнув він. — Я просто не можу стриматися.

Він вийняв з кишені хусточку й витер очі.

(«Я кохаю його, я кохаю його, я кохаю його!»)

Він витер, носа.

— Мені вже краще. Але, кажу ж тобі, ти була неперевершена!

— Це непогана сцена, правда ж?

— Та при чому тут сцена, я кажу про тебе. Ти просто взяла мене за душу. Рецензенти, чорт би їх побрав, мають рацію. Ти справжня актриса!

— І ти тільки зараз в цьому пересвідчився?

— Я й раніше знав, що ти непогано граєш, але що так чудово — і не догадувався. Поруч з тобою всі ми — мов дубові колоди. Ти будеш зіркою! Обов’язково!

— Що ж, тоді ти будеш моїм партнером на перших ролях. -

— В Лондоні? Дідька лисого! Хто мене візьме?

У Джулії сяйнула щаслива думка.

— А чому б тобі не заснувати власний театр? І тоді ти міг би взяти мене до себе провідною актрисою.

Майкл якусь хвилину мовчав. Він був важкодум, і йому завжди потрібен був час на те, щоб перетравити якусь нову ідею. Нарешті він посміхнувся.

— А знаєш, це ти непогано придумала!

За другим сніданком тільки й мови було, що про власний театр. Говорила переважно Джулія, а він слухав її, мов зачарований.

— Звичайно, єдиний спосіб раз і назавжди забезпечити себе пристойними ролями — це заснувати власний театр, — сказав він. — Я це розумію.

Згадали про гроші, прикинули, яка сума буде їм потрібна з самого початку. Майкл вважав — щонайменше п’ять тисяч фунтів. Але звідки ж узяти стільки грошей? Звичайно, деякі міддлпулські промисловці мають солідний капітал, але хіба ж вони викинуть п’ять тисяч фунтів, щоб допомогти двом молодим акторам провінціального масштабу? Та ще й таким, що мріють про Лондон!

— Тобі доведеться знайти собі якусь багату стару вдову, — весело сказала Джулія.

Вона лише наполовину вірила в те, що казала, але її приємно збуджувала можливість обговорювати план, здійснення якого ще більше зблизило б її з Майклом. Проте Майкл говорив вельми серйозно.

— Навряд чи можна сподіватись на успішний дебют у Лондоні, якщо тебе там ще ніхто не знає. Ні, спершу треба виступати в спектаклях, поставлених іншими режисерами. І працювати так років три-чотири, вивчаючи всі ходи й виходи. В цьому буде ще й та перевага, що ми матимемо час на те, щоб читати п’єси. Неможливо організувати свою трупу, не маючи в запасі принаймні трьох п’єс. Одна з них повинна принести визнання.

— Звичайно, обравши такий шлях, треба покласти собі завжди грати вдвох, щоб публіка звикла бачити обидва прізвища на одній афіші.

— Може, й так. А найголовніше, безперечно, — мати хороші, сильні ролі. Я не маю ані найменшого сумніву в тому, що нам значно легше буде знайти фінансову підтримку, якщо ми здобудемо собі репутацію в Лондоні.

Наближався Великдень — час, коли Джіммі Ленгтон на цілий тиждень закривав свій театр. Джулія не знала, як згаяти час; навряд чи варто було їхати на Джерсі. Та одного ранку вона, цілком несподівано для себе, одержала листа від місіс Госселін. Майклова мати писала, що вони з полковником були б дуже раді, якби Джулія з Майклом приїхали на свята до них у Челтнем. Коли вона показала лист Майклові, той аж засяяв.

— Я писав їй, щоб вона запросила тебе. Вирішив, що так буде пристойніше, аніж просто взяти й привезти тебе.

— Ти золото. Ну, звичайно ж, я з радістю поїду!

Джулія була в захваті. Провести тиждень з Майклом — яка чудова перспектива! Добра душа, він вирішив допомогти їй, бо зрозумів, що вона не знає, де себе подіти. Але вона помітила, що він хоче їй щось сказати, та не наважується.

— Ну, кажи, кажи.

Він збентежено всміхнувся.

— Розумієш, люба, мій батько — людина старомодна, і дечого він просто не може зрозуміти. Звичайно, я не хочу вимагати, щоб ти брехала, але, боюсь, якщо він дізнається, що твій батько ветеринар, то це його трошки, ну… спантеличить. Коли я запитував їх у листі, чи можна приїхати з тобою, то написав, що твій батько — лікар…

— О, пусте!

Виявилося, що полковник був зовсім не такий страшний, як Джулія його собі уявляла. Він був щуплий, маленький, із зморшкуватим лицем і коротко підстриженим сивим волоссям. Такий собі підтоптаний аристократ. Його голову хотілося порівняти із зображенням на старій монеті, яка надто довго перебувала в обігу. Поводився він з нею ввічливо, але стримано. Всупереч сподіванням Джулії, яка приготувалася до знайомства з типовим полковником із п’єси, він не був ні в’їдливим причепою, ані тираном. Вона навіть не могла уявити собі, як він вигукує слова команди своїм чемним і досить-таки байдужим голосом. Джулія й не здогадувалася, що він вийшов у відставку після абсолютно безбарвної кар’єри і ось уже багато років підряд задовольнявся працею в садку і грою в бридж у своєму клубі. Він читав «Таймc», щонеділі ходив до церкви й супроводжував свою дружину в гості до сусідок. Місіс Госселін була висока, дебела літня жінка, значно вища за свого чоловіка, і здавалось, вона завжди намагалася трохи нахилятися, аби виглядати нижчою. Лице її зберігало сліди колишньої вроди — про такі обличчя мимоволі думаєш: колись воно було, мабуть, прекрасне. Зачісувалася місіс Госселін на проділ посередині, стягаючи волосся на потилиці в тугий клубок. Завдяки своїм класичним рисам і високому зростові, вона справляла враження людини владної й твердої вдачі, але Джулія дуже швидко переконалася, що» насправді місіс Госселін — жінка дуже лагідна й скромна. Рухи її були сковані й незграбні, а старомодне, надміру пишне вбрання зовсім їй не пасувало. Джулії, яка зовсім не знала, що то таке зніяковіння, манери її видалися кумедними й зворушливими. Місіс Госселін ніколи раніше не доводилося розмовляти з актрисами, і тепер вона не знала, як поводитися. Маєток Госселінів не відзначався імпозантністю — це був невеличкий самотній будиночок, що стояв посеред оточеного живоплотом садка. Майклові батьки провели кілька років в Індії, і тому в усіх кімнатах будинку лежали й висіли вишивки з індійськими орнаментами, стояли великі мідні тарілі й карафи, дерев’яні різьблені індійські столики. Все це були дешеві, куплені на базарі речі, не варті того, щоб везти їх сюди, в Англію.

Джулія була кмітлива й спостережлива дівчина. Вона дуже скоро помітила, що полковник, незважаючи на його стриманість, і місіс Госселін, незважаючи на її збентеження, нишком придивляються до неї. І одразу подумала: Майкл привіз мене для того, щоб показати своїм батькам. Але навіщо ж? На це могла бути одна відповідь, і коли Джулія подумала про неї, її серце забилося дужче у неї в грудях… Майкл хотів, щоб вона справила на старих хороше враження. Інстинкт одразу підказав дівчині, що вона повинна приховувати свою акторську натуру, — і без будь-яких зусиль, без роздумів, відчуваючи просто, що це їм сподобається, вона почала грати роль простої, скромної, простодушної дівчини. Вона гуляла по садку з полковником, уважно слухаючи його розповіді про горох та спаржу; вона допомагала місіс Госселін поливати квіти й витрушувати килимки, якими обвішана була вітальня. З нею вона розмовляла про Майкла. Вона розповідала їй, який він обдарований актор і якою популярністю користується, захоплювалася його вродою. Джулія бачила, що місіс Госселін пишається сином, і інтуїтивно догадалася, що матері буде приємно, якщо вона розкриє їй — начебто мимоволі виказуючи таємницю, яку хотіла б приховати, — що по вуха закохана в нього.

— Певна річ, ми сподіваємося, що з нього вийде хороший актор, — сказала місіс Госселін. — Нам не зовсім подобалося, що він обрав собі сценічну кар’єру; бачте, і по моїй, і по батьковій лінії у нього всі. предки були військові. Але він ні про що інше й слухати не хотів.

— Авжеж, я цілком розумію вас.

— Тепер, звісно, на це дивляться не так, як за часів моєї молодості, але ж він все-таки народився джентльменом.

— О, в наш час акторами стають дуже достойні люди. До них тепер ставляться зовсім інакше.

— Мабуть, що так. Я дуже рада, що ви приїхали до нас. Перед вашим приїздом я трохи нервувала. Боялася, що ви будете вся розмальована і… надто галаслива. А тепер бачу: той, хто не знає вас, нізащо не подумав би, що ви актриса.

(«Ще б пак. Недарма ж я, хай йому чорт, останні дві доби граю роль невинної пастушки!»)

Полковник кінець кінцем настроївся на жартівливий лад і кілька разів грайливо ущипнув її за вушко.

— Ах, ви не повинні фліртувати зі мною, полковнику, — вигукнула вона, даруючи йому чарівну посмішку. — Те, що я актриса, ще не означає, що зі мною можна так поводитися.

— Джордже, Джордже! — посміхнулася місіс Госселін і додала, звертаючись до Джулії: — Він завжди любив позалицятися.

(«Боже, мої справи йдуть дуже добре!»)

Місіс Госселін розповіла їй про Індію — як їй доводилося звикати до всіх отих кольорових слуг; щоправда, товариство там чудове — виключно офіцери й колоніальні чиновники. А взагалі вона не почувала себе там, як удома, і яке це було щастя знову ступити на англійську землю!

У понеділок після свят вони мали повертатися до Міддлпула, бо того вечора у них був спектакль. По обіді в неділю полковник Госселін заявив, що йде до свого кабінету писати листи; за кілька хвилин місіс Госселін і собі вибачилася — мовляв, їй треба піти на кухню. Коли вони залишились удвох, Майкл підійшов до каміна і, ставши спиною до вогню, запалив сигарету.

— Тут таке одноманітне життя; сподіваюсь, ти не помирала з нудьги?

— Ну що ти! Я жила, мов у раю.

— Ти дуже сподобалася моїм стареньким. Вони просто закохані в тебе.

«Бог свідок, яких зусиль це мені коштувало», — подумала Джулія, але вголос сказала:

— Звідки ти знаєш?

— Ну, цього не можна не помітити. Батько сказав мені, що ти поводишся як справжня леді і анітрішечки не схожа на актрису, а мати каже, що ти така розумна.

Джулія опустила очі, немов приголомшена щедрістю цих компліментів. Майкл ступив крок до неї і зупинився, їй спало на думку, що він зараз схожий на вродливого молодого лакея, який прийшов найматися на роботу. Він явно хвилювався, що з ним бувало не часто. Серце їй закалатало.

— Джуліє, люба, давай одружимось!

Протягом останнього тижня вона весь час запитувала себе, освідчиться він чи ні, але тепер, коли він нарешті зробив це, вона чомусь відчула якесь дивне збентеження.

— Майкл!

— Ну, не одразу, звичайно. Коли ми вже станемо на ноги. Я знаю, ти граєш куди краще за мене, але вдвох ми могли б гори перекинути, а коли заснуємо свій власний театр, нам сам чорт буде запанібрата. Ну, і ти мені страшенно подобаєшся. Тобто я ще не зустрічав дівчини кращої за тебе!

(«Йолоп нещасний, навіщо він верзе всі ці дурниці? Невже він не розуміє, що я тільки про те й мрію, щоб вийти за нього заміж? Чому він не цілує мене? Поцілуй мене, поцілуй мене! Чи можна зараз сказати йому, що я безтямно його кохаю?»)

— Майкле, ти такий прекрасний. Жодна, дівчина не могла б відмовити тобі!

— Люба!

(«Мені, мабуть, краще встати, бо він не знатиме, як сісти. Боже, скільки разів Джіммі примушував його повторювати таку сцену!»)

Вона підвелася й підставила йому своє обличчя. Він обняв її й поцілував у губи.

— Треба сказати матері.

Він одірвався від неї й підійшов до дверей.

— Мамо, мамо!

За мить полковник і місіс Госселін зайшли до кімнати. На обличчях в обох було написано радісне чекання.

(«Боже, та все це було підготовлено!»)

— Мамо, тату, ми вирішили заручитися.

Місіс Госселін заплакала, незграбно, перевалюючись, підійшла до Джулії, обняла її за шию і, схлипуючи, поцілувала. Полковник, як личить мужчині, міцно потиснув руку синові і, визволивши Джулію з обіймів своєї дружини, також поцілував її. Він був глибоко розчулений. Всі ці емоції подіяли на Джулію, і, хоч вона щасливо посміхалася, по її щоках котилися сльози. Майкл добродушно спостерігав цю зворушливу сцену.

— А чи не відзначити нам цю подію пляшкою шампанського? — сказав він. — Бо мама з Джулією зовсім розкисли.

— За наших дам, щасти їм, боже, — сказав полковник, коли вони наповнили келихи.

Джулія дивилася тепер на свій портрет у вінчальному вбранні.

— Боже, ну й вигляд у мене був!

Вони вирішили тримати в таємниці свої заручини, і Джулія не розказувала про них нікому, крім Джіммі Ленгтона, двох-трьох дівчат з їхнього театр/ й костюмерки. Вона взяла у них обітницю мовчання й дуже здивувалась, коли вже наступного дня виявилось, що про цю подію знає вся трупа. Джулія не тямила себе від щастя. Вона кохала Майкла палкіше, ніж будь-коли, й радо одружилася б з ним негайно, якби не його розсудливість.

— Ми зараз — тільки пара провінційних акторів, — казав він. — Але нам треба завоювати Лондон. Якщо ж ми одружимося, то наші шанси на перемогу значно зменшаться.

Джулія натякала йому так прозоро, як тільки могла, що готова стати його коханкою, але він не хотів цього. Закони джентльменської честі не дозволяли йому скористатися з такої жертви.

— «Я б не кохав тебе так палко, люба, якби я честь ще більше не любив», — цитував він.

Він був переконаний, що, побравшись, вони б гірко шкодували, що жили до цього як чоловік з дружиною. Джулія захоплювалася його принциповістю. В ролі коханого Майкл був сама доброта й відданість, але дуже скоро новизна їхніх взаємин стерлася для нього; дивлячись, як він ставиться до неї — дуже приязно, але з відтінком недбалості, — можна було б подумати, що вони одружені вже багато років. Втім, він завжди демонстрував свою безмежну великодушність, дозволяючи Джулії пестити його. Вона нічого так не любила, як сидіти, пригорнувшись до нього, щока до щоки, й відчуваючи його руку на своїй талії; і найвищим блаженством для неї було припасти жадібними устами до його губ — трохи вужчих, щоправда, ніж їй хотілося б. Коли вони сиділи отак, поряд, він волів розмовляти про ролі, які вони розучували, або будувати плани на майбутнє. І це не затьмарювало її щастя. Джулія невтомно вихваляла його вроду. Вона казала йому, який у нього гарний ніс і які м’які каштанові кучері, й завмирала від насолоди, відчуваючи, як рука його трохи міцніше стискає її талію, бачачи, як ніжно дивиться він на неї.

— Люба, ти зіпсуєш мене. Чого доброго, запишаюся, мов той павич.

— Ти божественно прекрасний, і смішно було б удавати, що це не так.

Джулія й справді вважала його красунем, і вона казала це, бо їй приємно було це казати, але вона казала це також і через те, що знала: йому приємно це чути. Вона подобалася йому, він поважав її й вільно почував себе з нею, він вірив у її талант, але вона добре усвідомлювала, що він не закоханий у неї. Джулія заспокоювала себе думкою, що Майкл любить її настільки, наскільки взагалі здатний любити, і вона сподівалася, що коли вони одружаться, то її жага розбудить таку саму жагу і в ньому. А тим часом їй потрібен був весь її такт і безмежне самовладання. Вона знала, що ні в якому разі не повинна надокучати йому. Вона знала, що ніколи не повинна ставати для нього тягарем, завдавати йому зайвого клопоту. Іноді він залишав її заради гри в гольф чи обіду з випадковим знайомим, але вона ніколи цим не ображалась. І відчуваючи, що її успіх на сцені збільшує Майклову прихильність до неї, вона вперто працювала над собою, вдосконалюючи свою майстерність.

Вже минуло більше року відтоді, як вони заручилися, коли до Міддлпула приїхав один американський імпресаріо. По Англії він подорожував, шукаючи талантів, і хтось порадив йому побувати в театрі Джіммі Ленгтона. Майкл одразу надзвичайно сподобався американцеві, і той надіслав Майклові записку з проханням прийти до нього в готель наступного дня. Майкл аж затинався од збудження, коли показував Джулії цю записку; вона могла означати лише одне: американець має намір запропонувати йому якусь роль! У неї похололо на серці, але вона вдала, ніби радіє так само, як він, і наступного дня пішла разом з ним до готелю. Вони домовились, що, поки Майкл буде на прийомі у видатної особи, вона чекатиме у вестибюлі. 

— Побажай мені удачі, — прошепотів він, заходячи в ліфт. — Просто не віриться, що це — не сон!

Джулія сиділа у великому шкіряному кріслі, палко бажаючи, щоб американський імпресаріо запропонував Майклові роль, од якої той відмовився б, або заробітну плату настільки низьку, щоб самолюбство не дозволило Майклу погодитися на неї. Або ж щоб американець попросив його прочитати якусь роль і переконався, що Майкл її не подужає. Майкл повернувся за півгодини, і, побачивши здалека його сяюче обличчя й упевнену ходу, вона зрозуміла, що він домігся свого. На мить у неї запаморочилося в голові, і коли вона спробувала зобразити нетерплячу, радісну усмішку, то відчула, що мускули на її обличчі задерев’яніли й не слухаються її.

— Все гаразд! Він каже, що йдеться про чудову роль, роль хлопця дев’ятнадцяти років. Вісім-десять тижнів у Нью-Йорку, а потім — гастрольне турне. Гарантованих сорок тижнів у трупі Джона Дрю. Двісті п’ятдесят доларів на тиждень!

— Ах, любий, це ж так чудово!

Ясно було, що він одразу вхопився за цю пропозицію, йому й на думку не спало відмовитися.

«А я… я, — подумала вона, — та я б і за тисячу доларів на тиждень не погодилася, якби це означало розлуку з Майклом!»

Розпач охопив її. Але вона нічого не могла вдіяти. Їй залишалося єдине — удавати, що вона радіє разом з ним. Майклу од збудження не сиділося на місці. Він потягнув її на прогулянку по заповненій натовпом вулиці.

— Оце так пощастило! Звісно, життя в Америці дороге, але я витрачатиму на себе не більш п’ятдесяти доларів на тиждень; Кажуть, американці дуже гостинні, отже, я частенько їстиму безплатно. Ніщо не завадить мені заощадити за ці сорок тижнів вісім тисяч доларів, а це ж тисяча шістсот фунтів!

(«Він не любить мене. Йому про мене байдуже. Я ненавиджу його. Я б залюбки вбила його. А здох би він, отой американський імпресаріо!»)

— А якщо він продовжить контракт і на другий рік, я одержуватиму по три сотні. А це означає, що за два роки я зароблю принаймні чотири тисячі франків. Цього б уже майже вистачило для заснування власного театру!

— На другий рік! — На мить Джулія втратила самовладання, і в голосі її забриніли сльози. — Тобто ти хочеш сказати, що поїдеш на два роки?

— О, на літо я, звісно, повернуся. Проїзд оплатять американці, а тут я поживу в батьків, щоб не робити зайвих витрат.

— Я вже й не знаю, як я житиму без тебе…

Ці слова вона промовила дуже бадьорим голосом, щоб вони прозвучали водночас і ввічливо, і трохи недбало.

— Ну, для розваг у нас з тобою буде літо, а до того ж ти знаєш. — рік чи максимум два проминуть так швидко, що й не помітиш.

Майкл ішов, не звертаючи уваги куди, не помічаючи, що Джулія веде його в потрібному їй напрямкові, і от тепер вони підійшли до входу в театр. Вона зупинилася.

— До побачення. Мені треба зайти до Джіммі.

У нього витягнулося обличчя.

— Невже ти покинеш мене зараз? Мені ж так треба з кимось побалакати. Я гадав, ми перекусимо де-небудь удвох перед спектаклем.

— Пробач. Я вже запізнююсь, а ти ж знаєш, що Джіммі цього не любить…

Майкл добродушно усміхнувся.

— Ну що ж, гаразд! Іди. Сьогодні я на тебе не можу гніватися.

Він попрямував далі, а вона зайшла в приміщення через службовий хід. Джіммі Ленгтон обладнав собі маленьку квартирку на горищі театру; потрапити до неї можна було тільки через балкон. Вона подзвонила коло його дверей, і він відчинив їй сам. Її поява здивувала й обрадувала його.

— Добрий день, Джуліє, заходь.

Вона мовчки пройшла повз нього і лише у вітальні — неприбраній, з розкиданими рукописами п’єс, книжками та іншим мотлохом, із залишками мізерного другого сніданку на таці коло письмового столу — вона обернулася і втупилася в нього поглядом. Зуби її були зціплені, очі злі.

— Падлюка!

Вона кинулася на нього й обома руками вчепилася в комір його розхристаної сорочки. Він спробував вирватися, але лють додала їй сили.

— Облиш! Облиш!

— Ах ти ж падлюка, ах ти свиня, ах ти ж брудний, нікчемний виродок!

Він розмахнувся й долонею щосили ляснув її по обличчю. Від болю вона випустила його, схопилася за щоку й заплакала.

— Тварюка! Б’єш жінку, гад нещасний!

— Про це ти скажеш своїй бабусі, люба моя. Хіба ти не знаєш, що коли жінка б’є мене, я завжди даю здачі?

— Я тебе не била.

— Ти ледве не задушила мене, сто чортів твоїй матері.

— Ти цього варт. О боже, я б залюбки вбила тебе!

— Ну, ну, сідай, голубко, зараз я наллю тобі трохи шотландського, це приведе тебе до пам’яті. А потім розповіси мені, в чім річ.

Джулія озирнулась, шукаючи очима крісло.

— Господи, та в тебе тут справжній свинюшник. Чому ти не візьмеш прибиральниці?

Різким рухом вона скинула книжки з крісла на підлогу, потім упала на нього й заплакала вже по-справжньому. Він налив їй чималу порцію віскі, додав трошки содової й примусив випити.

— Ну, то чим пояснюється ця сцена з «Тоски»?

— Майкл їде в Америку.

— Ну? Невже?

Вона скинула його руку з свого плеча.

— Як ти міг?

— Я абсолютно непричетний до цього.

— Брешеш. Може, скажеш, ти не знав, що цей паскудний американець зупинився в Міддлпулі?! Все це твоя і тільки твоя робота. Ти підстроїв усе навмисно, щоб розлучити нас!

— Ах, люба моя, ти несправедлива до мене. Як на те пішлося, я сказав йому, що він може брати з моєї трупи кого завгодно, крім Майкла Госселіна.

Джулія не бачила очей Джіммі, коли він казав їй це; інакше вона помітила б в них радість людини, якій пощастило дуже хитро когось ошукати.

— Навіть мене? — спитала вона.

— Я знав, що жінки йому не потрібні. У них і своїх вистачає. Їм бракує чоловіків, які вміють носити одяг і не плюють на підлогу у вітальні.

— Ах, Джіммі, не відпускай Майкла. Я цього не переживу.

— А як я можу перешкодити цьому? Контракт у нього закінчується наприкінці сезону. Це для нього чудова нагода.

— Але я люблю його. Що, як він зустріне в Америці іншу? Що, як у нього закохається якась мільйонерша?

— Ну, знаєш, якщо між вами така любов, то краще відразу здихайся його.

Це зауваження викликало у Джулії новий напад люті.

— Ти, вонючий старий євнух, що ти знаєш про любов?

— Ах, оці мені жінки, — зітхнув Джіммі. — Коли хочеш затягти їх до себе в ліжко, вони називають тебе брудним стариганом, коли не хочеш — кажуть, що ти старий вонючий євнух.

— Ти просто нічого не розумієш. Він такий вродливий, що жінки будуть липнути до нього, як до меду, а він, добра душа, не може встояти перед лестощами. Та чого тільки не може статися за два роки!

— Це ти про які два роки?

— Якщо він сподобається американцям, вони залишать його ще на рік.

— О, щодо цього можеш бути цілком спокійна. Він повернеться, як тільки закінчиться сезон, і повернеться назавжди. Цей імпресаріо бачив його тільки в «Кандіді». А це єдина п’єса, в якій він грає більш-менш пристойно. Можеш мені повірити, американці дуже скоро переконаються, що купили цуцика не тієї породи. Актора з нього не вийде.

— Та що ти знаєш про акторів?

— Геть усе.

— Ух, я б тобі зараз очі видряпала.

— Попереджаю тебе: якщо ти спробуєш ще хоч пальцем торкнутися мене, я не обмежуся легким ляпасом, а так затоплю тобі в щелепу, що ти потім тиждень не зможеш жувати.

— Їй-богу, я таки вірю, що ти здатний на це. І ти ще називаєш себе джентльменом?

— Ні, ніколи, навіть коли п’яний.

Джулія захихотіла, і Джіммі відчув, що найгірше в цій сцені — вже позаду.

— Послухай, ти ж знаєш це й сама: як актор він у порівнянні з тобою — ніщо. А про тебе незабаром говоритиме вся Англія, можеш мені повірити. Навіщо ж тобі зв’язуватися з людиною, яка стане каменем на твоїй шиї? Ви хочете заснувати свою трупу? Гаразд. Та як тільки ви це зробите, він схоче виступати разом з тобою на перших ролях. А з нього нічого путящого не вийде.

— У нього чудова зовнішність. На сцені я завжди зможу витягти його.

— Ти, я бачу, дуже високої думки про себе. Але тут ти помиляєшся. Ти не зможеш домогтися успіху, граючи в парі з бездарним актором.

— А мені однаково. Краще бути його дружиною й не мати успіху, аніж мати успіх і жити з кимсь іншим.

— Ти ще дівчина?

Джулія знову захихотіла.

— Це, звичайно, не твоє діло, але я відповім. Так, дівчина.

— Я так і гадав. Тоді, якщо ти, звичайно, не надаєш цьому якогось особливого значення, чому б тобі не прогулятися з ним до Парижа, на тиждень-два, коли ми закриємо сезон? До Америки він раніше серпня все одно не поїде. А за цей час ти, можливо, прозрієш.

— О ні, він не погодиться. Він не такий. Розумієш, він джентльмен.

— Навіть представники вищих класів продовжують свій рід.

— Ти цього не розумієш, — сказала Джулія гордо.

— Ладен закластися — ти також.

Джулія навіть не відповіла. Вона справді почувала себе дуже нещасною.

— Я не можу жити без нього, чуєш? Що я робитиму, коли його не буде?

— Залишайся у мене. Я відновлю з тобою контракт ще на рік. У мене є спеціально для тебе кілька нових ролей,, і, крім того, я знайшов тобі чудового партнера. Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки легше тобі буде грати з актором, який справді на щось здатний. І я тобі покладу дванадцять фунтів на тиждень.

Джулія підійшла до нього й допитливо зазирнула йому в очі.

— Скажи правду, — ти влаштував усе це, щоб іще на рік затримати мене у себе? Ти розбив моє серце й зруйнував усе моє життя тільки для того, щоб удержати мене в своєму паскудному театрі?

— Ні, присягаюсь тобі! Я люблю й ціную тебе. І протягом останніх двох років наші справи були кращі, ніж будь-коли. Але, чорт забирай, я б не міг повестися з тобою так підло.

— Ти брехун, мерзенний брехун.

— Присягаюсь, я кажу тобі правду.

— Тоді доведи це! — люто вигукнула вона.

— Ну як же я можу це довести? Хіба ж не знаєш, що я порядна людина?

— Поклади мені п’ятнадцять фунтів на тиждень, і я тобі повірю.

— П’ятнадцять фунтів на тиждень? Схаменися, згадай, які у нас фінанси! Хіба ж я можу? А-а, хай йому чорт, згода. Але мені доведеться доплачувати тобі по три фунти з власної кишені.

— Мене це не обходить!

Два тижні Майкл ходив на репетиції, потім йому вказали на двері, а роль його віддали іншому. Протягом наступного місяця, поки йому підшукували якусь іншу роль, він змушений був байдикувати. Врешті він таки виступив в одній виставі, але вона протрималася на нью-йоркській сцені менше місяця, після чого трупі довелося виїхати з нею в турне по провінції; там спектакль також не мав успіху, і незабаром від нього відмовилися. Ще через якийсь час Майклу дали роль у історичній драмі. Там його врода нарешті прислужилася йому, і глядачі майже не помічали його поганої гри. В цій ролі він і завершив сезон. Про відновлення контракту не могло бути й мови, а імпресаріо, який наймав Майкла на роботу, якось не витримав:

— Ех, чого б я тільки не дав, щоб поквитатися з отим сучим сином Ленгтрном. Він знав, що робив, коли підклав мені цю свиню.

Джулія писала Майклові мало не щодня, заповнюючи сторінки любовними клятвами й плітками, тоді як він відповідав раз на тиждень і кожен лист його складався точно з чотирьох сторінок, списаних чітким, акуратним почерком. Свої послання Майкл щоразу закінчував стереотипними запевненнями в коханні і підписувався «твій назавжди», але загалом ті листи мали характер скоріше інформативний, аніж емоційний. І все ж Джулія чекала їх з болісним нетерпінням, а одержавши, перечитувала знову й знову. Хоч тон його листів був досить бадьорий, а про свою роботу він писав мало, зазначаючи лише, що ролі йому випадають паскудні, а п’єси, в яких доводиться грати, — бездарна писанина, новини в театральному світі поширюються швидко, і Джулія знала, що його спіткала невдача.

«Може, це й підло з мого боку казати таке, — думала вона, — але слава богу, слава богу!»

Коли Майкл повідомив про дату свого від’їзду додому, Джулія не тямилася від щастя. Вона примусила Джіммі змінити програму так, щоб їй можна було поїхати до Ліверпуля зустрічати Майкла.

— Якщо пароплав запізниться, я, мабуть, залишуся там на ніч, — сказала вона Джіммі.

Той іронічно посміхнувся.

— Я бачу, ти покладаєш великі надії на радість повернення. Сподіваєшся, либонь, домогтися свого!

— Який же ти підлий!

— Ну-ну, облиш цей тон, люба. Знаєш, що тобі треба зробити? Трохи напоїти його, потім замкнутися разом з ним у кімнаті й заявити, що ти не випустиш його звідти, поки він не збезчестить тебе.

Втім, Джіммі прийшов проводити її на вокзал. Біля вагона він узяв і погладив її руку.

— Нервуєш, серденько?

— Ах, Джіммі, любий, я не тямлю себе від щастя і тремчу від хвилювання.

— Ну, бажаю тобі успіху. І не забувай — ти набагато краща за нього. Ти молода й вродлива, і ти найкраща актриса в Англії.

Коли в клубах пари поїзд рушив, Джіммі зайшов до вокзального буфету й випив віскі з содовою. «Ох, і дурні ж ці люди!» — зітхнув він. А Джулія в цей час стояла в порожньому купе й розглядала себе в дзеркалі.

— Рот надто великий, підборіддя надто важке, ніс надто широкий. Зате, слава богу, гарні очі й стрункі ніжки. Чудові ніжки. Чи не надто багато на мені косметики? Він визнає грим тільки на сцені. Без помади у мене жахливий вигляд. Гм, повіки підфарбовані добре. Ні, я таки симпатична, чорт забирай!

Джулія до останньої хвилини не була певна, що Джіммі її відпустить, а тому не могла попередити Майкла, що приїде його зустрічати.

Побачивши її, Майкл здивувався й щиро зрадів. Його очі аж засяяли.

— Ти прекрасний, як ніколи, — сказала вона.

— Ах, облиш це, — засміявся він, ніжно стискаючи її руку. — Сподіваюсь, тебе відпустили до вечора?

— Мене відпустили до завтра. Я найняла помешкання в «Адельфі», щоб ми мали змогу поговорити в спокійній обстановці.

— «Адельфі» — це щось розкішне, га?

— О, пусте, адже ти не щодня повертаєшся з Америки! Чорт з ними, з грошима.

— Впізнаю мою маленьку марнотратницю! Я не знав, коли ми прибудемо в порт, отже написав батькам, що надішлю їм телеграму, коли приїду до Челтнема. Повідомлю їх, що буду завтра.

Коли вони дісталися до готелю, Майкл, на запрошення Джулії, зайшов до її номера — «поговорити в спокійній обстановці». Вона сіла йому на коліна, обняла рукою за шию й притислася щокою до його щоки.

— Ах, як хороше знову бути вдома, — зітхнула вона.

— Кому, як не мені, знати це! — сказав він, не зрозумівши, що вона має на увазі його обійми, а не його повернення.

— Ти все ще любиш мене?

— Дуже.

Вона ніжно поцілувала його.

— Ах, ти не уявляєш собі, як я скучила за тобою.

— Я провалився в Америці, — сказав він. — Я не писав тобі про це в листах, бо не хотів засмучувати тебе. Всі казали, що я граю жахливо.

— Майкл! — вигукнула вона, удаючи, ніби не може повірити йому.

— Видно, це пояснюється тим, що я актор надто англійського складу. Вони не хотіли залишити мене ще на рік — я це відчував, але все-таки запитав, чи не хочуть вони продовжити контракт, а вони відповіли — ні, нізащо.

Джулія мовчала. Вигляд у неї був дуже співчутливий, але серце її радо калатало.

— Та мені це байдуже, їй-богу. Америка мені не сподобалася. Звичайно, я їм теж не сподобався, було б смішно заперечувати це, але й сумувати з цього приводу не буду. Якби ти бачила, з якими людьми мені там доводилося мати справу! В порівнянні з ними Джіммі Ленгтон — бездоганний джентльмен. То навіть якби вони запропонували мені залишитися, я б, певно, відмовився.

Хоч Майкл казав усе це бадьорим тоном, Джулія бачила, що він гірко розчарований і пригнічений. Певно, йому , довелося зазнати багатьох прикрощів. Вона жаліла його, але водночас відчувала величезне полегшення.

— Ну, а що ти робитимеш тепер? — спитала вона.

— Побуду трохи вдома, обміркую все як слід. Потім, мабуть, подамся до Лондона, спробую влаштуватись у якому-небудь театрі.

Вона знала, що безглуздо було б пропонувати йому повернутися до Міддлпула. Джіммі Ленгтон не візьме його назад.

— А ти поїхала б зі мною в Лондон?

В першу мить Джулія не повірила власним вухам.

— Я? Коханий, ти ж знаєш, що з тобою я ладна їхати хоч на край світу!

— Твій контракт закінчується в цьому сезоні, і тобі вже час подумати про Лондон. В Америці я заощаджував кожен цент, вони мене там називали скнарою, але я не звертав на це уваги. Тепер у мене є щось із півтори тисячі фунтів.

— Боже, Майкл, як це тобі вдалося?

— Зовсім мало витрачав на себе, — він щасливо посміхнувся. — Звичайно, цього замало, щоб заснувати власний театр, але досить для того, щоб одружитися. Тобто я маю на увазі, що у нас буде якийсь фонд на той випадок, якщо нам не пощастить одразу знайти собі ролі чи доведеться кілька місяців побути без роботи.

Джулії на кілька секунд відібрало мову.

— Ти маєш на увазі — одружитися зараз?

— Ну, звичайно, в цьому є певний риск, адже у нас поки що немає нічого в перспективі, але ж іноді треба ризикувати.

Джулія обхопила його голову обома руками й палко поцілувала. Потім глибоко зітхнула.

— Коханий, ти чудо, ти прекрасний, як еллінський бог, але такого дурня, як ти, я ще в своєму житті не бачила!

Того вечора вони пішли в театр, а потім випили шампанського на честь свого одруження й за щасливе майбутнє. Коли вони підійшли до дверей її номера, вона підставила йому обличчя для поцілунку.

— Ти хочеш попрощатися зі мною в коридорі? Може, я зайду на хвилинку?

— Краще не треба, любий, — відповіла вона із спокійною гідністю.

В цю мить вона почувала себе юною аристократкою, яка над усе дорожить традиціями свого великого й давнього роду, яка знає, що незайманість її — це неоціненний скарб; вона відчувала також, що справляє на Майкла надзвичайно добре враження; звичайно, він — справжній джентльмен, а тому, чорт забирай, їй належить поводитися як справжній леді. Власна гра так сподобалася їй, Що, зайшовши до свого номера й демонстративно замкнувши двері, вона пройшлася кілька разів по кімнаті, граціозно вклоняючись ліворуч і праворуч своїм відданим слугам. Вона простягла свою білосніжну руку для поцілунку старому дворецькому (в дитинстві він часто гойдав її на коліні), і, коли він торкнувся її руки своїми блідими губами, вона відчула, як щось покотилося по пальцях. Сльоза…

Перший рік їхнього подружнього життя був би дуже бурхливий, якби не врівноважена вдача Майкла. Настроїти його практичні думки на любовний лад могли лише такі радісні й хвилюючі події, як одержання нової ролі, виступ у прем’єрі або участь у бенкеті, де він мав нагоду випити кілька бокалів шампанського. Ніякі лестощі, ніякі спокуси на нього не діяли, якщо наступного дня він мав ділове побачення, що вимагало ясності думок, або зустріч з гольфа, що потребувала твердої руки. Джулія робила йому дикі сцени. Вона ревнувала його до приятелів з клубу «Зелена кімната», ревнувала до ігор, які відривали його від неї, ревнувала до обідів «без дам», що їх він одвідував, посилаючись на потребу підтримувати знайомства з людьми, котрі можуть колись стати в пригоді. Вона просто сатаніла, коли, бувало, сльози градом котилися по її щоках, а він сидів собі спокійнісінько, згорнувши руки на грудях, з добродушною усмішкою на своєму гарному обличчі, немовби даючи їй зрозуміти, що вона робить із себе посміховисько.

— Сподіваюсь, ти не гадаєш, що я маю якусь коханку? — спитав він її одного разу.

— А звідки мені знати? Мені ясно тільки, що ти мене зовсім не любиш.

— Ти ж знаєш, що з усіх жінок на світі для мене існуєш тільки ти.

— О господи!

— Я просто не збагну ніяк, чого ти хочеш.

— Я хочу любові. Я гадала, що одружуюсь з найвродливішим мужчиною в Англії, а одружилася з кравецьким манекеном!

— Не верзи дурниць. Просто я звичайнісінький, нормальний англієць, а не якийсь там італійський катеринщик.

Вона розлючено ходила по кімнаті. Вони мешкали в маленькій квартирі в районі Бекінгем-гейт, і особливо розвернутися тут було ніде, але Джулія робила все, що можна було. Вона зняла руки до неба.

— Можна подумати, що я зизоока чи горбата. Можна подумати, що мені п’ятдесят років. Невже я така вже відразлива? Боже, яке це приниження — просити кохання! Як це гірко, як гірко!

— Оце в тебе щойно був чудовий жест, люба. Немовби ти запускаєш крикетний м’яч. Запам’ятай його.

Вона кинула на нього погляд, сповнений презирства.

— Це єдине, про що ти можеш думати. Моє серце крається, а ти в цей час верзеш щось про мій випадковий жест.

Але з виразу її обличчя він бачив, що вона реєструє цей жест у своїй пам’яті, щоб скористатися з нього, коли трапиться нагода.

— Зрештою, люба, кохання — це ще не все. Це річ хороша, звичайно, але кожна справа має свій час. Ми досхочу натішилися під час нашого медового місяця, на те він і є медовий, але тепер нам треба вже братися до роботи.

Їм пощастило. І він, і вона дістали досить пристойні ролі у виставі, яка мала успіх. У Джулії була одна чудова сцена, наприкінці якої вона зривала бурю оплесків, а врода Майкла викликала справжній фурор. Майклові джентльменські манери й весела, добродушна вдача сприяли їхньому успіхові серед публіки, і їхні портрети почали з’являтися в ілюстрованих газетах. Їх запрошували на численні обіди, і Майкл, в свою чергу, незважаючи на свою ощадливість, сам без вагань витрачав гроші на прийоми й частування «корисних» людей. Його щедрість у таких випадках завжди вражала Джулію. Художній керівник одного театру запропонував Джулії головну роль у своїй новій постановці, і хоч у цій п’єсі не було ролі для Майкла, він не дозволив їй відмовитися від пропозиції, сказавши, що бізнес — це бізнес і сентименти тут ні до чого. Сам він згодом одержав роль в історичній драмі.

Вони обоє були зайняті у виставах, коли почалася війна[23], Майкл одразу записався добровольцем-рядовим (як Джулія пишалася ним і як боялася за нього!), але дуже скоро за допомогою батька, один із старших братів якого обіймав високу посаду в воєнному міністерстві, одержав офіцерський чин. Коли він одплив до Франції, Джулія почала гірко картати себе за те, що так часто завдавала йому прикрощів, і вирішила заподіяти собі смерть, якщо він загине. Вона хотіла записатися сестрою-жалібницею, щоб також поїхати у Францію і бути там, хоча б на одній землі з ним, але Майкл відрадив її — мовляв, патріотичний обов’язок вимагає, щоб вона і далі грала на сцені, і Джулія вирішила послухати його поради, тим більше, що вона могла бути останньою. Для Майкла війна обернулася на веселу розвагу. Він здобув популярність у полковій їдальні, і офіцери-кадровики майже одразу прийняли його в своє середовище, забувши, що він, власне, актор. Його походження, його офіцерський рід немовби пробудив у ньому професіонального солдата з усіма відповідними рисами вдачі й складом думок. Майкл відзначався тактовною поведінкою й приємними манерами, він знав, де і за яку саме нитку треба потягти; отже, він неминуче мав опинитися в штабі у якого-небудь генерала. І справді, останні три роки війни він провів у ставці головного командування, виявляючи при цьому неабиякі організаторські здібності. Закінчив він війну майором, з Воєнним хрестом і орденом Почесного Легіону.

Тим часом Джулію, яка виступала в багатьох складних ролях, визнали найкращою молодою актрисою Англії. На протязі всієї війни театр процвітав; Джулія виступала у виставах, що довго не сходили зі сцени, і слава її зростала. Акторам тепер платили більше, і, згадуючи Майклові поради, Джулія здирала з імпресаріо по вісімдесят фунтів на тиждень. Кожну свою відпустку Майкл проводив у Англії, і в цей час Джулія перебувала на сьомому небі. Хоч на фронті йому не загрожувала ніяка небезпека (якби він, скажімо, пас вівці в Новій Зеландії, вона була б не більшою), Джулія поводилася так, неначе ті коротенькі відпустки, які він проводив з нею, були останніми днями життя приреченої на смерть людини. Вона ходила коло Майкла з таким виглядом, ніби він щойно виліз з окопів, була з ним ніжна, дбайлива й лагідна.

Джулія розлюбила Майкла десь незадовго до закінчення війни.

В той час вона була вагітна. Майкл не хотів дитини — в такій ситуації, мовляв, це було б нерозважливо, але Джулія, якій незабаром минало тридцять років, вирішила, що родити треба або зараз, або взагалі ніколи. Репутація її була настільки міцна, що вона могла залишити сцену на кілька місяців, а коли зважити на те, що Майкла будь-якої миті можуть убити — щоправда, він запевняв її, що перебуває в цілковитій безпеці, але казав це, певно, лише для того, щоб заспокоїти її, адже іноді навіть генералів убивають, — і припустити, що вона переживе це, то хай у неї буде хоч дитина від нього. Дитина мала народитися десь наприкінці року. Джулія ніколи так не чекала чергової відпустки Майкла, як цього разу. Вона почувала себе чудово, але їй страшенно бракувало його обіймів, його пестощів, вона почувала себе трохи самотньою, трохи безпорадною, і їй потрібна була його підтримка. Нарешті він приїхав, чарівно гарний у своїй добре пошитій уніформі, з червоними петлицями й короною на погонах. Труднощі служби в ставці головного командування далися взнаки: він погладшав, засмаг. Коротко підстрижене волосся, браві манери, військова виправка — чим не кадровик! Настрій у нього був чудовий, і не лише тому, що він приїхав на кілька днів додому, а й через те, що війна мала уже ось-ось скінчитися. Він мав намір демобілізуватись при першій же нагоді. Яка користь з того, що в тебе хороша посада, якщо ти не можеш скористатися з неї? Стільки молодих акторів залишило сцену — хто з щирого патріотизму, хто через те, що тилові патріоти не давали їм жити, хто, нарешті, просто по мобілізації — і провідні ролі перебували тепер у руках або тих, хто був звільнений від військової служби по хворобі, або ж тих, кого на фронті так покалічило, що їх відпустили додому. Отже, можливості зараз були чудові, і Майкл вважав, що, коли він вчасно встигне запропонувати свої послуги, то зможе вибирати ролі за власним бажанням. А після того, як публіка знову заговорить про нього, можна буде подумати й про власний театр — тут і репутація Джулії стане в пригоді.

Вони балакали допізна, а потім лягли в ліжко. Вона хтиво пригорнулася до нього, і він обняв її. Після тримісячної розлуки Майкл жадав любовних втіх.

— Ти найчудовіша жіночка в світі, — прошепотів він і припав губами до її губ.

Джулія раптом відчула легку огиду. Вона ледве стрималася, щоб не відштовхнути його. Досі їй здавалося, що його тіло, його юне прекрасне тіло пахло квітами і медом, і з тих пут, що прив’язували її до Майкла, ці були чи не найміцніші. І от зараз цей аромат зник. Вона зрозуміла, що він не пахне як юнак, він пахне як мужчина. Її трохи занудило. Його запах не збудив її, залишив холодною, і тепер їй хотілося тільки, щоб він скоріше вдовольнив свою жагу, перевернувся на бік і заснув. Потім вона довго лежала з розплющеними очима, заклякла й злякана. На серці в неї була порожнеча, бо вона розуміла, що втратила щось безмежно дороге і, жаліючи себе, вона готова була заплакати; але водночас її поступово сповнювало почуття тріумфу, бо це була й помста, солодка помста за страждання, що їх він їй завдавав; вона звільнилася від пут, які зв’язували її з ним! Так, тут є чого торжествувати. Віднині вона поводитиметься з ним, як з рівним. Вона випростала ноги й зітхнула з полегшенням.

-— Боже, як це здорово — думати тільки про себе!

Снідали вони у своїй кімнаті: Джулія — в ліжку, а Майкл — за маленьким столиком поруч з нею. Поки він читав газету, вона крадькома позирала на нього. Невже він так змінився за останні місяці? Чи, може, річ у тім, що всі ці роки вона дивилася на нього тими самими очима, що й тоді, на репетиції у Міддлпулі, коли він вийшов на сцену в сяючому ореолі своєї юної вроди й одразу полонив її — полонив, немов якась фатальна хвороба? Він усе ще був напрочуд гарний, власне, йому минуло тільки тридцять шість років, але це вже був не юнак: коротко підстрижене волосся, обвітрене обличчя, тоненькі зморшки під очима і на колись чистому чолі… Так, перед нею сидів мужчина! Ось і рухи його втратили колишню легкість, стали розміреними й точними… Все це були майже непомітні зміни, але холодні, тверезі очі Джулії склали їх воєдино і тепер бачили, що вони означають в усій своїй сукупності. Майкл став мужчиною — мужчиною середнього віку.

Вони все ще жили в невеликій квартирі, яку найняли, коли вперше приїхали в Лондон. Хоч останнім часом Джулія заробляла дуже добре, вони досі вважали, що міняти квартиру не варто доти, доки Майкл не демобілізується. Але тепер, коли мала народитися дитина, треба було подумати й про нове житло. Будинок у Ріджентс-парку дуже сподобався Джулії, і вона захотіла відразу туди перебратися.

Вікна будинку виходили в сад. На другому поверсі, над вітальнею, містилися дві спальні, а на третьому — дві кімнати для дитини. Майкл був задоволений усім; навіть ціна влаштовувала його. Протягом останніх чотирьох років Джулія заробляла набагато більше за нього, і тепер вона навіть запропонувала умеблювати будинок її коштом.

Вони стояли в одній із спалень і розмовляли.

— Для моєї спальні нових меблів майже не треба, мені досить і того, що в нас зараз є, — сказала вона. — А для твоєї я куплю який-небудь гарнітур.

— Ну, мені не треба купувати щось надто дороге, — посміхнувся він. — Адже в своїй спальні я ночуватиму не так уже й часто.

Він любив спати в одному ліжку з нею. Хоч і не палкий, але ніжний за вдачею, він мав якесь тваринне бажання відчувати її поруч з собою. Довгий час це було для Джулії найвищою втіхою. Але зараз навіть думка про це дратувала її.

— Ах, нам доведеться відмовитися від усіх отих дурниць, доки не народиться дитина. І до того часу ти спатимеш сам.

— Я не подумав про це. Звичайно, якщо ти вважаєш, що так буде краще для дитини…

Як тільки війна закінчилась, Майкл демобілізувався й одразу ж дістав хорошу роль. На сцену він повернувся кращим актором, ніж був до війни. Цьому значною мірою сприяла засвоєна в армії безтурботна легкість манер. Люди бачили в ньому стрункого, здорового й бадьорого хлопця, який умів так весело й щиро сміятися. Він немов створений був спеціально на роль у салонній комедії. Легковажний тон, яким він звик розмовляти, надавав особливого ефекту якійсь жартівливій репліці, і хоч йому ніколи не вдавалося переконливо зіграти закоханого, в любовних сценах його виручало гумористичне ставлення до подій: він пропонував руку й серце так, немов це був жарт, а в коханні освідчувався, немовби сміючись з себе, і публіці це подобалось. Він завжди грав тільки самого себе, ніколи і не намагаючись навіть створити якийсь інший образ. Спеціалізувався він на ролях світських денді, азартних гравців благородного походження, гвардійців і молодих негідників, з яких, проте, ще можуть бути люди. Режисери ставилися до нього прихильно. Працював він чесно й старанно, завжди розумів, чого від нього вимагають. Йому було однаково, в якій саме ролі він виступить, — головне, була б робота. Звичайно, він вимагав, щоб йому платили стільки, скільки, на його думку, він заслуговує, але якщо це було неможливо, погоджувався й на меншу плату, аби тільки не байдикувати.

Плани на майбутнє він складав надзвичайно обережно, бо не любив ризикувати. По закінченні війни, взимку, прокотилася епідемія іспанки. Батько й мати Майкла померли. Він успадкував майже чотири тисячі фунтів, і тепер, разом із заощадженнями Джулії та його власними, їхній загальний капітал зріс до семи тисяч. Але на цей час орендна плата за театральні приміщення страшенно підскочила, підвищилися й заробітки акторів та обслуговуючого персоналу, отже, утримання театру коштувало значно більше, ніж до війни. Сума, якої колись цілком вистачило б для організації власної трупи, тепер була аж ніяк не достатньою. Єдиний вихід полягав у тому, щоб знайти багатого компаньйона, який би міг їм допомогти в разі тимчасової невдачі. Як часто вони чули, що в Лондоні зовсім не важко знайти багатія, готового виписати чек на постановку п’єси! Та, на жаль, на практиці виявилося, що в обмін на чек треба було виконати одну умову, а саме: віддати головну роль у п’єсі якійсь гарненькій актрисі, до якої пан благодійник виявляє певний інтерес. Кілька років тому Майкл і Джулія частенько мріяли жартома про яку-небудь багату стару леді, яка б закохалася в Майкла й допомогла йому заснувати власний театр. За час, що минув відтоді, вони мали змогу переконатися, що на світі не існує багатих старих леді, готових допомагати акторові, одруженому з актрисою, та ще й цілком відданому своїй дружині. І все ж таки вони знайшли багату леді, і навіть не стару, але зацікавилася вона не Майклом, а Джулією.

Це була місіс де Фріс, вдова, низенька дебела жінка з гарним єврейським носом і гарними єврейськими очима, по-чоловічому енергійна, з манерами експансивними й водночас боязкими. Театр був її пристрастю. Коли Джулія і Майкл вирішили спробувати щастя в Лондоні, Джіммі Ленгтон, якого місіс де Фріс кілька разів рятувала від неминучого банкрутства, написав їй листа з проханням допомогти молодятам. Вона бачила гру Джулії в Міддлпулі.

Місіс де Фріс влаштувала кілька прийомів, щоб дати молодим акторам змогу познайомитися з режисерами, і деякий час на її запрошення вони гостювали в її шикарному котеджі коло Гілдфорда, живучи в розкошах, про які не мали доти ані найменшого уявлення. Про Майкла вона була не дуже високої думки. Джулія приймала квіти, якими Доллі де Фріс буквально засипала її квартиру й артистичну вбиральню, з належною палкістю дякувала за подарунки — сумки, пудрениці, намиста з самоцвітів, брошки; але удавала, ніби не розуміє, що щедрість Доллі викликана аж ніяк не пошаною до її таланту, а чимось зовсім іншим. Коли Майкл пішов на війну, Доллі спробувала була умовити Джулію переїхати до неї на Монтегю-сквер, але Джулія відмовилася, так щиро дякуючи, що Доллі залишилось тільки пустити сльозу й пройнятися до неї ще більшою любов’ю. Коли народився Роджер, Джулія попросила її стати його хрещеною матір’ю.

Майкл уже не раз думав, чи не спробувати позичити потрібну суму у Доллі де Фріс, але він був досить догадливий, щоб розуміти, що Доллі охоче зробила б це заради Джулії, але й пальцем не ворухне заради нього. А Джулія відмовлялась звертатися до неї з таким проханням.

— Вона вже й без того зробила для нас так багато, я просто не можу просити у неї ще чогось, до того ж, якщо вона відмовить, це буде так неприємно!

— Але ж справа варта заходу. І потім, навіть якщо вона втратить гроші, то не збідніє через це. Я певен, що ти б умовила її, якби спробувала.

Джулія також була певна цього. Де в чому Майкл був надто простодушний; вона не вважала за потрібне пояснювати йому цілком очевидні факти.

Але він був не з тих людей, що легко відмовляються від задуманого. Однієї суботи після вистави вони виїхали в Гілдфорд — провести неділю в гостях у Доллі. Майкл сидів за кермом нової машини, подарованої йому Джулією до дня народження. Ніч була тепла, чудова. Напередодні Майкл придбав право на постановку трьох п’єс, які їм обом дуже сподобалися (щоправда, чеки він виписував з болем у серці), наглянув він і театральне приміщення, яке можна було б найняти за досить помірковану суму. Все було наготові для здійснення давнішнього плану — бракувало тільки капіталу. І зараз Майкл умовляв Джулію скористатися з нагоди, що давала їм ця поїздка.

— От і звертайся до неї сам, — сказала нарешті Джулія роздратовано. — А я, повторюю, не буду цього робити.

— Та для мене вона цього не зробить. А ти могла б обкрутити її навколо свого мізинця.

— Але ж ми тепер уже знаємо, за яких умов люди погоджуються фінансувати постановки. Вони дають гроші з двох причин — або тому, що хочуть зажити слави, або ж тому, що закохані в когось. Про мистецтво базікає хто завгодно, але спробуй знайти людину, яка погодилася б заплатити готівкою, не діставши нічого взамін!

— Гаразд, ми прославлятимемо Доллі на кожному розі!

— Річ у тім, що не це її цікавить.

— Тобто як? Що ти хочеш цим сказати?

— Невже ти не розумієш?

Враз він догадався і так здивувався, що мимоволі загальмував. Невже підозри Джулії мають під собою грунт? Він ніколи не припускав навіть, що може подобатися Доллі, а щоб вона в нього була закохана — боже, таке йому й на думку не спадало! Звичайно, у Джулії очі гострі, вона бачить таке, чого інший не помітить, але вона надто ревнива, сердешна, їй завжди здається, що жінки липнуть до нього. Щоправда, Доллі подарувала йому на різдво запонки, але він тоді подумав, що Доллі це робить лише для того, щоб він не образився — адже водночас вона піднесла Джулії брошку, яка коштувала принаймні двісті фунтів! А втім, то, можливо, просто жіноча хитрість. Що ж, він може чесно заявити, що ніколи не давав Доллі приводу для таких речей. Джулія захихотіла.

— Ні, любий, вона закохана не в тебе.

Ну, от знову. І як це Джулії вдається читати його думки! Від цієї жінки нічого не приховаєш…

— Тоді чому ж ти мене наштовхуєш на такі думки? Ради бога, кажи так, щоб тебе можна було зрозуміти!

І Джулія сказала.

— Вперше чую такі нісенітниці, — вигукнув він. — Які в тебе брудні думки!

— Облиш, облиш, любий.

— Я не вірю, що в цьому є хоч крихта правди. Зрештою, я сам маю очі. Невже ти гадаєш, що я не помітив би цього? — Вона ще ніколи не бачила його таким роздратованим. — І навіть якби це була правда, то, я певен, ти не дозволиш себе скривдити. Для нас це один шанс на тисячу, і яка це була б дурниця не скористатися з нього.

— Чи не нагадує це Клаудіо та Ізабеллу в «Мірі за міру»?

— Казати таке просто підло, Джуліє. Зрештою, я джентльмен, чорт забирай!

— Nemo me impune lacessit..

Всю дорогу далі обоє мовчали. Місіс де Фріс чекала на них у вітальні.

— Я не хотіла лягати, доки не побачу вас, — сказала вона, обіймаючи Джулію й цілуючи її в обидві щоки. Майклові вона енергійно потиснула руку.

Наступного ранку Джулія розкошувала, читаючи в ліжку недільні газети. Спочатку вона читала повідомлення з театрального життя, потім великосвітську хроніку, після цього — сторінки для жінок і, нарешті, перебігала очима заголовки міжнародних повідомлень. Книжкові огляди вона проминала: вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо їм приділяють так багато місця. Майкл, який ночував у сусідній кімнаті, заглянув до неї, щоб побажати доброго ранку, і вийшов у сад. Незабаром у двері її спальні легенько постукали і зайшла Доллі. Її великі чорні очі сяяли. Вона сіла на краю ліжка і взяла руку Джулії в свою.

— Люба, я щойно розмовляла з Майклом. Я дам вам гроші на заснування власного театру.

Джулія відчула, як серце її підскочило в грудях.

— О, не треба. Майкл не повинен був просити в тебе. Я не візьму цих грошей. Ти вже й без цього зробила для нас так багато.

Доллі подалася вперед і поцілувала Джулію в губи. Її голос звучав тихіше ніж завжди, і в ньому вчувалося легке тремтіння.

— Ах, серденько моє, невже ти не знаєш, що заради тебе я готова на все? Це ж буде просто чудово; це ще більше зблизить нас, і я так пишатимуся тобою.

Вони почули, як Майкл, насвистуючи, йшов по коридору, і коли він зайшов до кімнати, Доллі обернулася до нього. Її великі очі були затуманені сльозами.

— Я розповіла їй.

Його аж трусило від збудження.

— Яка ж це чудова жінка! — Він сів з другого краю ліжка і взяв Джулію за вільну руку. — А ти що скажеш, Джуліє?

Вона задумливо глянула на нього.

— Vous l’avez voulu, Georges Dandin[24].

— Це що таке?

— Мольєр.

Коли угода з Доллі була підписана, Майкл найняв театральне приміщення на осінній сезон і одразу ж запросив на роботу агента по рекламі. В усі газети полетіли оголошення про відкриття нового театру, і Майкл із своїм новим помічником організував для себе й Джулії кілька прес-конференцій. Їхні портрети — окремо й разом, з Роджером і без нього — з’явилися на шпальтах тижневих журналів. В усіх статтях всіляко розписувалось їхнє щасливе подружнє життя.

Вони ніяк не могли вирішити, з якої саме з придбаних трьох п’єс їм починати. Та одного дня, коли Джулія сиділа в своїй спальні, читаючи якийсь роман, Майкл зайшов до неї з рукописом у руці.

— Я хотів би, щоб ти прочитала оцю п’єсу. Вона щойно прибула з одного агентства. Я вважаю, що вона забезпечить стопроцентний успіх. Тільки читай швидко, бо ми повинні дати відповідь негайно.

Джулія відклала роман.

— Зараз прочитаю.

— Я почекаю внизу. Коли закінчиш — поклич мене, і ми її детально обговоримо. Там є чудова роль для тебе.

Джулія читала швидко, тільки перебігаючи очима сцени, які її не цікавили, і зосереджуючи всю увагу на головній жіночій ролі, яку, звичайно, гратиме вона. Перегорнувши останню сторінку, вона дзвінком викликала свою покоївку (яка була водночас і її костюмеркою) і звеліла передати Майклові, що чекає на нього.

— Ну, то що ти скажеш?

— П’єса хороша. Вона безумовно варта уваги.

Але в її голосі він почув нотки сумніву.

— То в чому ж річ? Роль чудова: і комедійність, і емоцій скільки завгодно. Саме для тебе — краще, ніж ти, її ніхто не зіграє.

— Щодо своєї ролі я не сумніваюсь; вона справді чудова. Мене бентежить головна чоловіча роль.

— Чому? Як на мене, вона також непогана.

— Це так; але героєві — п’ятдесят років, і якщо ти зробиш його молодшим, то п’єса багато втратить. А ти ж не схочеш грати роль літнього чоловіка.

— А я й не збирався її грати. Це роль знаєш для кого? Для Монта Вернона. І ми заманимо його до себе. А я гратиму Джорджа.

— Та це ж епізодична роль! І ти візьмеш її?

— А чому б і ні?

— Я досі вважала, що ми організуємо власний театр для того, щоб нам грати головні ролі.

— Ет, мені це байдуже. Головне — знаходити п’єси з ролями для тебе, а про мене турбуватися не доводиться. До того ж, може, в наступній п’єсі й для мене знайдеться що-небудь пристойне.

Джулія відкинулася на спинку крісла, і сльози, завжди готові сльози, затуманили їй очі й покотилися по щоках.

— Ах, яка ж я підла бестія!

Він посміхнувся, і посмішка ця була чарівна, як завжди. Потім підійшов до неї і, ставши на коліна біля крісла, обняв її.

— Боже, боже, чого ж ти, серденько, плачеш?

Тепер, дивлячись на нього, Джулія часто дивувалася: що вона знайшла в ньому? Чим міг він її приворожити, збудити в ній ту безтямну жагу? Від однієї думки про близькість з ним її починало нудити. На щастя, він звик до своєї комфортабельної спальні, до подарованої Джулією обстановки. Він був не з тих мужчин, для яких секс — головне. Переконавшись з часом, що Джулія більше не має до нього претензій, Майкл відчув велику полегкість. Він із задоволенням констатував, що народження дитини заспокоїло Джулію, і тепер шкодував тільки, що дитина не з’явилася у них раніше.

Коли два чи три рази, спонукуваний скоріше добродушністю своєю, а не жагою, він пропонував їй відновити подружні зносини, а вона відмовлялася під різними приводами, посилаючись то на втому, то на нездужання, то на два спектаклі, в яких вона мала брати участь завтра, не кажучи вже про ранкову репетицію, — він анітрохи не ображався. З Джулією було тепер значно легше порозумітися, вона більше ніколи не робила йому сцен, і він почував себе щасливішим, ніж будь-коли. Ні, він таки вдало одружився, чорт забирай, і дивлячись, як живуть інші, він знову й знову повторював собі, що йому просто пощастило. Джулія — дуже порядна жінка і до того ж розумна достобіса! З нею цікаво поговорити на будь-яку тему. Кращого супутника життя й не придумаєш. Та що там казати — йому приємніше провести день дома, в її товаристві, аніж на майданчику для гри в гольф!

Джулія здивовано відкрила, що тепер, коли вона більше не любить його, Майкл викликає у неї почуття жалю. Вона була дуже доброю і розуміла, що його самолюбство зазнало б страшного удару, якби він здогадався, як мало він тепер важить для неї. Отже, вона й далі лестила йому. Джулія вже давно помітила, як самовдоволено слухає він її, коли вона захоплюєтеся його вродою. Тепер вона навіть розважалася, експериментуючи — скільки ще солодких слів він зможе знести? — і не шкодувала патоки. Але тепер вона частіше дивилася на його прямий, тонкогубий рот. В міру того, як Майкл старішав, губи його вужчали, і видно було, що ось-ось рот його перетвориться на холодну бездушну щілину. Його ощадливість, яка раніше видавалася їй дивною, навіть зворушливою рисою вдачі, тепер викликала у неї тільки огиду. Коли люди зазнавали скрути — а з акторами це часто буває, — від Майкла вони діставали лише співчуття й добрі, дружні слова, але дуже мало грошей. Він вважав себе страшенно щедрим, коли давав комусь гінею, випустити ж з рук п’ятифунтовий папірець — то для нього було вже верхом марнотратства. Він дуже скоро дійшов до висновку, що Джулія не вміє хазяйнувати, і під приводом того, що хоче звільнити її від зайвого клопоту, взяв цю справу на себе. Після цього непродуктивні витрати відразу припинилися. Жоден пенні не витрачався марно. Джулія дивувалася, чому слуги не тікають од них. Пояснювалося це тим, що Майкл ставився до них дуже добре. Його веселі, щирі, приязні манери викликали у них бажання віддячити й догодити йому, й куховарка раділа разом з ним, доповідаючи, що знайшла м’ясника, котрий бере за фунт м’яса на пенні менше, ніж інші. Джулія не могла без сміху думати про те, як дивно його ощадливість контрастує з безтурботною екстравагантністю отих типів, що їх він так уміло вдає на сцені. Як часто вона думала, що він неспроможний на самозречення, на благородний вчинок! І ось тепер, поводячись так, ніби він робить найприроднішу річ у світі, Майкл заявляє про свою готовність відійти на задній план, щоб дати дорогу їй! Зворушена до глибини душі, вона в цю мить не могла й слова мовити і тільки гірко дорікала собі за те, що весь час так погано про нього думала.

Вони поставили п’єсу, і вона принесла їм успіх. Після цього вони кожен сезон починали новою виставою. Оскільки Майкл застосовував у своєму театрі той самий режим економії, що й у себе вдома, провали, без яких, звичайно, не обходилося, не розоряли їх, зате з кожної успішної постановки вони вичавлювали все можливе, аж до останнього пенні. Майкл з гордістю думав сам про себе що в Лондоні немає іншого театру, де витрачалося б так мало коштів на підготовку вистави. Він виявляв неабияку винахідливість, використовуючи старі, трошки підновлені декорації в нових постановках, а неодноразове використання одних і тих самих меблів, цілий склад яких, поступово зібрався у нього в бутафорській, давало йому змогу заощаджувати на платі за прокат. Дуже скоро за ними закріпилася репутація заповзятливих адміністраторів, бо, щоб не платити високих гонорарів відомим драматургам, Майкл завжди готовий був сприяти молодим авторам. Він вишукував акторів, яких недооцінювали в інших театрах і які заробляли зовсім мало. Завдяки цьому йому вдалося залучити до своєї трупи кількох талановитих митців на дуже вигідних для себе умовах.

За три роки справи їхні настільки поліпшились, що Майкл зміг позичити в банку суму, потрібну для оренди щойно збудованого театрального приміщення. Після тривалих обговорень вони вирішили назвати свій театр ім’ям Сіддонс. Та перша вистава провалилася, а за нею і друга. Джулію це дуже збентежило й налякало. Вона вирішила, що нове приміщення — нещасливе і що сама вона набридла публіці. Саме в цей час Майкл показав себе з найкращого боку. Він залишався абсолютно незворушним.

— В нашій справі треба звикати до примх долі. Ти найкраща акторка Англії. Коли ти виступаєш, глядачі купують квитки незалежно від того, яка п’єса йде в театрі. Нехай ми двічі зазнали невдачі, то й що з того? Наступна п’єса піде з успіхом, і ми надолужимо все, що втратили, та ще й матимемо солідний куш на додачу.

За рік чи два перед цим Майкл спробував був відкупитися від Доллі де Фріс, але та не хотіла про це й слухати, і хоч Майкл після цього почав ставитися до неї підкреслено холодно, вона не звертала на це жодної уваги. Майклові довелося визнати, що в даному разі коса наскочила на камінь. Доллі вважала, що немає підстав відмовлятись від участі в такому перспективному ділі, до того ж та обставина, що половина капіталу належала їй, дозволяла підтримувати близькі стосунки з Джулією. І ось тепер, після двох невдач підряд, Майкл знову героїчно спробував здихатися своєї партнерки. Але Доллі з обуренням відмовилася — мовляв, вона не може залишити їх у біді, і Майклові знову довелося визнати себе переможеним. Йому залишалось тільки втішати себе надією, що Доллі відпише Роджеру, своєму хрещеникові, чималу суму грошей. В Англії у неї ніяких родичів не було, лише в Південній Африці жили два племінники, а вигляд Доллі завжди викликав думку про те, що у неї, певно, підвищений кров’яний тиск. А тим часом не так уже й погано було їздити, коли тобі заманеться, у котедж коло Гілдфорда і відпочивати там на лоні природи: не треба витрачати гроші на власну позаміську резиденцію!

Третя вистава пройшла з успіхом, і Майкл, звичайно, заявив, що він з самого початку в цьому не сумнівався. Говорив він це так, наче успіхом всі були зобов’язані виключно йому. Джулія навіть пошкодувала, що цей спектакль не провалився так само, як два попередніх, бо тоді вона могла б трохи збити з нього пиху. Зарозумілість Майкла просто обурювала її. Звичайно, вона готова була визнати, що він по-своєму розумна, чи, скоріше, досвідчена людина, але ж зовсім не настільки, щоб мати право так задирати носа! Він ходив з таким виглядом, ніби все знає й уміє краще за всіх інших.

З часом він майже перестав виступати на сцені. Адміністративна діяльність цікавила його куди більше.

— Я хочу, щоб мій театр працював чітко, як справжня установа, — казав він.

Він вирішив, що вечори, коли Джулія була зайнята в спектаклях, він може проводити з більшою користю, відвідуючи інші театри й вишукуючи нові таланти. Він носив у кишені маленьку записну книжечку, в якій занотовував прізвища кожного актора, що, як кажуть, подавав надії. Потім він зайнявся режисурою. Його турбувало те, що режисери беруть так багато грошей за постановку спектаклю, а останнім часом дехто з них навіть почав вимагати проценти зі збору. Нарешті трапилася слушна нагода: два режисери, з якими Джулія найбільше любила працювати, були заангажовані іншими театрами, а третій, якому вона також довіряла, сам виступав у спектаклі і, отже, не міг приділити артистам належної уваги.

— А що, коли я спробую взятися за це сам? — сказав Майкл.

У Джулії це не викликало захоплення. Майкл не відзначався багатством фантазії і широтою думки, і хто зна, чи зможе він завоювати авторитет у акторів трупи. Але єдиний режисер, якого вони могли б ще найняти, вимагав абсурдно високого, на їх думку, гонорару, і, отже, їм залишалося єдине — рискнути й подивитися, що вийде у Майкла. Та він справився з своїм завданням куди краще, ніж Джулія сподівалася. Працював він наполегливо й сумлінно, вкладаючи в роботу всю душу. Через деякий час Джулія здивовано помітила, що Майкл повніше, ніж інші режисери, примушує її розкриватися на сцені. Він знав, на що вона здатна, він знав кожну її інтонацію, кожен погляд її чудових очей, кожен граціозний рух її тіла, і тому його поради допомагали їй грати краще, ніж будь-коли раніше. До акторів він ставився приязно, але вимогливо. Коли люди стомлювались і починали нервувати, він завжди умів їх заспокоїти. Після першої вдалої спроби ніхто вже не заперечував проти того, щоб він і далі ставив спектаклі. Драматургам Майкл-режисер також сподобався, бо, не маючи власної фантазії, він дотримувався тексту геть у всьому, і коли не розумів його до кінця — а це бувало частенько, — то звертався до авторів по допомогу й слухняно виконував їхні вказівки.

Джулія була тепер досить багата. І вона не могла не визнавати, що Майкл поводився з її грошима так само ощадливо, як із своїми власними. Він поклав їй дуже велику заробітну плату і при нагоді з гордістю казав, що вона одержує більше від будь-якої іншої актриси в Лондоні, та коли він сам брав участь у виставі, то завжди призначав собі суму, якої, на його думку, варта була дана роль, і ця сума ніколи не бувала завищена. Ставлячи п’єсу, він виписував собі гонорар, який на його місці одержував би маловідомий режисер. Вони навпіл ділили між собою видатки на утримання будинку і на освіту сина. Роджера записали в Ітонський коледж через тиждень після того, як він народився. Скрупульозну чесність і порядність Майкла не можна було заперечувати. Усвідомивши, наскільки вона багатша за нього, Джулія сказала Майклові, що хотіла б узяти всі ці видатки на себе.

— Я не бачу підстав для цього, — відповів він. — Поки я заробляю гроші, я платитиму нарівні з тобою. Ти заробляєш більше за мене, бо краще граєш. І плату я тобі поклав високу через те, що ти її варта.

Усім лишалося тільки захоплюватися тим самозреченням, з яким він жертвував собою заради неї. Він зрікся мрій, які плекав колись, аби створити всі умови для розквіту її таланту. Навіть Доллі, яка не любила Майкла, віддавала належне його безкорисливості. Якась підсвідома соромливість заважала Джулії розмовляти з Доллі про. свого чоловіка, але Доллі, з властивою їй спостережливістю, давно помітила, що Джулія сторониться Майкла, і вважала своїм обов’язком час од часу нагадувати їй, як багато Майкл зробив для її кар’єри. Всі тільки те й робили, що хвалили його. Взірцевий чоловік! Джулії здавалося, що ніхто, крім неї, не знає, що то таке — жити з людиною, яка є уособленням марнолюбства. Коли він вигравав партію в гольф або вдало завершував якусь справу, на нього гидко було дивитись. Він не міг натішитися власною спритністю. Він навівав нудьгу, смертельну, непереборну нудьгу. Він любив розповідати Джулії про свої справи, ділитися з нею кожним своїм задумом; раніше, коли сам факт, що він — поруч, приводив її в екстаз, ця звичка дуже зворушувала її, але в останні роки його прозаїчність ставала для неї дедалі нестерпніша. Розповідаючи про щось, він докладно зупинявся на найменших дрібницях… І пишався він не тільки своєю кмітливістю; минав час, і він усе більше, все огидніше хизувався собою. Замолоду він ставився до своєї вроди як до чогось цілком природного і богом даного; тепер же він почав дбайливо стежити за своєю зовнішністю. Це стало у нього манією. Він приділяв величезну увагу своїй фігурі. Тепер він ніколи не їв зайвого і ніколи не забував зробити ранкову гімнастику. Коли йому починало здаватися, що волосся його рідшає, він звертався по консультацію до спеціалістів; Джулія була певна, що, якби йому гарантували секретність, він зробив би собі косметичну операцію обличчя. Він узяв собі за звичку сидіти, трохи виставивши вперед підборіддя, щоб не видно було зморщок на шиї, і вигинати спину так, щоб не висів живіт. Він не міг пройти повз дзеркало без того, щоб не подивитися на себе. Він напрошувався на компліменти і аж сяяв од задоволення, коли нарешті чув їх. Компліменти заміняли йому хліб і воду. Джулія гірко посміхалася, коли згадувала, що саме вона привчила його до них. Протягом років вона день у день казала йому, який він прекрасний, і тепер він уже не міг жити без лестощів. Це було його єдине дошкульне місце. Досить було безробітній актрисі висловити захоплення його надзвичайною вродою, як він одразу згадував, що має для неї роль. Наскільки Джулії було відомо, Майкл роками не звертав уваги на інших жінок, але тепер, коли йому давно вже було за сорок, він раптом почав злегка фліртувати. Втім, Джулія підозрювала, що фліртом усе й обмежувалося. Майкл відзначався поміркованістю й потребував лише єдиного — лестощів. До Джулії навіть доходили чутки, що, коли жінки ставали надто настирливі, Майкл, щоб якось виплутатися, прикривався її ім’ям. Він або давав зрозуміти, що не може ризикувати, бо не хоче завдати їй болю, або ж казав, що вона ревнує чи підозрює щось і тому цій дружбі, мовляв, краще покласти край.

— І що тільки вони знаходять у ньому?! — вигукнула Джулія, звертаючись до стін порожньої кімнати..

Вона взяла навмання з півдюжини його останніх фотографій і уважно переглянула їх одну по одній. Потім знизала плечима.

— Що ж, їх, певно, не можна звинувачувати. Я також була колись закохана в нього. Звичайно, він тоді був вродливіший.

Джулії стало навіть трошки сумно від думки, як палко вона його кохала. Через те, що любов її вмерла, їй здавалося тепер, що доля повелася з нею несправедливо. Вона зітхнула й по паузі прошепотіла:

— І спина у мене болить…

В двері постукали.

— Зайдіть, — сказала Джулія.

Це була Іві.

— Ви хіба не будете спочивати сьогодні, міс Лемберт? — Тут вона побачила, що Джулія сидить на підлозі посеред купи фотографій. — Що це ви робите?

— Мрію. — Вона взяла дві фотокартки. — Подивись ось на ці два фото.

На одному був Майкл в ролі Меркуціо, в усій сліпучій красі своєї юності, а на другому — Майкл у своїй останній ролі, в білому циліндрі й візитці, з польовим біноклем на ремінці через плече. Вигляд у нього був страшенно самозакоханий.

Іві пирхнула.

— Ну, що минуло, того не вернеш.

— Я оце згадувала минуле і зовсім засмутилася.

— Ще б пак. Коли людина починає думати про минуле, то це означає, що в неї більше немає майбутнього, правда?

— Заткни пельку, стара корово! — сказала Джулія, яка вміла бути дуже грубою, коли їй цього хотілося.

— Ну-ну, ходімо, адже вам сьогодні виступати. Я потім сама тут усе приберу.

Іві — її костюмерка й покоївка — прислуговувала Джулії ще в Міддлпулі і переїхала разом з нею до Лондона. Кокні за походженням, Іві була худа, незграбна жінка з червоним обличчям і рудим волоссям, завжди розпатланим і, здавалось, давно немитим; їй бракувало двох передніх зубів, і Джулія вже багато років поспіль пропонувала їй гроші на те, щоб уставити нові, але Іві щоразу відмовлялася.

— Я ж їм так мало, що мені й своїх зубів вистачає. А якісь слонячі ікла мені тільки заважатимуть.

Майкл давно хотів, щоб Джулія взяла собі покоївку, зовнішність якої більше відповідала б їхньому становищу, і він намагався переконати Іві, що у неї надто багато обов’язків, але та й слухати про це не хотіла.

— Можете казати собі що завгодно, містер Госселін, але, поки в мене є сила й здоров’я, я нікому не дозволю ходити коло міс Лемберт.

— Але ж у всіх нас уже не той вік, Іві. Ми вже не такі молоді, як були колись.

Іві провела вказівним пальцем під носом і пирхнула.

— Поки міс Лемберт буде досить молода, щоб грати двадцятип’ятирічних жінок, я буду досить молода, щоб одягати її. І ходити коло неї. — Тут Іві гостро глянула на нього. — І взагалі, навіщо вам платити двом, коли ту саму роботу вам може робити одна?

Майкл добродушно засміявся.

— А знаєш, Іві, люба, ти таки маєш рацію.

Іві одвела Джулію нагору, в спальню. Коли не треба було виступати в денних виставах, Джулія вдень відпочивала якусь годину в ліжку, а потім їй робили легкий масаж. Вона роздяглася й лягла, укрившись простирадлом.

— Ото лиха година, моя грілка зовсім прохолола.

Вона глянула на годинника. Нічого дивного. Вона затрималась там принаймні на годину. Вона й не підозрювала, що так довго просиділа у Майкловій кімнаті, розглядаючи всі оті фотографії й віддаючись спогадам.

— Сорок шість. Сорок шість. Сорок шість. Я зійду зі сцени, коли мені буде шістдесят. В п’ятдесят вісім — турне по Південній Африці та Австралії. Майкл каже, що там — золоте дно. Гарантованих двадцять тисяч фунтів. Там я зможу грати всі свої старі ролі. Звичайно, навіть у шістдесят років я зможу грати сорокап’ятирічну жінку. От тільки ролі… де їх узяти, ті ролі? До біса б отих драматургів!

Намагаючись згадати хоч би одну п’єсу, в якій була б пристойна головна роль для сорокап’ятирічної жінки, вона заснула. Спала вона міцно, і Іві довелося будити її, бо прийшла масажистка. Іві принесла їй вечірню газету, і поки масажистка розтирала її живіт і стрункі ноги, Джулія, в чому мати народила, але з окулярами на носі, читала ті самі повідомлення з театрального життя, з якими вже знайомилася вранці, а потім — світську хроніку й сторінку для жінок. Незабаром у кімнату зайшов Майкл і сів біля її ніг. Він часто приходив до неї в цей час, щоб побалакати.

— То як його звуть? — спитала Джулія.

— Кого?

— Ну, отого хлопця, що сьогодні снідав з нами?

— Не маю уявлення. Я одвіз його назад до театру і зовсім забув про нього.

Міс Філліпс, масажистці, Майкл подобався. Надійна людина, з таким приємно мати справу. Він завжди казав одні й ті самі речі, і ти точно знала, що саме треба йому відповідати. Ніяких тобі викрутасів. А вродливий який. Справжній красунь, слово честі.

— Ну як, міс Філліпс, жирок потроху сходить?

— Та що ви, містер Госселін, на міс Лемберт немає й унції жиру. Я просто дивуюсь, як вона зберігає свою фігуру!

— Шкода, міс Філліпс, що ви не можете зробити масаж мені. Може, я хоч трошки схуд би.

— Як ви можете таке казати, містер Госселін. Та у вас фігура — як у двадцятилітнього юнака! Просто не знаю, як вам це вдається, слово честі, не знаю!

— Секрет тут дуже простий, міс Філліпс: скромне життя і багата фантазія!

Джулія не прислухалася до їхніх розмов, але останні слова міс Філліпс привернули її увагу.

— Звичайно, немає нічого кращого за масаж, я це кажу завжди, але дієти також треба дотримувати!

«Дієти! — зітхнула в думці Джулія. — От коли мені мине шістдесят, я забуду про всяку дієту. Їстиму стільки хліба з маслом, скільки схочеться. На перший сніданок замовлятиму гарячі булочки, на другий — картоплю і на обід картоплю. А також пиво. Боже, як я люблю пиво! Гороховий суп і суп із помідорами; пудинг із патокою й вишневий торт. Вершки, вершки, вершки. І клянуся, більше ніколи в житті не їстиму шпинату!»

Після масажу Іві принесла їй чашку чаю, шматочок шинки (без сала!) і кілька грінок. Поївши, Джулія одяглася і поїхала з Майклом до театру. Вона любила з’являтися в театр за годину до початку спектаклю. Майкл залишив її в театрі, а сам поїхав до свого клубу обідати. Іві приїхала трохи раніше на таксі, і коли Джулія увійшла до вбиральні, там усе було вже готове. Вона знов роздяглася й накинула халат. Сівши за туалетний столик, щоб загримуватися, вона помітила у вазі свіжі квіти.

— Хто це їх прислав? Місіс де Фріс?

Доллі завжди надсилала їй величезний кошик з квітами в день прем’єри, в день сотої вистави і двохсотої теж, якщо вона була; крім того, у звичайні дні, замовляючи квіти для себе, ніколи не забувала про букет і для Джулії.

— Ні, міс.

— Від лорда Чарлза?

Лорд Чарлз Темерлі був найдавнішим і найвірнішим поклонником Джулії. Побачивши на вулиці крамницю, в якій продавалися квіти, він частенько заходив і замовляв для Джулії букетик троянд.

— Тут є візитна картка, — сказала Іві.

Джулія взяла карточку і прочитала: «Містер Томас Феннел. Тевісток-сквер».

— Ого, який глухий закуток! Як по-твоєму, хто він, цей тип?

— Певно, якийсь хлопець, уражений в самісіньке серце вашою чарівною красою.

— Ці квіти коштують не менше фунта. А на Тевісток-сквер, здається, багаті не живуть. Хто зна, може, він цілий тиждень відмовлявся від обіду, аби купити ці квіти.

— Навряд.

Джулія накладала на обличчя грим.

— Ах, у тобі немає ані трошечки романтики, Іві. Тільки тому, що я не шансонетка, ти не можеш зрозуміти, чого мені дарують квіти. А тим часом, — бог тому свідок, — у мене ніжки кращі, ніж у більшості дівчат.

— Оце знайшли чим хвалитися.

— І знаєш, що я тобі скажу? По-моєму, це зовсім непогано, коли мені в моєму віці якийсь хлопець надсилає квіти. Це щось-таки та значить!

— Якби він побачив вас зараз, то більше не присилав би, можете бути певні.

— Іди ти під три чорти.

Коли Джулія загримувалася і Іві допомогла їй надягти панчохи та взути черевички, вона скористалася кількома хвилинами, які ще залишались до початку спектаклю, і, сівши за секретер, написала своїм розгонистим, чітким почерком записку містерові Томасу Феннелу, щедро й пишномовно дякуючи йому за квіти. Джулія була чемна від природи і до того ж поклала собі відповідати на всі листи поклонників. Таким чином вона підтримувала контакт із своїми глядачами. Надписавши конверт, Джулія викинула візитну карточку в кошик для сміття. Тепер можна вже було надягати костюм, у якому вона виступала в першій дії. Хлопчик, що запрошував акторів на сцену, ішов коридором і стукав у двері артистичних вбиралень:

Прошу на вихід!

Ці слова Джулія чула вже бозна-скільки разів, але вони й досі діяли на неї, мов якийсь тонізуючий засіб. В цю хвилину життя для неї набувало певного змісту, вона готувалася перейти із світу гри у світ реального.

Наступного ранку Джулія снідала в Чарлза Темерлі. Його батько, маркіз Деннорант, одружився з дочкою багатія і залишив синові чималу спадщину. Джулія часто бувала на ранкових прийомах у Чарлза, які він любив давати у своєму особняку на Хілл-стріт. Глибоко в душі вона ненавиділа отих величних дам і лордів, яких зустрічала там, бо була простою актрисою, але водночас розуміла, що такі зв’язки для неї корисні; знайомство з цими людьми дозволяло влаштовувати в «Сіддонс-театрі» прем’єри, які преса потім називала не інакше, як блискучими, а фотографування на званих обідах у товаристві аристократів було для неї якнайкращою рекламою. Звичайно, деяким провідним актрисам інших театрів, молодшим за неї, не подобалося, що вона була у дружніх стосунках принаймні з двома герцогинями. Та Джулію це нітрохи не засмучувало. Її не можна було назвати чудовою співрозмовницею, але в неї були такі виразисті очі й такі інтелігентні манери, що вона дуже скоро набула репутації інтересної й розумної жінки. Джулія володіла великим даром імітування; щоправда, вона рідко вдавалася до нього, бо вважала, що він шкодить акторській грі, але у вищому світі цей дар приносив їй користь, і завдяки йому вона здобула славу дотепної оповідачки. Їй було приємно, що вона подобається всім цим пишним дамам, неробам від народження, але тишком вона глузувала з них, засліплених її власним блиском. Цікаво, що б вони про неї думали, якби знали всю правду — знали, яке прозаїчне життя в популярної актриси, як тяжко вона працює, на які йде жертви й самообмеження. Джулія не скупилася для них на косметичні поради і дозволяла копіювати фасони своїх нарядів. Одягалася вона завжди бездоганно. Майкл гадав, що сукні обходяться їй не дуже дорого, і навіть не здогадувався, як багато вона тратить на них.

Що ж до моральності, то її поведінка цілком задовольняла представників і вищого, і нижчого світу. Всі знали, що вона — взірець подружньої вірності. І водночас багато хто з вищого світу був переконаний, що Джулія — коханка Чарлза Темерлі. Ходила чутка, що любовні стосунки тривають між ними дуже давно, так давно, що вони, власне, набули вже респектабельного характеру; тим-то толерантні господині, запрошуючи їх на неділю до своєї заміської вілли, поселяли Джулію й Чарлза у суміжних кімнатах. Чутку про їхній зв’язок пустила леді Темерлі, з якою Чарлз давно розлучився; в ній не було й крихти правди. Єдиною підставою для неї було те, що Чарлз безтямно закохався в Джулію ще двадцять років тому і, безперечно, саме через неї подружжя Темерлі, яке весь час сварилося, вирішило розлучитися. Сама ж леді Темерлі й познайомила Джулію з Чарлзом. Сталося це під час званого сніданку в Доллі де Фріс, невдовзі по тому, як Джулія, тоді ще молода актриса, вперше здобула у Лондоні великий успіх. На прийомі було чимало гостей, і Джулія користувалася загальною увагою. Леді Темерлі, якій тоді минуло вже тридцять і яка вважалася красунею (хоч, крім очей, у неї не було нічого привабливого, ефекту їй надавав тільки безсоромно-нахабний вираз обличчя), нахилилась над столом і, скромно усміхнувшись, мовила:

— Міс Лемберт, мені здається, я зустрічала вашого батька на Джерсі. Він досить часто приходив до нас. Здається, він був лікар?

В Джулії наче щось обірвалося в грудях; вона раптом згадала, чим займалася леді Темерлі до одруження, і зрозуміла, що їй приготовано пастку. Вона дзвінко засміялася:

— Ні. Він був не лікар, а ветеринар. І приходив до вас допомагати щенитися сучкам. У вашому домі було повно сучок.

Леді Темерлі на мить одібрало мову, і вона спромоглася тільки відповісти:

— Моя мати дуже любила собак.

Джулія дуже раділа, що Майкла не було на цьому сніданку. Бідолаху ця розмова прикро вразила б! Її батька він завжди називав доктор Ламбер, немов це прізвище було французького походження. А по війні, коли той помер, а мати переїхала в Сен-Мало до своєї овдовілої сестри, Майкл почав називати її не інакше, як мадам де Ламбер. Спочатку Джулію це трохи хвилювало, але, ставши визнаною актрисою, вона змінила своє ставлення: тепер вона воліла, особливо в товаристві аристократів, наголошувати на тому, що батько її був простий ветеринар. Вона не могла пояснити, чому саме, але їй здавалося, що, підкреслюючи це, вона ставить їх усіх на своє місце.

Чарлз Темерлі зрозумів, звичайно, що дружина навмисне намагалася принизити молоду жінку; це його розсердило, і він повівся з Джулією підкреслено чемно, попросивши дозволу прийти до неї з візитом і принести букет квітів.

Йому було тоді під сорок: маленька голова, струнка, елегантна постать, обличчя, хоч і не дуже гарне, але випещене. Як і належить нащадкові знатного роду, в нього був аристократичний вигляд і бездоганні манери. Чарлз кохався у мистецтві, купував картини модерністів і колекціонував старовинні меблі. Він дуже любив музику і чудово знався на літературі. Спочатку йому просто подобалося відвідувати маленьку квартирку в районі Бекінгем-Пеліс-роуд, де мешкали ці молоді актори. Він бачив, що вони бідні, і радів, що потрапляв, як йому здавалося, в справжню богему. Одного разу вони запросили його на сніданок. Страви готувало й подавало на стіл якесь опудало в спідниці, яке вони називали Іві. Це було так цікаво!

Чарлз не звертав особливої уваги на Майкла, бо той, незважаючи, на свою вроду, здавався йому зовсім звичайною особою; а до Джулії його вабило дедалі більше. Вона володіла якимось особливим душевним теплом, цілеспрямованістю вдачі та кипучою енергією, чого він досі не зустрічав в жодній жінці. Кілька разів він бував на спектаклях з участю Джулії і порівнював її гру з грою знаменитих іноземних акторок, яких він бачив. Чарлз зрозумів, що їй притаманна глибоко індивідуальна манера гри, що вона геніальна акторка.

— Це буде нова Сіддонс. Або Еллен Террі, тільки ще талановитіша.

В той час Джулія ще не вважала за потрібне відпочивати по обіді — вона була міцна й здорова молода жінка, яка не знала, що таке втома, і тому Чарлз часто запрошував. Її на прогулянку до Гайд-парку. Вона відчувала, що він хотів би бачити в ній дитя природи. Це її цілком влаштовувало. Без найменших зусиль вона входила в роль наївної, щирої дівчини, що дивиться на світ широко розплющеними, захопленими очима. Він водив ЇЇ в Національну галерею, на художні виставки, в Британський музей, і захват, написаний у неї на обличчі, майже відповідав тому, що вона відчувала. Чарлз любив ділитися своїми знаннями, і вона була йому за все вдячна. Джулія володіла чудового пам’яттю і багато чого почерпнула від нього. Вона також завдячувала йому тим, що згодом цілком невимушено могла підтримувати розмову про Пруста чи Сезанна, вражаючи всіх своєю широкою й незвичайною для актриси ерудицією. Джулія зрозуміла, що Чарлз закохався в неї, трошки раніше, ніж він зрозумів це сам. Для неї це було великою несподіванкою. Адже в її очах Чарлз був уже підстаркуватий, і в думці вона називала його «стареньким». До того ж тоді вона ще палко кохала Майкла.

Коли Чарлз збагнув, що закохався в Джулію, його поведінка трохи змінилася: іноді, залишаючись з нею віч-на-віч, він ніяковів і довго мовчав. «Сердешний, — казала в думці Джулія. — Він справжній джентльмен і просто не знає, що йому тепер робити». Але вона вже обрала для себе лінію поведінки на той випадок, коли Чарлз освідчиться їй, а що він рано чи пізно зважиться на це, вона нітрохи не сумнівалася. Джулія вирішила, що не дозволить йому думати, ніби йому досить лише пальцем поманити і вона побіжить до нього в ліжко тільки тому, що він лорд, а вона — актриса. Якщо він спробує щось їй натякнути, вона зіграє роль розгніваної героїні: жестом, якого навчила її Жанна Тебу, покаже йому на двері. З другого ж боку, якщо він поводитиметься несміливо й затинатиметься, вона й собі говоритиме з трепетом і слізьми в голосі; вона скаже йому, буцімто ніколи навіть не підозрювала, що він так ставиться до неї, але — ні, ні, те, що він каже, — неможливо, бо вона боїться розбити Майклове серце. Вони обоє трохи посумують, і все буде гаразд. Виховання Чарлза, його манери — запорука того, що після цієї розмови, зрозумівши раз і назавжди, що нічого не досягне, він примириться зі своєю долею і дасть Джулії спокій.

Та все вийшло зовсім не так, як вона сподівалася. Того дня Чарлз Темерлі і Джулія гуляли в Сент-Джеймс-парку, милувалися на пеліканів, обговорювали її нову роль. Повернувшись до Джуліїної квартири, вони випили чаю і з’їли здобну булочку. Потім Чарлз підвівся. Прощаючись, він вийняв із кишені мініатюру й простяг Джулії.

— Це портрет Клерон, відомої актриси, яка грала у вісімнадцятому столітті. Ви такі ж талановиті, як і вона.

Джулія подивилася на гарне, розумне личко, облямоване напудреною перукою, потім на камінці, якими була оздоблена мініатюра, й подумала: «Цікаво, діаманти це чи скельця?»

— Ах, Чарлзе, які ви добрі!

— Я мав, що ця штучка вам сподобається. Це, так би мовити, прощальний дарунок від мене.

— Хіба ви кудись їдете?

Джулія здивувалася, бо він їй нічого про це не казав. Чарлз глянув на неї, злегка усміхнувшись.

— Ні. Але ми з вами більше не бачитимемось.

— Чому?

— Гадаю, ви самі розумієте чому.

І тоді Джулія зробила те, чого вона досі не може пробачити собі. Сіла і якусь хвилину мовчки дивилася на мініатюру. Потім, дуже повільно, як справжня актриса, почала підводити очі, аж поки не зустрілася поглядом із Чарлзом. На те, щоб заплакати, їй майже не довелося витрачати зусиль — в цьому, власне, полягало одне з найбільших її акторських досягнень. Сльози заструменіли по її щоках. Вона трошки розтулила губи, в очах її з’явився вираз, мов у дитини, яку боляче образили невідомо за віщо… Картина вийшла досить-таки сумна. Обличчя Чарлза болісно пересмикнулося. Він спитав тремтячим від хвилювання голосом:

— Адже ви кохаєте Майкла, правда?

Джулія ледь помітно кивнула головою. Вона стулила губи, намагаючись опанувати себе, але сльози невпинно котилися по її щоках.

— І мені нема на що сподіватися?

Він чекав відповіді, але Джулія мовчала, не зводячи з нього очей, з яких безнастанно котилися сльози.

— Невже ви не розумієте, яких мук коштує мені кожна зустріч із вами? Ви хочете, щоб ми й далі зустрічалися?

Джулія знову ледь помітно кивнула головою.

— Клара робить мені через вас сцени. Вона вже знає, що я вас кохаю. Найрозумніше в таких випадках — розстатися, ніколи більше не бачитись.

Джулія злегка похитала головою. З грудей її вихопився короткий жалібний стогін. Потім вона відкинулася на спинку крісла й повернула голову набік. Вся поза її, здавалось, говорила про безпорадне горе. Жодна людина не змогла б спокійно дивитися на її страждання. Чарлз ступнув крок уперед і, впавши навколішки, обняв її змучене тіло.

— Ради бога, не побивайтесь так. Я не можу дивитися, як ви мучитесь. Ах, Джуліє, Джуліє, я вас так кохаю. Я зроблю все, що скажете, і ніколи нічим не скривджу вас.

Вона повернула до нього залите слізьми обличчя («Боже, ну й вигляд, певно, зараз у мене!») і підставила йому губи. Він палко поцілував її — вперше за весь час.

— Я не хочу втрачати вас, — тихо прошептала вона.

— Кохана Джуліє!

— І все між нами залишиться, як було?

— Так.

Вона глибоко й задоволено зітхнула і на хвилину чи дві завмерла в його обіймах. Коли Чарлз пішов, вона підвелася й оглянула себе в дзеркалі.

— Негідниця, — дорікнула вона собі.

Але тут же захихотіла, немов її нітрохи не мучили докори сумління, і пішла до ванної кімнати вмитися. Всю її сповнювало радісне піднесення. За хвилину вона почула, як увійшов Майкл, і гукнула йому:

— Майкле, глянь, яку мініатюру тільки що подарував мені Чарлз! Вона на каміні. Це діаманти чи скельця?

Коли леді Темерлі покинула свого чоловіка, Джулію якийсь час мучив неспокій. Леді Темерлі пригрозила Чарлзові судом, і Джулію зовсім не приваблювала перспектива виступити в ролі розлучниці. Тим-то два чи три тижні вона страшенно нервувала. Джулія вирішила до останньої хвилини нічого не казати Майклові і потім раділа із свого вчинку, бо, як виявилося, погрози леді Темерлі пояснювалися лише прагненням одержати з безневинного чоловіка якнайбільші аліменти.

Джулія крутила Чарлзом, як сама хотіла. Вони дійшли мовчазної згоди про те, що її любов до Майкла виключає можливість близьких стосунків між нею і Чарлзом, але в усьому іншому він залишається для неї всім — її другом, її порадником, її довіреною особою, людиною, на яку вона може завжди покластися і в якої може знайти втіху в годину розпачу. Ситуація трохи ускладнилася, коли Чарлз помітив, що вона більше не любить Майкла. Джулії довелося покликати на допомогу весь свій такт. Власне, через докори сумління вона не наважувалася стати Чарлзовою коханкою; якби на його місці був актор, котрий кохав би її так само палко й постійно, як він, вона лягла б з ним у ліжко без церемоній, але Чарлз… Чарлз не викликав у неї потрібних для цього емоцій. Так, він дуже подобався їй, але він був такий елегантний, такий вихований, такий інтелігентний, що вона не могла уявити собі його в ролі коханця. Це було б усе одно, що лягти в ліжко з object d’art[25]. До того ж його закоханість у мистецтво викликала в неї почуття легкої зневаги; власне, творцем мистецтва була вона сама, а він, зрештою, — тільки публікою. Чарлз пропонував їй утекти з ним. Мовляв, вони купили б віллу в Сорренто, в Неаполітанській затоці, у них був би великий сад і шхуна, і вони могли б весь свій час проводити на чудовій морській гладіні кольору прозорого вина. Для них існували б тільки кохання, краса, мистецтво, й нічого більше!

«Дурень, та й годі, — подумала Джулія. — Хіба ж можна відмовитися від театру заради якоїсь нори в Італії!»

Вона казала Чарлзові, що почуває себе зобов’язаною перед Майклом. А потім народила дитину — і в неї з’явився новий аргумент: мовляв, не можна затьмарювати життя сина свідомістю того, що його мати — розпутна жінка! Помаранчеві гаї не приносили б їй утіхи, вона ні на хвилину не була б щасливою на чудовій італійській віллі, знаючи, що Майкл страждає і що її дитину доглядають чужі люди. Не можна ж думати тільки про себе, правда? Треба думати й про інших. Під час кожної з таких розмов Джулія поводилася дуже витримано й скромно. Іноді вона запитувала Чарлза, чому він не розведеться із своєю дружиною і не одружиться з якоюсь гарненькою дівчиною. Мовляв, їй дуже неприємно, що через неї він занапастив своє життя. Він відповідав, що вона —* єдина жінка, яку він коли-небудь кохав, і що кохатиме її до смерті.

— Це звучить дуже сумно, — казала Джулія.

Це не заважало їй, однак, пильнувати за Чарлзом, і як тільки вона помічала, що якась жінка зазіхає на нього, робила все можливе, аби розладнати її плани. Якщо ж справді виникала небезпечна, на її думку, ситуація, Джулія, не вагаючись, влаштовувала Чарлзові бурхливі сцени ревнощів. Між ними давно вже існувала угода — вони вклали її між собою з усією делікатністю, на яку тільки здатний був Чарлз, людина з добрим вихованням, і Джулія з її добрим серцем, — безсловесна угода, побудована на туманних натяках про те, що в разі, коли з Майклом щось станеться, вони в той чи інший спосіб усунуть леді Темерлі й одружаться. Але Майкл поки що не скаржився на здоров’я.

Званий сніданок на Хілл-стріт пройшов, на думку Джулії, зовсім добре. На ньому були майже одні вельможі. Джулія якось дала зрозуміти Чарлзові, що не хотіла б бачити серед його гостей інших акторів, а заодно й драматургів, і того ранку вона була, власне, єдина особа за столом, яка своєю працею заробляла собі на життя. Поруч неї з одного боку сидів старий, гладкий, лисий і балакучий член кабінету міністрів, який докладав усіх зусиль, аби розважити її, а з другого — молодий герцог Уестрейський, який скидався на молодого конюха і вважав, що знає французьке арго краще за французів. Дізнавшись, що Джулія розмовляє по-французькому, він почав звертатися до неї тільки цією мовою. Після сніданку Джулію вмовили прочитати монолог з «Федри» так, як його читають у «Комеді франсез», а потім так, як його прочитав би англійський студент з Королівської академії драматичного мистецтва. Її гра дуже сподобалася товариству; на вулицю Джулія вийшла розчервоніла від задоволення. День був сонячний, гарний, і вона вирішила пройтись пішки від Хілл-стріт до Стенхоуп-плейс. Багато хто з перехожих упізнавав її, коли вона йшла людною Оксфорд-стріт, і Джулія, хоч і дивилася тільки вперед, відчувала на собі зацікавлені погляди.

«От напасть, не можна й кроку ступити, щоб на тебе не витріщали баньки».

Вона трошки уповільнила ходу. День і справді видався чудовий.

Тільки-но вона відімкнула двері і зайшла до вітальні, пролунав телефонний дзвінок. Не роздумуючи, Джулія зняла трубку.

:— Слухаю.

Звичайно в таких випадках вона змінювала голос, але тепер забула це зробити.

— Міс Лемберт?

— Я не знаю, чи вона вдома. А хто її запитує? — Джулія швиденько перейшла на протяжну вимову кокні.

Але було вже пізно: її «слухаю» виказало її. З другого кінця проводу долинув сміх:

— Я хотів тільки подякувати вам за ваш лист. Спасибі за увагу. Ви так добре обійшлися зі мною, коли я був у вас в гостях, що я вирішив віддячити вам хоча б букетиком квітів.

Джулія нарешті впізнала по голосу й словах, що це той скромний, соромливий молодий клерк, прізвища якого вона так і не запам’ятала. Навіть тепер, після того, як у її руках побувала клеркова візитна карточка, вона не могла пригадати, що там було написане. Єдине, що Джулія запам’ятала, це те, що він мешкає на Тевісток-сквері.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона своїм голосом.

— А що, коли я одного дня запросив би вас на чашку чаю? Ви відмовитеся чи ні?

Ого-го! Джулія не прийняла б запрошення на чай навіть од герцогині; цей фертик розмовляє з нею, мов з якоюсь хористкою. А втім, це було б дуже кумедно.

— Може, й не відмовилася б.

— Правда? — збуджено вигукнув він приємним голосом. — То коли?..

Того дня вона не почувала себе стомленою і їй не хотілося відпочивати.

— Сьогодні.

— О’кей! Я відпрошуся з роботи. Тоді о пів на п’яту. Тевісток-сквер, сто тридцять вісім!

Молодець — запросив її до себе. Адже він міг би назвати яке-небудь фешенебельне кафе, де всі витріщали б на неї очі. А так виходить, що він справді хоче зустрітися з нею, а не просто похизуватись на людях у її товаристві.

Джулія поїхала на Тевісток-сквер у таксі. Вона була задоволена собою і вважала, що робить добру справу. Як приємно буде цьому хлопцеві через багато років розповісти своїй дружині й дітям, що колись, коли він ще служив дрібним, непомітним клерком у бухгалтерській конторі, йому випало щастя пити чай з самою Джулією Лемберт! І вона трималася з ним так просто й природно! Якби хтось був почув, як вона мило щебече до нього, то нізащо не сказав би, що це — найвидатніша актриса Англії. А якщо його розповіді не віритимуть, він покаже її портрет з написом: «Щиро ваша». І сміятиметься — мовляв, якби не був такий проноза, то, звичайно, не наважився б запросити її до себе.

Вийшовши з таксі, Джулія раптом згадала, що не знає, як звуть цього хлопця, і якщо служниця відчинить їй, то кого вона питатиме? Втім, зупинившись під дверима цього старого будинку, Джулія побачила не один, а вісім дзвоників, і над кожним — візитну карточку або просто папірець із прізвищем мешканця. Вона безпорадно почала читати прізвища, сподіваючись, що якесь із них для неї знайоме, коли раптом відчинилися двері і на порозі з’явився її недавній гість.

— Я побачив, що ви під’їхали машиною, і кинувся вам назустріч. Знаєте, моя квартира аж на четвертому поверсі. Чи не важко вам буде так високо підніматись?

— Звичайно, ні.

Джулія почала підніматися незастеленими сходами. Поки дійшла до четвертого поверху, трохи задихалася. Юнак радо стрибав попереду. «Як молодий цапок», — подумала вона й хотіла сказати йому, щоб він не поспішав так, але передумала. Кімната, до якої він її завів, була досить велика, але бідно умебльована. На столі стояв недорогий посуд — чашки, цукерниця і глечик з молоком; на підносі лежали тістечка.

— Сідайте, — сказав він. — Вода вже закипає. Я на хвилинку вискочу: треба вимкнути газ у ванні.

Юнак вийшов, і Джулія озирнулася довкола.

«Яка страшенна бідність!»

В таких помешканнях вона жила на початку своєї театральної кар’єри. Було помітно, що перед її приходом юнак усе як слід прибрав, аби вона не здогадалася, що тут він і спить, і їсть, і працює. Диван, очевидно, вночі правив йому за ліжко…. Джулія повернулася в уяві на багато років назад і раптом відчула себе на диво молодою. Як весело їм жилося колись у таких кімнатах, як ця, і яку насолоду відчували вони, з’їдаючи обіди й вечері, що продавалися в паперових мішечках — яйця і бекон, — їх вони підсмажували на газовому пальнику!..

Юнак повернувся з коричневим чайником. Джулія взяла бісквітне тістечко з рожевою цукровою глазур’ю. Вона вже багато років не їла таких тістечок. Міцний цейлонський чай з молоком і цукром змусив її знову пригадати ті дні, які, здавалось, назавжди вже забуто. Джулія побачила себе молодою, нікому ще не відомою, сповненою честолюбних планів актрисою. Який це був приємний спогад!

Вони розговорилися. Юнак весь час злегка ніяковів, в усякому разі, тримався не так сміливо, як по телефону; що ж, у цьому не було нічого дивного, її присутність, природно, трохи бентежила його, і Джулія непомітно робила все можливе, аби до нього повернулося самовладання. Юнак розповів, що родом він з Хайгейта, батько присяжний; донедавна юнак також жив там, але потім вирішив, що час уже ставати на власні ноги, і найняв цю маленьку квартирку, коли до закінчення його стажування залишався один рік. Тепер він готується скласти останній іспит.

Потім мова зайшла про театр. Юнак з дванадцяти років часто ходив на вистави й бачив Джулію у кожній її ролі. Він розповів Джулії, що, коли йому було чотирнадцять років, він якось після денної вистави дочекався її коло службового входу і, коли вона вийшла, попросив у неї автограф.

Юнак був гарний з себе, мав голубі очі й світло-каштанове напомаджене волосся. Жаль тільки, що він його так зачісував. На білих щоках проступав рум’янець. Джулія навіть подумала, чи він не сухотний. Костюм на ньому був дешевий, але він носив його з якоюсь особливою елегантністю — і це їй припало до вподоби.

Джулія спитала, чому він оселився саме на Тевісток-сквері. Юнак пояснив, що це центр і до того ж тут багато зелені, з вікна відкривається чудовий краєвид. Вона встала, щоб подивитись, чи це справді так. Крім того, це була слушна нагода встати з-за столу, щоб потім попрощатися.

— Так, тут і справді чудово. Типовий лондонський пейзаж! Не можна очей відірвати.

Юнак стояв поруч, і вона повернулася до нього. Він обійняв її за стан і поцілував просто в губи. Для неї це була така несподіванка, що вона вкрай розгубилася, і їй навіть на думку не спало опиратися. Губи його були м’які, і від нього всього віяло якимсь чарівним — так-так, чарівним ароматом юності. Але те, що він дозволяв собі зараз, було просто безглуздя! Він розсував її губи кінчиком язика і обнімав її обома руками! Вона не гнівалася за це на нього, але сміятися їй теж не хотілося, і взагалі в ту мить вона не знала, що відчуває. Раптом Джулія помітила, що він легенько тягне її за собою, все ще припавши губами до її уст, відчула, як пашить його тіло — немов всередині у нього палає вогонь; потім вона зрозуміла, що юнак кладе її на диван… І ось він лежить поруч з нею, цілуючи її губи, шию, щоки, очі. Серце її здригнулося від болю. Вона взяла юнака за голову й поцілувала його в губи.

За кілька хвилин вона стояла перед дзеркалом і поправляла на собі одяг.

— Подивіться, що ви зробили з моєю зачіскою.

Він подав їй гребінець, і вона причесалася. Потім наділа капелюшок. Він стояв у неї за спиною, злегка посміхаючись, і вона весь час бачила його обличчя, його блакитні очі.

— А я гадала, що ви скромніший, — сказала вона, дивлячись на його відображення у дзеркалі.

Юнак засміявся.

— Коли ми знову зустрінемося?

— А ви хочете?

— Навіть дуже.

Джулія швиденько подумала: «Ні, це абсурд, я зовсім не маю наміру зустрічатися з ним знову, і взагалі не слід було йому цього дозволяти, але тепер нічого не вдієш, треба бути з ним обережнішою, щоб виграти час. Він, чого доброго, ще почне мене переслідувати, коли я скажу, що на цьому кінець».

— Днями я подзвоню вам.

— Обіцяєте?

— Слово честі.

— Тільки не дуже відкладайте!

Хоч Джулія й не хотіла, він зійшов униз разом з нею й зупинив таксі. Вона хотіла спуститися сама, щоб прочитати прізвище над дзвониками коло дверей.

«Чорт, слід було б принаймні довідатися, як його звати».

Та їй не вдалася цього зробити. Коли таксі рушило, вона сіла в кутку і не могла стриматися від сміху.

«Тебе згвалтували, серденько. Просто взяли і згвалтували. І це в твої роки! Навіть «дозвольте» не сказали. Обійшовся зі мною, як з повією. Наче в комедії вісімнадцятого століття! Там таке роблять із служницями в корсетах і в тих смішних штуках з оборками, — як вони, до дідька, називаються? Їх надягали, щоб стегна здавалися ще пишнішими. І обов’язково в фартушку й з шарфиком на шиї. — Джулія уявила собі типовий епізод з такої п’єси й одразу ж вигадала текст:— Ах, сер, як вам не соромно обманювати бідну дівчину. Що б сказала місіс Абігейл, економка нашої пані, якби дізналася, що брат нашої пані силоміць позбавив мене найдорожчого скарбу, який тільки може мати дівчина в моєму становищі, а саме — моєї невинності?! Фе, сер, фе!»

Коли Джулія повернулася додому, масажистка вже чекала на неї — теревенила в її кімнаті з Іві.

— Де це ви були, міс Лемберт? — спитала Іві. — І що ви собі думаєте — ви ж сьогодні зовсім не відпочивали!

— Дай мені спокій!

Джулія зірвала з себе одежу і порозкидала її по всій кімнаті. Потім, зовсім гола, стрибнула на ліжко, якусь мить постояла на ньому, немов Афродіта, що виходить з морської піни, відтак лягла навзнаки і, випроставшись, завмерла.

— Що це все має означати? — спитала Іві.

— Мені так хороше!

— Якби я дозволила собі таке, то люди, певно, сказали б, що я надудлилася.

Міс Філліпс почала розтирати їй ноги. Вона терла їх дуже обережно, щоб вони розслаблялися, але не стомлювались.

— Коли ви оце влетіли до кімнати, мов вихор, — почала міс Філліпс, — мені здалося, що ви помолодшали на двадцять років. Ваші очі так сяяли, так сяяли!

— Скажіть це містеру Госселіну, — відрубала Джулія. Потім, подумавши, додала: — А взагалі я і справді почуваю себе так, наче мені двадцять два роки!

Згодом у театрі повторилося те ж саме. Арчі Декстер, партнер Джулії, зайшов до її вбиральні — хотів їй щось сказати. Вона саме скінчила гримуватися. Глянувши на неї, він здивовано вигукнув:

— Хелло, Джуліє, що це з тобою сьогодні сталося? Боже, ти сьогодні просто чудова. Тобі нізащо не даси більше, як двадцять п’ять років!

— Облиш! Коли в тебе шістнадцятирічний син, то нічого вдавати, ніби ти ще зовсім молода. Мені вже сорок шість і я ні від кого не збираюся цього приховувати.

— Що ти зробила із своїми очима? Я ще ніколи не бачив, щоб вони так сяяли.

Джулія почувала себе просто чудово. П’єса, яку того вечора ставили, — називалася вона «Пудрениця», — йшла на сцені вже не перший тиждень, але Джулія грала так чудово, наче під час прем’єри. Вона примушувала глядачів сміятися там, де вони досі ніколи не сміялися. Вона завжди грала натхненно, та цього вечора перевершила саму себе. Майкл теж був у театрі й останні дві дії дивився, вмостившись у кутку однієї з лож. Коли спустили завісу, він зайшов до її вбиральні.

— Знаєш, суфлер каже, що сьогодні вистава затяглася на цілих дев’ять хвилин. Це, певно, тому, що публіка так реготала.

— Мене сім разів викликали на сцену. Я гадала, що публіка не розійдеться до ранку.

— Ну що ж, вина в цьому тільки твоя, люба. Ніхто на світі не зміг би грати так, як ти грала сьогодні.

— Я і справді сьогодні розійшлася. Боже, яка я голодна! Що в нас сьогодні на вечерю?

— Рубці з цибулею.

— Чудово! — Джулія пригорнулася до чоловіка й поцілувала його. — Я нічого так не люблю, як рубці з цибулею.

О Майкле, Майкле, якщо ти кохаєш мене, якщо в твоєму серці є ще хоч трохи ніжності, дозволь мені випити сьогодні пляшку пива!

— Джуліє!

— Тільки одну, як виняток! Хіба ж я часто прошу в тебе цього?

— Ну гаразд, після такої гри, як сьогодні, тобі й справді гріх відмовити, але, слово честі, я попрошу міс Філліпс, щоб вона завтра як слід попрацювала над тобою.

Забравшись у ліжко і зручно вмостивши ноги на грілці, Джулія окинула щасливим поглядом свою кімнату — всю в рожевих та блакитних тонах, із золотими херувимчиками над дзеркалом туалетного столика, і задоволено зітхнула. «Зовсім у стилі мадам де Помпадур!» — подумала вона. Потім вимкнула світло, але спати їй зовсім не хотілося. Вона пішла б зараз на який-небудь грандіозний бал і там танцювала б, танцювала… Але не з Майклом, ні, вона б танцювала з Людовіком XV, або Людвігом Баварським, або Альфредом де Мюссе. Вона подумала про Клерон[26], Bal de l’Opéra[27]. Згадала мініатюру, колись подаровану їй Чарлзом. Саме так вона почувала себе зараз — як Клерон. Таке з нею траплялося вже хтозна й коли. Востаннє таке було вісім років тому. Правду кажучи, їй слід було б добряче соромитися від згадки про ту історію; боже, як вона боялася, як вона боялася тоді! Але згодом цей спогад викликав у неї чомусь не сором, а веселу усмішку.

Тоді це теж сталося несподівано. Перед тим вона довгий час грала в одному спектаклі, перевтомилася, і їй страшенно хотілося відпочити. П’єса йшла вже при напівпорожньому залі, і вони саме збиралися розпочати підготовку до нового спектаклю, коли Майклові трапилася нагода здати приміщення театру на півтора місяця в оренду одній французькій трупі. Джулія вирішила скористатися з цього і влаштувати собі відпочинок. Доллі в той час саме найняла на весь сезон будиночок у Канні, і Джулія могла б пожити у неї. Виїхала вона невдовзі перед Великоднем, і всі поїзди на південь були такі переповнені, що їй не вдалося дістати квиток у спальне купе, але в бюро подорожей їй пообіцяли, що в Парижі вона зможе перейти в спальний вагон. Прибувши в Париж, вона, проте, з жахом переконалася, що купе для неї ніхто не зарезервував, і начальник поїзда сказав їй, що всі спальні місця вже зайняті. Єдине, мовляв, на що вона може сподіватися, — це те, що хто-небудь в останню мить відмовиться від квитка. Перспектива просидіти всю ніч у кутку на лавці вагона першого класу зовсім не приваблювала її, і обідати вона пішла засмучена. У вагоні-ресторані її посадили за столик на дві персони, і незабаром до нього підсів якийсь чоловік. Вона не звернула на нього уваги. Згодом до неї підійшов начальник поїзда й сказав, що, на жаль, із спальним купе нічого не вийшло. Джулія розхвилювалася, розкричалася, хоч і добре знала, що це не допоможе. Коли начальник поїзда пішов, сусід по столу заговорив до неї. Хоч він розмовляв по-французьки цілком вільно, вона з вимови його зразу визначила, що він не француз. У відповідь на його чемне запитання вона розповіла йому всю історію, висловивши заодно все, що думає про бюро подорожей, залізничну кампанію і загальну недоладність цілого роду людського. Він їй дуже співчував. Він сказав, що після обіду сам пройде всі вагони й подивиться, чи не можна чого-небудь придумати. З провідниками, мовляв, самі знаєте, як буває — може, як комусь з них заплатити, то для неї знайдеться вільне купе.

— Я вкрай стомлена, — сказала вона, — і залюбки дала б п’ятсот франків за спальне місце.

Вони розговорилися, і він розказав їй, що служить аташе в іспанському посольстві в Парижі й їде на свята в Канн. Досі, хоч вони вже розмовляли з чверть години, вона не звертала уваги на його зовнішність. А тепер, розглядаючи його, побачила, що він має бороду,, чорну, кучеряву бороду, і чорні кучеряві вуса, причому борода росте якось дивно — так, що під кутками губ залишаються голі місця. Це надавало його обличчю якогось дивного виразу. Обрамлене чорним волоссям, з важкими навислими повіками й досить-таки довгим носом, воно видавалося їй трохи знайомим. Раптом вона згадала, і це було так несподівано, що вона не втрималася й бовкнула:

— Знаєте, я ніяк не могла зрозуміти, на кого ви схожі. А тепер зрозуміла: ви ж викапаний Тіціанів портрет Франціска І в Луврі.

— На Франціска? З його свинячими оченятами?

— Ні, очі у вас великі, не такі, як у нього, але бороди у вас однаковісінькі.

Джулія глянула на шкіру під його очима; вона мала світло-фіолетовий відтінок і була гладенька, без жодної зморшки. Незважаючи на бороду, що старила його, перед нею сиділа ще зовсім молода людина — йому було, мабуть, не більше тридцяти років. «Може, він якийсь іспанський гранд», — подумала вона. Вдягнений він був не дуже добре, але іноземці часто вдягаються погано, і його костюм міг коштувати силу грошей, навіть якщо пошитий був невдало. Коли їм подали каву, він попросив у Джулії дозволу почастувати її лікером.

— Спасибі. Може, я краще спатиму.

Він запропонував їй сигарету. Портсигар у нього був срібний, і це трохи насторожило її, та коли він защіпнув кришку, вона помітила в кутку її маленьку золоту корону. Мабуть, він якийсь граф. Гм, срібний портсигар із золотою короною — якщо подумати, в цьому є якийсь шик! Шкода, що на ньому сучасний одяг! Коли б він був убраний, як Франціск І, то й вигляд мав би, напевно, дуже благородний. Джулія вирішила виявляти до нього максимальну люб’язність.

— Мушу вам признатися, — сказав він незабаром, — що я знаю, хто ви така. І дозвольте додати, що я схиляюсь перед вашим талантом.

Вона подарувала йому чарівний погляд своїх прекрасних очей.

— Ви бачили мене на сцені?

— Так, минулого місяця я був у Лондоні.

— Цікава п’єска, правда?

— Тільки тому, що в ній грали ви!

Коли офіціант приніс рахунок, вона ледве наполягла на тому, що сама заплатить за свій обід. Іспанець провів її аж до її вагона, а потім сказав, що пройде поїзд з кінця в кінець і подивиться, чи ніде нема вільного купе. Він повернувся за чверть години з провідником і сказав, що знайшов вільне купе і готовий провести її туди, а речі перенесе провідник. Джулія невимовно зраділа. Він поклав свого капелюха на місце, яке вона звільнила, і Джулія пішла слідом за ним. Коли вони ввійшли в спальне купе, він звелів провідникові однести валізку й папку, що лежали на полиці, до вагона, з якого вони щойно прийшли.

— Стривайте, ви ж віддаєте мені своє купе? — вигукнула Джулія.

— Це єдине вільне місце в усьому поїзді.

— Ні-ні, я навіть слухати про це не хочу.

— Ідіть, — сказав іспанець провідникові.

— Ні-ні!

Та незнайомець кивнув, і провідник вийшов з його багажем у руках.

— За мене не хвилюйтеся. Я можу спати будь-де, але не зімкнув би очей, думаючи про те, що така велика актриса змушена коротати ніч у задушному купе з трьома незнайомими особами.

Джулія все ще протестувала, але не надто енергійно. Він зробив їй таку ласку. Вона просто не знала, як віддячити йому. Він навіть не дозволив їй повернути йому різницю у вартості квитка. Він благав її,, майже із сльозами на очах, учинити йому велику честь — прийняти цей жалюгідний подарунок. У Джулії була з собою тільки сумка з косметикою, нічною сорочкою й речами першої необхідності, і іспанець поставив цю сумку на стіл. Єдине, чого він прохав у неї, — це дозволу посидіти з нею й викурити одну-дві сигаретки, поки їй не захочеться спати. Вона, звичайно, не могла відмовити йому. Койка була вже застелена, і вони сіли на неї. За кілька хвилин провідник повернувся з пляшкою шампанського й двома келихами. Вся ця пригода була несподівана й незвичайна, і Джулія втішалася нею. Він поводився так чемно, так ввічливо — і взагалі ці іноземці знають, як виявляти увагу уславленій актрисі. Певна річ, саме такі історії щодня траплялися з Сарою Бернар. А коли Сіддонс заходила до вітальні, то всі підводилися, неначе вона була королева. Він висловив захоплення її чудовою французькою мовою. Мадам народилася на Джерсі, а освіту здобула у Франції? А, тоді все зрозуміло. Але чому вона грає на англійській, а не на французькій сцені? Виступаючи у Франції, вона здобула б собі не меншу славу ніж Дузе. Вона нагадує йому Дузе — такі самі прекрасні очі й бліда шкіра, а в її грі — така ж сила пристрасті й дивовижна природність.

Вони наполовину спорожнили пляшку шампанського, коли Джулія подумала, що час уже дуже пізній.

— Ой, мені, мабуть, вже пора лягати.

— Я залишаю вас.

Він підвівся й поцілував їй руку. Коли він вийшов, Джулія защепнула двері й роздяглася. Вимкнувши всі лампочки, за винятком тієї, що була в неї над головою, вона почала читати. Незабаром у двері постукали.

— Хто там?

— Прошу пробачення за те, що турбую вас. Я забув свою зубну щітку в туалеті. Можна взяти її?

— Я вже лягла.

— Але я ніколи не лягаю спати, не почистивши зуби.

«Ет, він порядна людина», — знизавши плечима, подумала Джулія. Вона простягла руку до дверей і відкинула клямку. Було б просто безглуздо вдаватися до надмірної соромливості за подібних обставин. Він увійшов, пройшов до вбиральні і за мить вийшов звідти, розмахуючи рукою, в якій тримав зубну щітку. Вона помітила її раніше, коли чистила зуби, але вирішила, що ця щітка належить пасажирові, що їде в сусідньому купе. В той час у спальних вагонах було по одній вбиральні на два суміжні купе. Іспанець зупинив погляд на пляшці з шампанським.

— Мене мучить спрага, чи не дозволите ви мені випити чарку шампанського?

На якусь частку секунди Джулія замислилася. Власне, це було його купе і його шампанське. Ет, справді, чого їй боятися?

— Що ж, будь ласка, прошу.

Він наповнив чарку, запалив сигарету й присів на краєчок койки. Вона трохи відсунулася, щоб дати йому більше місця. Він поводився так, наче вважав усю цю ситуацію цілком нормальною.

— Ви не могли б спати в тому купе, — сказав він. — Один з пасажирів, що їде там, важко дихає уві сні. Краще б він уже хропів. Якби він хропів, його можна було б розбудити.

— Я дуже шкодую, що так вийшло.

— О, це не має значення. В крайньому разі я посплю, зібгавшись калачиком, на підлозі в проході — під вашими дверима.

«Ще, чого доброго, попросить зараз дозволу заночувати тут, — подумала Джулія. — Скидається на те, що він влаштував усе це з самого початку. Не вийде, хлопчику мій». Вголос вона сказала:

— Це було б вельми романтично, звичайно, але не дуже зручно.

— Ви неймовірно приваблива жінка.

«Добре, що на мені гарна сорочка і що я не намастила кремом обличчя», — подумала вона. Власне, вона не змила перед сном денну косметику з лиця. Губи її були яскраво-червоні, і від такого освітлення — з лампочкою позаду — обличчя її тільки вигравало. Але відповіла вона іронічно:

— Може, ви гадаєте, що через те, що ви поступилися мені своїм купе, я дозволю вам переспати зі мною? Коли так, то ви глибоко помиляєтеся.

— Воля ваша, звісно. Але чом би й ні?

— Я не належу до отих ««неймовірно привабливих жінок».

— До яких же жінок ви належите?

— Я вірна дружина й віддана мати.

Він зітхнув.

— Що ж, гаразд. Тоді мені залишається тільки сказати вам на добраніч.

Він роздушив недокурок сигарети в попільничці, взяв її руку в свою й поцілував. Потім повільно провів губами по руці — до плеча. Джулію охопило якесь незвідане, дивне почуття. Борода трохи лоскотала їй шкіру. Він нахилився й поцілував її в губи. Його борода мала трохи затхлий запах, який видався їй дивним; вона ніяк не могла добрати, подобається їй цей запах чи викликає огиду. А дивно, якщо подумати, — її ще ніколи не цілував бородатий чоловік! В цьому поцілунку було щось дивно непристойне. Він вимкнув лампочку.

Іспанець не пішов з її купе, аж доки промінь світла, що пробився з-за опущеної шторки на вікні, не сповістив їх про те, що починається день. Джулія була розбита, розчавлена — морально і фізично.

«Коли ми приїдемо в Канн, на мені лиця не буде».

Як нерозважливо вона повелася! Він міг убити її або вкрасти її перлове намисто. Від думки про те, на яку небезпеку вона себе наражала, її кидало то в жар, то в холод. І він теж їде в Канн. Що, як він афішуватиме там своє знайомство з нею — як вона пояснить це своїм друзям? Вона була певна, що Доллі він не припаде до вподоби. І потім, він ще може спробувати шантажувати її. Або вимагати повторення того, що було вночі. Він, безперечно, пристрасний чоловік, вона переконалася в цьому, і він питав, де вона мешкатиме; хоч вона й не сказала йому, він однаково зможе знайти її, якщо захоче. В такому місті, як Канн, просто неможливо не здибатися де-небудь знову — цілком випадково. Він може переслідувати її. Якщо він кохає її так, як він запевняв, то не можна сподіватись на те, що він дасть їй спокій, а іноземці такі невитримані, він може робити їй жахливі сцени. Добре хоч те, що він їде в Канн тільки на свята, — вона удасть, ніби дуже втомлена, і скаже Доллі, що воліла б якийсь час побути в неї на віллі, нікуди не виходячи.

«І як я могла дозволити собі таку дурницю?» — сердито лаяла вона сама себе в думці.

Доллі зустрічатиме її на станції, і якщо він виявиться настільки нетактовним, що підійде до неї прощатися, вона пояснить Доллі, що він поступився їй своїм купе. В цьому не буде нічого негожого. І завжди краще обирати версію, найближчу до правди.

Однак у Канні з поїзда сходило дуже багато пасажирів, і Джулія пройшла через вокзал і сіла в автомобіль Доллі, так і не побачивши його.

— Я на сьогодні нікого не запрошувала, — сказала Доллі. — Я подумала, що ти, мабуть, стомишся, і вирішила, що хоч день проведу вдвох з тобою.

Джулія вдячно стиснула їй руку.

— Це буде просто чудово. Ми зробимо собі косметичні маски й тихенько сидітимем у будиночку, обмінюючись плітками!

Але вже наступного дня вони мали піти в гості — на сніданок до знайомих Доллі. Спершу товариство, як було домовлено, збиралося в одному з барів на Круазетт попити коктейль. День видався чудовий — ясний, теплий, сонячний. Коли вони вийшли з машини, Доллі затрималася на кілька хвилин, щоб сказати шоферові, коли він має приїхати за ними. Джулія чекала її. І раптом серце її підстрибнуло в грудях, бо вона побачила, що до неї наближається отой іспанець, попідруч з якоюсь жінкою й ведучи за руку маленьку дівчинку. Джулія не встигла відвернутися. В цю мить Доллі підійшла до неї — вони мали перетнути пішохід. Іспанець порівнявся з ними, глянув на Джулію як на абсолютно незнайому людину й пішов далі, жваво розмовляючи із своєю супутницею. І Джулія збагнула, що, так само як вона, він зовсім не бажає, щоб вони зустрічалися. Жінка і дитина були, очевидно, його дружиною й дочкою, і в Канн він приїхав, щоб провести з ними свята. Вона відчула величезне полегшення. Тепер вона могла розважатися, нікого й нічого не боячись. Йдучи разом з Доллі до бару, Джулія вже думала про зовсім інше — про те, які все ж таки огидні істоти ці чоловіки. Їм не можна довіряти ні на секунду. Ну, справді, чи не ганебно це, що чоловік, який має таку чарівну дружину й таку гарненьку доньку, кидається в поїзді на першу-ліпшу жінку? Ні, ці чоловіки просто не знають, що таке порядність, вони абсолютно позбавлені її…

Та з часом обурення Джулії слабшало, і вона дедалі частіше згадувала про свою пригоду з єдиним почуттям — приємності. Зрештою, це була таки приємна історія. Іноді, даючи волю уяві, вона перебирала в пам’яті подробиці тієї незвичайної ночі. Цей іспанець був чудовий коханець. Їй буде що згадати, коли стане старенькою. І найбільше враження на неї справила тоді його борода, її охопило дивне почуття, коли він торкнувся нею її обличчя і коли вона вдихнула той трохи затхлий запах, водночас відразливий і напрочуд збудливий.

І згодом ще довго-довго її хвилювали бородаті чоловіки, і вона відчувала, що коли б хтось з них почав упадати коло неї, вона просто неспроможна була б відмовити йому. Та бороди на той час стали вже рідкістю — на її щастя, бо щоразу, помічаючи бородате обличчя, вона починала тремтіти — і жоден бородань не підступався до неї з любовними пропозиціями. Їй дуже кортіло дізнатися, хто ж він такий, цей іспанець. За день чи два після зустрічі на вулиці вона побачила його ще раз у казино — він грав у карти — і запитала кількох своїх знайомих, чи вони знають його. Але його ніхто не знав, і він так і залишився в її пам’яті — і в душі — без імені. Дивний збіг обставин! Вона не знала також імені хлопця, який так несподівано повівся з нею сьогодні… Це видалося їй комічним.

«Якби я наперед знала, що вони поведуться так вільно зі мною, я б попросила в них принаймні візитні картки».

З цією думкою вона поринула в щасливий сон.

Минуло кілька днів. Якось уранці, коли Джулія читала в ліжку п’єсу, їй подзвонили з першого поверху й запитали, чи відповість вона по телефону містеру Феннелу. Це ім’я нічого не говорило їй, і вона вже хотіла була сказати «ні», та раптом їй спало на думку, що це, можливо, той юнак. Зацікавлена, вона попросила, щоб їх з’єднали, і одразу ж упізнала його голос.

— Ви обіцяли, що подзвоните, — сказав він. — Мені набридло чекати, і я вирішив подзвонити сам.

— Останнім часом я страшенно зайнята.

— Коли я зможу вас побачити?

— Як тільки випаде вільна хвилинка.

— Може, сьогодні по обіді?

— Ні, сьогодні в мене денна вистава.

— То приходьте після неї на чашку чаю.

Джулія всміхнулася: «Ні, юний друже, вдруге ти мене вже не обдуриш».

— Не можу, — відповіла вона. — Між денною й вечірньою виставами я завжди відпочиваю в своїй убиральні.

— А можна мені прийти до вас у перерві між виставами?

Джулія на мить завагалась. Може, й справді варто, щоб він прийшов туди? Іві весь час буде десь поруч, а о сьомій прийде міс Філліпс, отже, він собі нічого не зможе дозволити, а вона матиме нагоду сказати йому, — дуже чемно й люб’язно, бо, зрештою, хлопець він дуже милий, але разом з тим цілком твердо, — нехай він не розраховує на продовження недавньої пригоди. Буквально в кількох словах Джулія пояснить йому: те, що було минулого разу, абсолютно несерйозно і навіть абсурдно, тому вона була б йому дуже вдячна, якби він про це забув.

— Гаразд. Приходьте о пів на шосту, і я почастую вас чаєм.

Найбільшою розрадою для Джулії в її неспокійному житті були ті три години, які вона проводила в своїй убиральні між денною й вечірньою виставами. Інші актори йшли додому; залишалася тільки Іві, завжди готова до її послуг, та сторож — для захисту її спокою. Вбиральня Джулії нагадувала тоді каюту корабля. Все на світі, здавалось, залишалося десь далеко збоку, і Джулія втішалася своєю самотністю. Це були години казкової свободи. Вона трошки дрімала, трошки читала або, лежачи на зручній канапі, давала волю своїм думкам: "обмірковувала роль, яку щойно зіграла, згадувала свої улюблені ролі минулих часів, а також думала про Роджера, свого сина. Приємні мрії, що полонили її уяву в такі хвилини, можна було б порівняти із закоханими, які бродять у зеленім лісі. Джулія любила французьку поезію й іноді повторювала у думці вірші Верлена.

Рівно о пів на шосту Іві принесла їй візитну карточку. «Містер Томас Феннел», — прочитала Джулія.

— Впусти його і принеси нам чаю.

Вона вже обміркувала, як поводитиметься з відвідувачем. Приязно, але стримано. Вона розпитає його про роботу, про наступний іспит. Відтак поговорить з ним про Роджера. Роджеру вже сповнилося сімнадцять, і за рік він вступить до Кембріджського університету. Таким чином, вона непомітно дасть зрозуміти цьому юнакові, що могла б бути його матір’ю. Вона поводитиметься так, наче між ними нічого не було, а потім вони розстануться, розстануться назавжди, бо віднині він бачитиме її тільки в світлі рампи, і він піде від неї майже впевнений, що недавня пригода — просто витвір його фантазії.

Та коли Джулія побачила його, стрункого, рум’яного, такого чарівно юного, коли побачила його голубі очі, серце в неї боляче защеміло.

Іві зачинила за ним двері.

Джулія лежала на канапі. Вона простягла йому руку й лагідно усміхнулася, мов мадам Рекам’є, але він не звернув на це уваги, а став навколішки й пристрасно поцілував її в губи. Не думаючи про те, що вона робить, Джулія обняла його за шию й відповіла таким же пристрасним поцілунком.

«Куди поділися мої добрі наміри? Боже, невже це можливо, невже я в нього закохалася?!»

— Ради бога, сідай. Іві зараз принесе чай.

— Скажи їй, щоб вона нам не заважала.

— Що ти надумав? —Та Джулія й сама це добре знала. Серце її закалатало. — Ні-ні, це просто смішно. Я не можу. І Майкл може зайти сюди першої-ліпшої хвилини.

— Я жадаю тебе.

— А що подумає Іві? Ні, ризикувати так — це безумство.

Ні-ні.

Почувся стукіт у двері, Іві принесла чай. Джулія звеліла їй поставити біля канапи столик і поруч стілець для гостя. Вона робила Іві якісь непотрібні зауваження, намагаючись затримати її, і весь час відчувала, що юнак не зводить з неї погляду. Очі його жадібно стежили за кожним її жестом і виразом обличчя; Джулія уникала їхнього погляду, але відчувала, скільки в них нетерпіння, пристрасного бажання. Її охопило збентеження. Мабуть, і голос у неї змінився.

«Та що це зі мною діється? Боже, мені аж дух сперло».

Коли Іві рушила до дверей, юнак зробив інстинктивний жест, і Джулія скоріше відчула, аніж помітила його. Мусила подивитися на юнака. Обличчя його пополотніло.

— До речі, Іві, — сказала вона, — цей джентльмен хоче побалакати зі мною про одну п’єсу. Отож подбай про те, щоб нам ніхто не заважав. Я подзвоню, коли ти будеш мені потрібна.

— Гаразд, міс.

Іві вийшла й зачинила за собою двері.

«Я ідіотка. Справжня ідіотка», — подумала Джулія.

Юнак уже відсунув столик і став навколішки. Вона потрапила в його обійми.

Джулія попрощалася з ним незадовго до того, як мала прийти міс Філліпс. Коли він вийшов, вона покликала Іві.

— Ну що, хороша п’єса? — запитала та.

— Яка п’єса?

— Ну та, про яку ви балакали.

— Цей хлопчина недурний. Але він ще дуже юний.

Іві стояла, уважно приглядаючись до туалетного столика. Джулія любила, щоб кожна її річ завжди стояла на своєму місці, і якщо слоїк з маззю чи фарба для вій опинялися десь не там, де слід, вона гнівалася.

— А де ваш гребінець?

Юнак поправляв її гребінцем свою зачіску, а потім недбало поклав його на чайний столик. Побачивши його там, Іві здивовано витріщила очі.

— Як він, до дідька, туди потрапив? — з байдужим виглядом вигукнула Джулія.

— Я теж дивуюсь — як?

В Джулії похололо на серці. Ні, дозволяти собі такі речі в артистичній — справжній ідіотизм. Боже, вони навіть не замкнули дверей. Адже ключ до них був у Іві.

І все ж таки цей риск мав свою принаду. Вона ніколи навіть не думала, що здатна зважитися на таке. Як би там не було, а вони домовилися про наступну зустріч. Том, — Джулія запитала юнака, як його називають дома, і він відповів: «Томас», але так звати його вона не могла, — Том хотів запросити її куди-небудь повечеряти, кудись, де можна було б потанцювати, адже Майкл їде на цілу добу до Кембріджа на запрошення студентів, які готують вечір одноактівок. Отже, вони зможуть провести кілька годин разом.

— Повернешся додому на світанку, — сказав Том.

— А як же я гратиму наступного дня?

— Ет, навіщо нам про це зараз думати.

Джулія сказала, щоб він не приходив по неї до театру. Вони домовилися зустрітись у холі ресторану. Коли вона туди прийшла, Том уже чекав на неї. Побачивши її, він весь аж засяяв од радості.

— А я вже гадав, що ти не прийдеш.

— Пробач, після спектаклю до мене за куліси прийшло кілька нахаб, і я ніяк не могла здихатися їх.

Але це була неправда. Весь вечір вона хвилювалася, як дівчисько перед першим балом. Хвилювалася — і раз по раз дорікала собі за безглуздість своєї поведінки. І коли, знявши театральний грим, вона почала гримуватися знову — тепер уже для зустрічі з Томом, — у неї нічого не виходило. Джулія підмалювала синім повіки, але тут же невдоволено стерла фарбу; нарум’янила щоки — і знову витерла їх.

— Що це ви робите? — запитала Іві.

— Молоджуся, хіба не бачиш. Хочу виглядати на двадцять років молодшою.

— А ви потріть отак іще трохи, то від вашої моложавості взагалі нічого не залишиться.

Джулія вперше побачила Тома у вечірньому костюмі. Він весь аж сяяв. Хоч юнак був середній на зріст, проте завдяки своїй стрункості здавався високим. Джулія помітила, що, незважаючи на свої великосвітські манери, він ніяковів перед метрдотелем, коли замовляв вечерю. Вони танцювали, і хоч Том танцював не дуже добре, його легка незграбність видавалася їй чарівною. Дехто вітався з Джулією, і вона відчувала, що він просто блаженствує у промінні її слави. Після одного з танців до їхнього столика підійшла молода парочка — привітатися з Джулією. Коли вони пішли геть, Том запитав:

— Це були лорд і леді Деннорант?

— Так. Я знаю Джорджа ще з тих часів, коли він навчався в Ітоні.

Том подивився їм услід.

— А донедавна вона була леді Сесілія Лостон, правда ж?

— Здається. Точно вже не пам’ятаю.

Джулію це явно не цікавило. За кілька хвилин ще одна пара пройшла повз їхній столик.

— Поглянь, це ж леді Лепард.

— А хто вона така?

— Невже ти не пам’ятаєш? Вона і її чоловік кілька тижнів тому влаштували прийом у своєму Чешірському маєтку, і серед інших гостей був сам принц Уелльський. Про це детально писала «Байстендер».

Он воно що… Тепер зрозуміло, чому він про все так обізнаний. Сердешний. Він читає про всіх цих вельмож у газетах, а потім у ресторані чи в театрі бачить їх, так би мовити, у плоті й крові. І для нього це, звичайно, немала подія! Справжня романтична пригода. Але якби він тільки знав, які це насправді нудні типи! Це невинне захоплення особами, чиї фотографії з’являються в ілюстрованих тижневиках, робило його страшенно наївним у її очах, і вона з ніжністю дивилася на нього.

— Тобі вже доводилося коли-небудь запрошувати до ресторану актрису?

Том зашарівся.

— Ні, ніколи.

Джулії неприємно було дивитися, як він розплачується за вечерю — сума, яку треба було заплатити, напевно, дорівнювала його тижневому заробіткові, але вона розуміла, що образила б його, якби запропонувала свої гроші. Раптом вона спитала його, котра година, і Том машинально підняв руку.

— Я забув годинник удома.

Вона пильно глянула йому в вічі.

— Ти заставив його?

Він знову почервонів.

— Ні. Просто я сьогодні дуже поспішав.

Та Джулія поглянула на його краватку й відразу ж зрозуміла, що це не так. Він брехав їй. Тепер вона не сумнівалася, що він заставив свого годинника, аби провести з нею вечір у ресторані. До горла їй підкотив клубок, і вона ледве стрималася, щоб не пригорнути Тома й не поцілувати його блакитні очі.

— Ходімо, — сказала вона.

І вони поїхали до нього на Тевісток-сквер.

Наступного дня Джулія купила годинник і відіслала його Томові Феннелу — замість заставленого, а через два чи три тижні — у день його народження подарувала йому золотий портсигар.

— Знаєш, про цю річ я мріяв усе життя.

Їй здалося, що в очах у Тома блиснули сльози. Він палко поцілував її.

Потім то з того, то з іншого приводу вона подарувала йому дорогу шпильку, запонки, гудзики для жилета. Джулії дуже приємно було робити йому подарунки!

— Як це жахливо, що я нічого не можу подарувати тобі! — якось сказав він.

— Подаруй мені отой годинник, який ти заставив, щоб повечеряти зі мною.

Це був маленький золотий годинник, і коштував він, мабуть, не більше десяти фунтів, але Джулія час від часу надівала його — заради втіхи.

Джулія призналася собі, що закохалася в Тома після того вечора в ресторані. Це приголомшило її, але водночас і надзвичайно втішило.

«А я гадала, що не здатна вже когось полюбити. Та якщо вже так сталося, то треба брати від кохання все, що можна!»

Вона вирішила знову запросити Тома до себе додому. І незабаром для цього з’явилася слушна нагода.

— Ти пам’ятаєш свого молодого бухгалтера? — сказала вона якось Майклові. — Ну, Тома Феннела, забув? Так ось, нещодавно я зустріла його на одному вечорі й запросила до нас у неділю на обід. Нам саме не вистачало одного чоловіка.

— А ти гадаєш, що він підійде до цього товариства?

На цьому прийомі мали бути присутні досить високі персони. Саме тому Джулія і вирішила запросити Тома. Йому, напевне, приємно буде познайомитися з деякими людьми, котрих він досі бачив тільки на фотографіях.

Джулія встигла вже розгледіти у вдачі Тома риси молодого сноба. Що ж, тим краще; вона познайомить його з ким завгодно. Джулія добре розуміла, що Том не закоханий .у неї, — просто роман з нею лестив його самолюбству. Він був дуже пристрасний і охочий до любовних пригод. З окремих натяків, з історій, які вона силоміць витягала з нього, Джулія довідалася, що відтоді, як Томові минуло сімнадцять, він мав уже багато жінок. Причому його завжди вабив самий акт, а не особа жінки. Він вважав це найбільшою втіхою. І Джулія розуміла, чому він так легко досягав успіху. Цьому сприяла також його тендітність, на ньому бездоганно сидів костюм; до того ж підкоряла його чарівна свіжість і скромність. Він був водночас і несміливий, і зухвалий, а перед цими двома якостями жінки, як правило, не могли встояти.

«Так, він досить привабливий, цього не заперечиш».

Джулія розуміла, що цим Том завдячує тільки своїй молодості. З роками він зів’яне, змарніє; чарівний рум’янець на його щоках зблякне й перетвориться на лілові плями, а ніжна шкіра пожовкне і вкриється зморшками. Та свідомість цього тільки збільшувала її ніжність. Вона відчувала до нього якусь дивну жалість. Том був сповнений юнацького запалу, і Джулія жадібно стежила за кожним його рухом, жестом, словом. Але Том не вмів розважати. Він сміявся, коли Джулія говорила якийсь дотеп, проте сам ніколи не жартував. Втім, Джулія не вважала цього за ваду. Їй навіть подобалася його обмеженість: з ним вона відпочивала. Їй ніколи не бувало так легко на душі, як у ті години, коли вони зустрічалися. А що стосується дотепності, то вона й сама могла бути дотепною за двох.

Знайомі весь час казали Джулії, що вона помолодшала на десять років і ніколи ще так добре не грала. Джулія знала, що це правда, і знала, яка цьому причина. Але вона також розуміла, що треба поводитись якомога обережніше й бути весь час насторожі. Чарлз Темерлі любив повторювати, що актрисі потрібний не розум, а почуття, і, очевидно, мав рацію; може, вона й не відзначалася особливим розумом, зате почуття її ніколи не спали, і вона завжди могла покластися на них. Цього разу вони підказували їй, що вона нізащо не повинна освідчуватися Томові в коханні. Джулія знову й знову давала йому зрозуміти, що не ставить йому жодних вимог і що він вільний у своїх вчинках. Вона вдавала, ніби те, що є між ними, — звичайнісінька дрібниця, котрій не варто надавати значення. Але водночас не пропускала нагоди ще дужче прив’язати його до себе. Том любив бувати на вечірках, і вона водила його, куди тільки могла, умовила навіть Доллі й Чарлза Темерлі запросити його до себе на ленч. Том захоплювався танцями, і вона діставала йому запрошення на бали. Заради нього вона теж ішла туди на годину-дві. Присутні відразу ж виявляли їй свою увагу, і вона бачила, як Томові приємно це спостерігати. Вона знала, що він тільки й думає про знайомство з усілякими знаменитостями, і відрекомендувала його тим, хто вартий був уваги. На щастя, він сподобався Майклові. Майкл любив потеревенити, а Том був хорошим слухачем. До того ж Том добре знав свою справу. Одного разу Майкл сказав Джулії:

— А цей Том — кмітливий хлопець. Закони про прибутковий податок він знає, як свої п’ять пальців. Підказав мені, як заощадити двісті-триста фунтів під час наступної сплати податку.

У своїх пошуках нових талантів Майкл часто брав Тома з собою увечері до театру — в центрі чи на передмісті; після спектаклю вони заїжджали по Джулію і потім усі втрьох вечеряли. Деколи Майкл запрошував Тома на неділю пограти в гольф, а потім, якщо вечір у нього був вільний, привозив його до себе обідати.

— Приємно, коли поруч тебе такий юнак, — казав він. — Тоді й сам наче не такий старий.

Том поводився в гостях зовсім невимушено. Він грав у трик-трак з Майклом або допомагав Джулії розкласти пасьянс, а коли вони заводили грамофон — міняв пластинки.

— Було б добре, якби вони заприятелювали з Роджером, — сказав якось Майкл. — У Тома є голова на плечах, і до того ж він старший за Роджера, отже, мав би на нього хороший вплив. Чому б тобі не запросити його до нас у Теплоу на літню відпустку?

«Хвала богові, що я хороша актриса!» — подумала Джулія, але їй все ж довелося зробити зусилля над собою, щоб ні голосом, ані виразом обличчя не виказати своєї радості.

— А знаєш, це непогана ідея, — відповіла вона. — Якщо ти цього хочеш, я йому запропоную.

В серпні спектаклі ще давали повний збір, тому Майкл найняв котедж у Теплоу, щоб найтепліший місяць провести за містом. Джулії треба було щодня їздити на вечірні вистави; Майкл також вирішив, що іноді, коли цього вимагатимуть справи, навідуватиметься до Лондона; зате цілими днями вони змогли б бути на природі. Том узяв двотижневу відпустку і теж охоче прийняв Майклове запрошення.

Та одного дня Джулія помітила, що він якийсь пригнічений, весь час мовчить. Обличчя його зблідло, від недавньої бадьорості не лишилося й сліду. Вона зрозуміла, що в нього сталася якась неприємність, але він не хотів про неї розповідати; на її запитання він, сумно зітхаючи, казав, що вскочив у халепу. Та Джулію це не задовольняло, й кінець кінцем він признався їй, що заліз у борги і тепер його переслідують кредитори. Спосіб життя, нав’язаний Джулією, змушував його витрачати більше грошей, ніж він заробляв; на розкішних прийомах він дедалі частіше соромився свого скромного одягу й нарешті не витримав і замовив кілька дорогих костюмів. Потім пішов на іподром і зробив ставку на одного з коней, сподіваючись виграти якусь суму і розплатитися з боргами, але його коня випередили. В очах Джулії сума, яку він позичив, була мізерна — щось близько ста двадцяти п’яти фунтів, і, на її думку, просто смішно було побиватися через таку дрібницю. Вона сказала, що дасть йому цю суму.

— Ні, я не можу брати гроші в жінки.

Том почервонів; сама думка про це викликала в нього почуття пекучого сорому. Джулія пустила в хід усю свою красномовність. Вона апелювала до його здорового глузду, вдавала, ніби ображена на нього, навіть трохи поплакала. Нарешті, заради неї, тільки заради того, щоб зробити їй ласку, Том погодився взяти у неї ці гроші в позику. Наступного дня вона послала йому в конверті банкноти сумою в двісті фунтів. Том подзвонив їй і сказав, що одержав гроші і що їх значно більше, ніж йому потрібно.

— О, я знаю, люди завжди кажуть неправду, коли йдеться про їхні борги, — сміючись, відповіла вона. — Я певна, що ти заборгував більше, ніж сказав мені.

— Слово честі, ні. Кому-кому, а тобі я нізащо в світі не збрехав би.

— Ну, тоді залиш решту собі — про всякий випадок. Мені завжди неприємно дивитись, як ти розплачуєшся в ресторані за нас обох. А потім таксі й таке інше.

— Ні-ні, я не хочу. Це ж так… принизливо.

— Боже, які дурниці! Ти ж знаєш, у мене стільки грошей, що я навіть не знаю, що з ними робити. То невже ж ти можеш відмовити мені в цій приємності? Я так хочу допомогти тобі вибратися із скрутного становища!

-— Це дуже мило з твого боку. Ти навіть не здогадуєшся, як ти мене виручила. Я не знаю, як дякувати тобі.

Та в голосі його бриніли нотки збентеженості. Сердешний, його все ще сковували умовності. Але Джулія казала правду: даючи йому гроші, вона відчувала якусь незвичайну насолоду, в ній пробуджувалася якась дивна пристрасть. До того ж у неї з’явилася ще одна ідея, яку вона сподівалася легко здійснити протягом тих двох тижнів, що їх Том мав провести в Теплоу. Томова кімнатка на Тевісток-сквері спочатку здавалася їй чарівною через свою убогість, усе там зворушувало її до глибини душі. Тим часом це помешкання втратило для неї свою принадність. Джулія вже не раз помічала, що люди, яких вона зустрічала на сходах, якось особливо дивились на неї. В Тома прибирала й готувала йому сніданок власниця будинку, брудна й неохайна жінка. Джулія відчувала, що вона про все догадується і шпигує за нею. Одного разу, коли Джулія прийшла до Тома, хтось поторгав за ручку замкнених дверей; за хвилину, вийшовши на сходи, вона побачила хазяйку, яка витирала поручні. Хазяйка кинула на неї ворожий погляд. Незабаром Джулія побачила, що в Томовій кімнаті панує далеко не ідеальна чистота. Благенькі завіси, потертий килим, дешеві старі меблі — усе це викликало в неї огиду. А тут саме трапилася нагода: недавно Майкл, який завжди шукав, куди б вигідно вкласти гроші, купив кілька гаражів коло Стенхоуп-плейс. Здавши в оренду ті з них, які не були йому потрібні, він незабаром зробив висновок, що міг би компенсувати всю вартість покупки. Над гаражами було кілька кімнат. Майкл переобладнав їх під дві квартири — одну для свого шофера, а другу — для квартирантів. Остання й досі стояла порожня, і Джулія запропонувала Томові найняти її. Це було б просто чудово.

Вона могла б навідуватися до нього на часинку, коли він повертався з контори, а іноді — після вистави, і ніхто про це нічого не знав би. Там вони могли б почувати себе цілком вільно. А як це приємно — розставляти меблі, чіпляти штори! В Джулії за останній час зібралося безліч зовсім не потрібних речей, і якби Том погодився хоч дещо взяти з них, то зробив би їй велику послугу. А решту вони купили б разом. Томові, звичайно, дуже хотілося б мати власну квартиру, але він вважав, що може тільки мріяти про неї; квартирна плата, хоч і не дуже висока, була все ж таки йому понад силу. Джулія це розуміла. Вона розуміла також, що, якби запропонувала йому з цією метою гроші, він з обуренням відмовився б. Але вона все ж таки сподівалася, що під час двотижневої відпустки в безтурботній обстановці на березі річки їй пощастить зламати його надмірну делікатність. Джулія не сумнівалася, що зуміє переконати його в тому, що, приставши на її пропозицію, він, власне, зробить їй послугу. «В такій ситуації потрібен не примус, а привід», — думала вона і з нетерпінням чекала появи Тома в Теплоу. Як це буде чудово^— вранці йти разом з ним на річку, а по обіді сидіти у садку! А оскільки в Теплоу буде й Роджер, то Джулія твердо вирішила, що протягом цих двох тижнів вона не дозволятиме собі ніяких дурниць з Томом, бо це було б просто непристойно. Та все одно це буде справжнє раювання — проводити поруч нього майже весь день! А коли вона виступатиме в денних спектаклях, Том розважатиметься з Роджером.

Але все склалося зовсім не так, як сподівалася Джулія. Їй навіть на думку не спадало, що Роджер і Том можуть заприязнитися. Між ними була різниця у п’ять років, і на думку Джулії, — якщо вона взагалі думала про це, — Том мав дивитися на Роджера як на такого собі зеленого підлітка, дуже милого, звичайно, але не більше ніж підлітка, до якого треба ставитися як до молодшого, який має бути в тебе на побігеньках і якому ти кажеш: «Іди пограйся», коли не хочеш з ним морочитися. Роджерові сповнилося сімнадцять. Це був симпатичний хлопець з рудуватим волоссям і блакитними очима — оце,, власне, й усе, що можна було про нього сказати. Природа не наділила його ні материною жвавою і мінливою вдачею, ні батьковою вродою. Джулія вже встигла трохи розчаруватися в ньому. На всіх дитячих фотографіях він був такий гарненький. А виріс — і став флегматиком: завжди замкнутий, погляд очей серйозний. Власне, коли як слід до нього придивитися, то єдине, чим він міг похвалитися, — це гарні зуби й волосся. Джулія, звичайно, дуже любила його, але ніяк не могла прогнати від себе думку про те, що він якийсь нудний. Коли вони залишалися вдвох, час минав дуже повільно. Вона виявляла жвавий інтерес до речей, які, на її думку, мали, його цікавити, — скажімо, заводила розмову про крикет і таке інше, але ці теми чомусь не запалювали його. І Джулія взагалі почала побоюватися, що син її не дуже розумний.

«Звичайно, він ще молодий, — заспокоювала вона себе. — Може, з роками зміниться». Відтоді, як Роджер вступив до Ітону, Джулія рідко бачилася з ним. Під час канікул вона була зайнята у вечірніх спектаклях, і він гуляв з Майклом чи з кимось із приятелів, а в неділю вони грали з батьком у гольф. Якщо ж її запрошували кудись на ленч, вона взагалі не бачилася з ним по два-три дні підряд, за винятком тих кількох хвилин уранці, коли він заходив до її спальні. Шкода, звичайно, що Роджер не залишився отим гарненьким хлоп’ям, яке гралося в її кімнаті, не заважаючи їй, і коли його фотографували, всміхалося в об’єктив, обіймаючи її за шию своєю маленькою ручкою. Зрідка Джулія відвідувала його в Ітоні. Їй було приємно, що у нього в кімнаті висіло кілька її портретів. Вона помічала, що кожен її візит до Ітону викликав неабиякий, фурор і містер Брекенбрідж, у чиєму домі Роджер мешкав, ставився до неї з підкресленою повагою. Коли почалися канікули, Майкл із Джулією вже були в Теплоу, і Роджер приїхав просто туди. Джулія обцілувала його з ніг до голови. Та син чомусь виявив меншу радість від зустрічі з ними, ніж вона сподівалася. І взагалі він став якийсь стриманий, немов утратив усю свою наївність, змужнів.

Роджер сказав Джулії, що після різдва хоче залишити Ітон — мовляв, там він більш нічому не навчиться, — і поїхати на кілька місяців до Відня. Там він підучить німецьку мову, а потім повернеться й вступить до Кембріджського університету. Майкл хотів, щоб син обрав собі військову кар’єру, але той категорично відмовився, хоч іще не вирішив, ким буде. І Джулія, і Майкл з самого початку побоювалися, що він захоче стати актором, але Роджера, очевидно, це не приваблювало.

— І добре, бо з нього однаково нічого не вийшло б, — казала Джулія.

Роджер розважався на самоті — ходив на річку або лежав де-небудь у садку й читав. Незадовго до того, у день його сімнадцятиріччя, Джулія подарувала йому розкішний спортивний автомобіль, і він тепер скрізь їздив на ньому.

— Одна хороша риса в нього таки є, — зауважила якось Джулія. — Він нікому не заважає. Схоже на те, що на самоті йому не нудно.

В неділю до них приїздило багато гостей — акторів і актрис, іноді хтось із письменників і, як правило, кілька друзів-аристократів. Джулія дуже любила такі раути, і вона знала, що люди з охотою їдуть до неї. Першої ж неділі після приїзду Роджера в Теплоу зібралося багато гостей. Роджер поводився з ними дуже ввічливо. Свої обов’язки сина господині він виконував, як справжній світський денді. Але Джулії здавалося, що він якось дивно намагається4 триматися осторонь — немов актор, що грає роль, у яку не «ввійшов» до кінця. Вона занепокоєно помічала також, що він не спілкується з гістьми, а якось холодно придивляється до них. І в неї склалося враження, Що до жодного з гостей він не ставиться серйозно.

Том узяв відпустку з наступної суботи, і Джулія заїхала по нього після вистави. Ніч була місячна, шосе зовсім безлюдне. Це була просто казкова подорож, і Джулії хотілося, щоб вона тривала цілу вічність. Вона пригорнулася до Тома, і він раз по раз цілував її.

— Ти щасливий? — питала вона.

— Безмежно.

Майкл і Роджер уже полягали спати; в їдальні на Джулію й Тома чекала вечеря. В будинку панувала глибока тиша, і вони почували себе в ній ніяково, наче забралися сюди без дозволу. Їм здавалося, що вони — двоє мандрівників, які зайшли вночі в незнайомий дім і знайшли приготовлений для них повен стіл усіляких наїдків. Це було так романтично — немов у казці «Тисячі й однієї ночі»! Джулія показала Томові його кімнату, яка була поруч із Роджеровою, і пішла спати. Прокинулася вона, коли надворі вже був ясний день. Щоб ніхто не заважав їй побути на самоті з Томом, вона не запросила до себе нікого з гостей. Вони підуть обоє на річку… Джулія поснідала і прийняла ванну. Потім одягла біле плаття, яке так пасувало їй, і крислатий рожевий бриль, тінь якого, наче теплий рум’янець, укривала її обличчя. Сьогодні вона обійдеться без косметики. Джулія подивилася на себе в дзеркало й задоволено всміхнулася. Хай хтось скаже, що вона не молода й не симпатична! Вийшла в садок. Майкл сидів на моріжку, обклавшись недільними газетами, сам-один.

— А я гадала, що ти граєш з Роджером у гольф.

— Ні, я сказав хлопцям, щоб пограли самі. Вирішив, що без мене вони почуватимуть себе вільніше. — Майкл усміхнувся своєю приємною усмішкою. — Мені вже важко з ними рівнятися. О восьмій вони викупалися, потім похапцем проковтнули сніданок і подалися кудись машиною.

— Я рада, що вони заприязнилися.

Джулія сказала це цілком щиро. Її трошки розчарувало, що вона не зможе піти з Томом на річку, але, з іншого боку, їй дуже хотілося, аби Том сподобався Роджерові, бо йому сподобатися не так легко; до того ж Том пробуде з нею цілих два тижні!

— Одверто кажучи, з ними я почуваю себе вже зовсім старим, — зауважив Майкл.

— Дурниці! Ти набагато вродливіший за них, і ти сам це добре знаєш, дорогий.

Майкл злегка випнув підборіддя і втягнув живіт.

Хлопці повернулися тільки тоді, коли другий сніданок стояв уже на столі.

— Пробачте, що трохи запізнилися, — сказав Роджер. — Там було стільки гравців, що просто не було де й повернутися. Довелося скоротити партію.

Обидва юнаки заходилися з апетитом їсти, збуджені й задоволені собою.

— Як здорово, що сьогодні в нас нікого не буде! вигукнув Роджер. — А то я вже боявся, що знову наїде повно гостей і нам доведеться удавати з себе юних джентльменів.

— Так, я вирішила, що сьогодні нам краще відпочити, — мовила Джулія.

Роджер глянув на неї.

— І добре зробила, мамо. Тобі таки треба відпочити, у тебе дуже кепський вигляд.

«А, хай тобі повилазить! Ні, я не повинна показувати, що мені це неприємно. Слава богу, що я вмію грати», — подумала Джулія і весело розсміялася:

— Я не спала всю ніч, бо думала про твої прищики на обличчі.

— А вони таки справді бридкі. Том каже, що в нього раніше теж були такі.

Джулія глянула на Тома. В тенісці, з відкритою шиєю, скуйовдженим волоссям і вже трошки загорілим обличчям, він здавався зовсім юним. Важко було сказати, що він старший за Роджера.

— В Тома скоро ніс облупиться, — засміявся Роджер. — Ото гарний він після цього буде!

Джулії стало трошки ніяково. Їй раптом здалося, що Том помолодшав на кілька років, став Роджеровим ровесником — не тільки за віком: вони весь час верзли якісь нісенітниці, їли з величезним апетитом і пили пиво повними кухлями. Майкл, який ніколи не дозволяв собі ні з їсти, ні випити зайвого, із задоволенням стежив за ними. Його тішила їхня молодість і енергія. Джулії він у цю мить нагадував старого собаку, що лежить на осонні й легенько б’є хвостом по землі, дивлячись, як біля нього пустують двоє цуценят. Каву пили на моріжку під деревом. Джулії приємно було сидіти в затінку й дивитися на річку. Том був такий стрункий і граціозний у своїх довгих білих штанях. Вона ніколи раніше не бачила, як він курить люльку. Її це чомусь зворушило. Але Роджер став кепкувати з нього:

— Чому ти куриш люльку? Тому що, коли вона в тебе в зубах, ти почуваєш себе мужчиною чи, може, просто це тобі подобається?

— Відчепись, — одказав Том.

— Допив каву?

— Так!

— Тоді ходімо на річку!

Том нерішуче глянув на Джулію. Роджер перехопив його погляд.

— О, нічого, нічого, нехай мої шановні батьки тебе не турбують, їм є що робити — бачиш, скільки на них чекає газет? А матінка саме подарувала мені байдарку.

«Спокійно. Спокійно, не втрачай самовладання. І навіщо я, дурна, подарувала йому байдарку?» — подумала Джулія і ласкаво усміхнулась:

— Ідіть на річку, тільки глядіть, не перекиньтеся.

— Якщо й перекинемося, то нічого страшного. Ми прийдемо на чай. Корт розмічений, тату? Після чаю пограємо з тобою в теніс.

— Може, батько знайде ще одного партнера, і ви зіграєте вчотирьох.

— 0,^не варто. Удвох грати цікавіше. Ану, хто швидше добіжить до елінга! — запропонував Томові Роджер.

Том схопився з місця і кинувся бігти, Роджер помчав за ним. Майкл узяв одну з газет і оглянувся, шукаючи окуляри.

— Вони сподобалися один одному, правда ж?

— Очевидно.

— Я боявся, що Роджерові буде з нами нудно. Це добре, що тепер йому є з ким проводити час.

— Тобі не здається, що Роджер поводиться трохи нетактовно?

— Ти маєш на увазі теніс? О, для мене не має особливого значення, гратиму я чи ні. Це цілком зрозуміло, що хлопці хочуть грати вдвох. В їхніх очах я вже немолодий, і вони вважають, що я зіпсую їм гру. Зрештою, головне тут те, щоб вони добре розважалися й відпочивали.

Джулії стало ніяково. Хоч Майкл і прозаїчний, скупий та самовдоволений, проте який він добрий і, головне, зовсім не егоїст! Він не знає, що таке заздрощі. І найбільша насолода для нього, — якщо це, звичайно, не коштує йому грошей, — робити іншим приємність. Його душа була для неї мов розгорнена книга. Щоправда, він ніколи не міг похвалитися оригінальною думкою, але й підлих думок у нього теж не було. Як це страшно, що він, людина з такими чудовими якостями, замість любові викликає в неї почуття нестерпної нудоти!

— Знаєш, любий, мені здається, що я ні в чому не можу з тобою зрівнятись, — сказала вона.

Майкл усміхнувся своєю доброю, приємною усмішкою і злегка похитав головою.

— Ні, люба, в мене всього-на-всього непоганий профіль, а в тебе — талант.

Джулія засміялася. Часом можна повеселитися і з людиною, яка не розуміє, про що ти говориш. Але що саме мають на увазі ті, хто називає актрису геніальною? Джулія часто запитувала себе, що робило її на голову вищою від інших актрис. Свого часу їй дуже заздрили. Дехто, говорячи про інших актрис, що в той чи інший час здобували визнання в публіки, робив порівняння не на її користь. Але це було раніше. Тепер уже ніхто не заперечував її переваги над іншими. Щоправда, вона не користувалася всесвітньою популярністю, як кінозірки; Джулія спробувала виступити перед об’єктивом кінокамери, але без успіху; її обличчя, таке рухливе й експресивне на сцені, чомусь втрачало свою виразність на екрані, і після першої й останньої спроби вона відмовлялася від усіх пропозицій, які їй час від часу робили. Це ставлення до кінематографа, продиктоване почуттям власної гідності, обернулося їй на користь — про нього написали всі газети. Втім, Джулія зовсім не заздрила кінозіркам; вони з’являлися й щезали, а вона залишалася. Коли вона мала час, ходила дивитися на гру провідних актрис інших лондонських театрів. Джулія ніколи не скупилася похвалити їх і робила це завжди від щирого серця. Іноді вона думала цілком щиро, що ці актриси справді талановиті й просто незрозуміло, чому публіка захоплюється тільки нею. Джулія добре знала, як публіка любить її, але сама була про себе скромної думки. Її завжди дивувало, коли в залі починали аплодувати після якоїсь її репліки, що не коштувала їй ніяких зусиль і виходила в неї цілком просто й природно. Критики захоплювалися її мистецтвом перевтілення. Особливо хвалили вони її за легкість, з якою вона входить у роль. Джулія весь час придивлялася до людей, вивчала їх, хоч і сама цього не помічала; та коли вона розпочинала роботу над новою роллю, в уяві зринали невиразні образи, і вона несподівано відкривала, що знає, якою має бути її нова героїня. Їй легше було працювати над роллю, коли перед очима стояв образ якоїсь знайомої або навіть і незнайомої людини, яку вона бачила на вулиці чи десь у гостях; цей невиразний образ вона доповнювала рисами свого власного «я» і в такий спосіб створювала персонаж, запозичений з життя, але водночас збагачений власним досвідом, майстерністю і її надзвичайною привабливістю. Люди вважали, що Джулія грає тільки протягом тих двох-трьох годин, які вона проводить на сцені, й не знали, що образ, який вона створює, народжується десь у глибинах її підсвідомості й вона весь час працює над ним і тоді, коли з уважним виглядом розмовляє з кимось, і тоді, коли щось робить, їй часто здавалося, що в ній сидять дві особи — актриса, улюблениця публіки, найперша модниця Лондона, — але це тільки її тінь, — і жінка, яку вона грає ввечері, — її сутність.

«Клянуся, що я не знаю, що таке геніальність, — не раз казала Джулія собі в думці. — А якби знала, то віддала б усе, щоб знову повернути собі вісімнадцять років».

Та вона добре знала, що це неправда. Якби їй запропонували почати все спочатку, вона не погодилася б, далебі, що ні. І їй шкода було б не популярності чи, якщо хочете, своєї слави, не влади над публікою, не тієї справжньої любові, яку глядачі дарували їй, і, звичайно, не грошей, які вона заробляла; ні, Джулія не захотіла б розстатися з тією силою, котру вона в собі відчувала, із впевненістю у тому, що на сцені для неї не існує нічого неможливого. Вона вміла ввійти в роль, іноді й не дуже добру, і завдяки своїй майстерності без жодних зусиль вдихнути у неї життя. Ніхто не вмів робити з роллю того, що вміла Джулія. І тому іноді вона почувала себе богинею.

«І, крім того, — усміхнувшись, подумала вона, — тоді б у мене не було Тома».

Власне, в тому, що Том не нудьгував з Роджером, не було нічого дивного. Вони ж були майже ровесниками. До того ж сьогодні — перший день його відпустки, то нехай попустує; попереду ж іще цілих два тижні. Незабаром йому набридне проводити весь час у товаристві сімнадцятирічного юнака. Роджер дуже милий, але дурненький, Джулія це добре бачить, незважаючи на свою материнську любов. Їй треба поводитися вельми обережно й не виказувати свого роздратування. Адже вона з самого початку пообіцяла собі не пред’являти Томові ніяких претензій; якби він відчув, що хоча б у чомусь їй зобов’язаний, усьому одразу ж настав би кінець.

— Майкл, а чому б тобі не запропонувати Томові квартиру, ту, що над гаражем? Тепер, коли він склав іспит і став справжнім бухгалтером, йому просто не личить жити в одній кімнаті.

— Непогана ідея. Я йому скажу.

— І нам тоді не треба буде наймати маклера. Ми могли б також допомогти Томові умеблювати цю квартиру. В нас стільки зайвих речей! Краще нехай він користується ними, бо вони однаково псуються на горищі.

Повернувшись з річки, Том і Роджер знову з апетитом попоїли, а потім до сутінків грали в теніс. Після вечері обидва сіли за доміно. Джулія весь цей час майстерно грала роль молодої матері, яка з любов’ю стежить за своїм сином та його приятелем. Незабаром вона пішла спати. По якомусь часі хлопці піднялися на другий поверх до своїх спалень, розташованих над її кімнатою. Джулія чула, як Роджер увійшов до Тома. Вікна в будинку були відчинені, й до неї долинули їхні збуджені голоси. Джулія роздратовано подумала: «І про віщо вони там говорять?» З нею ні Том, ні Роджер ніколи не бували особливо балакучі. За кілька хвилин почувся голос Майкла:

— Годі вже, хлопці, лягайте спати. Побалакаєте завтра.

До Джулії долинув їхній сміх.

— Гаразд, тату! — вигукнув Роджер.

— Бісові діти!

Джулія знову почула Роджерів голос:

— На добраніч, хлопче.

І відповідь Тома:

— До завтра, старий.

«Ідіоти!» — сердито подумала вона.

Наступного дня вранці, коли вона снідала у своїй спальні, до неї зайшов Майкл.

— Хлопці пішли пограти в гольф в Гантерком. Сказали, що хочуть зіграти дві-три партії, й попросили дозволити їм не приходити на ленч. Я дозволив.

— Мені щось не дуже подобається те, що Том поводиться тут, наче в готелі.

— Що ти, люба, вони ж ще хлопчаки. Як на мене, то нехай вони розважаються собі, як хочуть.

Отже, сьогодні вона, мабуть, уже не побачить Тома, бо десь о п’ятій треба їхати до Лондона, щоб не запізнитися на виставу. Звичайно, Майклові легко хизуватися своєю добродушністю… Джулія раптом відчула себе боляче скривдженою. Аж сльози підступили до очей. Ні, йому до неї, певно, цілком байдуже, — подумала вона про Тома і вирішила, що сьогодні вже не поводитиметься так, як учора, — годі, сьогодні все буде інакше… Вона прокинулася з наміром і далі бути толерантною та поблажливою, але хіба ж вона сподівалася дістати такого ляпаса?!

— Газети вже принесли? — спитала вона похмуро.

До самого Лондона Джулія аж тремтіла від люті.

Наступний день мало чим відрізнявся од попереднього.

Том і Роджер не пішли грати в гольф, зате грали в теніс, їхня безнастанна біганина страшенно дратувала Джулію. Том — у шортах і спортивній сорочці — скидався на шістнадцятирічного хлопчака. Він купався по кілька разів на день і тому не міг дати ради своїй зачісці — волосся його неслухняно куйовдилося. Через це він здавався ще молодшим і таким гарненьким! Серце Джулії краялося від-болю. Їй здавалося, що поведінка його невпізнанно змінилася; перебуваючи весь час у товаристві Роджера, Том скинув з себе личину молодого світського денді, який надає надто великого значення одягові й ретельно дбає про свою зовнішність, і знову перетворився на школяра-нечупару. Жодним натяком чи хоча б поглядом Том не виказував, що він — її коханець; він поводився з нею так, наче вона для нього — тільки Роджерова мати, не більше. Кожною своєю фразою, кожною пустотливою вихваткою й підкреслено ввічливим звертанням він давав їй зрозуміти, що вона — людина старшого покоління. В його поведінці не було тієї по-рицарському благородної шанобливості, яку молоді люди виявляють до чарівної жінки; ні, Тем ставився до неї з толерантною добродушністю, як ставляться, мабуть, до тітки — старої діви.

Джулію дратувало те, що Том слухняно виконує забаганки хлопця, набагато молодшого за нього. Це свідчило про його слабохарактерність. Але вона винила в цьому не Тома, а Роджера, егоїзм якого просто обурював її. І те, що він ще молодий, зовсім не виправдання. Його байдужість до бажань інших людей свідчила про те, що він грубий і нетактовний. Роджер поводився так, наче будинок, слуги, батько й мати існують лише для того, щоб приносити йому втіху. Вона вже не раз хотіла вичитати йому, та не наважувалася в присутності Тома виступати в ролі матері-виховательки. До того ж у Роджера була ще риса, що просто доводила її до люті: коли на нього гримнеш — його обличчя вмить набирає такого скривдженого виразу, що ти мимоволі відчуваєш себе жорстоким тираном. Джулія теж уміла так дивитися — цей вираз Роджер успадкував, власне, від неї; він не раз ставав їй у пригоді на сцені й глибоко зворушував глядачів. Та коли вона бачила цей вираз на обличчі Роджера, в неї болісно стискалося серце. Від самої тільки згадки про це всю її залила хвиля ніжності до сина. І ця раптова зміна почуттів відкрила їй раптом очі: вона ревнувала, безтямно ревнувала! Це відкриття на мить приголомшило Джулію. Вона не знала, плакати їй чи сміятися. Та, трошки подумавши, вона сказала собі в думці: «Ну що ж, Роджерові доведеться потіснитись».

Вона не дозволить, аби наступної неділі знову повторилося те ж саме. Хвалити бога, Том — сноб. «Приваблювати чоловіків жінці допомагає її врода, а утримувати їх коло себе — їхні вади», — подумала вона й здивувалась — чи це її власна думка, чи слова з якоїсь п’єси.

Джулія звеліла замовити кілька телефонних розмов. Денноранти пообіцяли, що приїдуть до неї в суботу. Чарлз Темерлі саме відпочиває у Генлі. Він прийняв запрошення приїхати на неділю й привезти з собою приятеля, в якого мешкав, — сера Мейх’ю Брайєнстона, міністра фінансів. А щоб розважити його й Деннорантів (Джулія знала, що представники вищого світу не люблять зустрічатися в товаристві, яке вважають богемним, воліючи бачити там тільки «митців»), вона запросила також Арчі Декстера, провідного актора її театру, і його гарненьку дружину, яка виступала на сцені під своїм дівочим ім’ям — Грейс Хардвілл. Джулія була певна, що, діставши можливість увиватися коло маркіза й маркізи, ловити кожне слово члена кабінету міністрів, Том нізащо не побіжить грати з Роджером у гольф чи кататися на байдарці. На такому рауті Роджер відступить на задній план, зайнявши своє місце школяра, на якого ніхто не звертає уваги, а Том побачить, якою вона вміє бути привабливою, коли забажає. Втішаючись наперед своїм тріумфом, Джулія стійко витримала решту днів, що залишилися до неділі. Роджера й Тома вона майже не бачила. Якщо вони не грали в гольф, то вирушали на прогулянку в Роджеровій машині.

Одного вечора Джулія привезла з собою Деннорантів. Роджер уже пішов спати, але Майкл із Томом ще не лягли, чекаючи на неї, щоб разом повечеряти. Вечеря вдалася на славу. Час був пізній, і вони самі себе обслуговували. Джулія помітила, як запопадливо і в той же час несміливо Том дбає про Деннорантів, як похапцем схоплюється з місця, коли бачить, що може чимось їм прислужитися. Денноранти були досить скромна й невибаглива молода пара, і їм ніколи навіть на думку не спадало, що їхній титул може справити на когось враження; в усякому разі, Джордж Деннорант аж збентежився, коли Том забрав у нього брудну тарілку й подав чисту.

«Доведеться завтра Роджерові обійтися без гольфа», — подумала Джулія.

Вони балакали, жартували й сміялися до третьої години ночі, і коли Том сказав Джулії «на добраніч», очі в нього сяяли (щоправда, Джулія не знала, від кохання чи від шампанського). Він злегка стиснув їй руку:

— Який чудовий був вечір!

Джулія спала дуже довго і вийшла в садок десь аж перед полуднем, свіжа й приваблива в своїй легкій літній сукні. Роджер сидів у шезлонгу з книжкою в руках.

— Читаєш? — спитала вона, звівши свої гарні брови. — А чому ви не граєте з Томом у гольф?

— Том сказав, що зараз надто жарко, — похмуро відповів син.

— Он як? — Джулія чарівно всміхнулася. — А я вже злякалася — подумала, що ти вирішив зостатися розважати гостей. Народу буде багато, і ми легко зможемо обійтися без тебе. А де решта?

— Не знаю. Том фліртує з Сесілією Деннорант.

— Нічого дивного, вона досить гарненька.

— Здається, сьогодні можна буде померти з нудьги.

— А Том, мабуть, з тобою не погодиться, — сказала вона з таким виглядом, наче це справді серйозно хвилювало її.

Роджер промовчав.

День минув так, як Джулія і сподівалася. Щоправда, Тома вона не бачила, але ж Роджер теж його не бачив!

Том дуже сподобався Деннорантам; він пояснив їм, що треба робити для того, аби сплачувати менший прибутковий податок, а також вислухав міркування міністра фінансів про театральне мистецтво й розмови Арчі Декстера про політичне становище. Джулія буквально зачарувала всіх. Арчі Декстер, людина досить дотепна, знав чимало анекдотів на театральні теми й майстерно їх розповідав. Під час другого сніданку гості аж лягали зо сміху від його й Джуліїних дотепів, а після чаю, коли тенісистам набридло грати в теніс, Джулію вблагали (хоч вона, між іншим, і не дуже протестувала) виконати пародії на Гледіс Купер, Констанс Кольєр і Герті Лоуренс[28].

Не забула Джулія і про щире й безнадійне кохання до неї Чарлза Темерлі. Коли посутеніло, вони вийшли трохи погуляти. В його товаристві вона не сміялася й не жартувала, а була уособленням ніжності й смутку. Незважаючи на блискучу гру протягом дня, серце в неї щеміло; тим-то щирість її була майже непідробна, коли, зітхаючи й сумно дивлячись на Тома, вона натякала Чарлзові, що життя її порожнє й, хоч успіх став тепер її незмінним супутником, вона не може позбутися почуття, що доля в чомусь скривдила її. Іноді вона думала про віллу в Сорренто, на березі Неаполітанської затоки. Чудове, нездійсненне видіння. Можливо, вона пройшла повз своє щастя; колись вона була дурна, бо, власне, що таке тріумф актора, як не ілюзія? Блазень… Публіка навіть не здогадується, скільки в цьому слові гіркої правди. Вона страшенно самотня… Звичайно, пояснювати Чарлзові, що серце в неї болить не через втрачені ілюзії, а тому, що один молодий чоловік воліє грати з її сином у гольф замість віддаватися з нею любовним утіхам, не було потреби.

Після вечері Джулія й Арчі Декстер розіграли сцену. Всі сиділи у вітальні, коли вони, без попередження, після, здавалося б, цілком нормальної розмови, раптом почали сваритися, як двоє охоплених ревнощами закоханих. Якусь хвилину ніхто з гостей навіть не догадувався, що це жарт, аж доки їхні взаємні обвинувачення не стали такі нестримні й брутальні, що всі зареготали. Потім вони показали імпровізацію: п’яний джентльмен і повія-француженка на Джермін-стріт. Після цього надзвичайно смішно показали, як пані Альвінг у «Привидах» намагається спокусити пастора Мандерса. Закінчили сценою, яку вже не раз виконували на акторських вечірках. Це був уривок із п’єси Чехова в англійському перекладі, але в тих місцях, де пристрасті розпалювалися, обоє переходили на щось схоже на російську мову. Джулія, як тільки могла, найкраще демонструвала свій талант трагедійної актриси, але своїй інтонації надавала ледь помітного фарсового відтінку і досягала цим неймовірно кумедного ефекту. Вона вкладала в гру весь біль свого серця і водночас із властивим їй почуттям гумору кепкувала з цього болю. Глядачі аж за животи бралися, буквально стогнали в агонії сміху. Певно, Джулія ще ніколи так добре не грала. Вона грала для Тома — тільки для нього.

— Я бачив гру Бернар і Режан, — сказав міністр. — Я бачив Дузе, і Еллен Террі, і місіс Кендел[29]. А тепер, побачивши вашу гру, можу вже і вмерти.

Джулія, сяючи від задоволення, опустилася в крісло й одним духом випила келих шампанського.

«Не я буду, якщо Роджерові після цього не доведеться потіснитися», — подумала вона.

І все ж наступного ранку, коли Джулія сходила із спальні, їй сказали, що обидва юнаки пішли грати в гольф. Майкл повіз Деннорантів до Лондона. Джулія була дуже стомлена. Коли Том і Роджер прийшли на обід, їй важко було зберігати веселий вираз обличчя і підтримувати розмову. По обіді всі троє пішли на річку, але Джулія відчувала, що Том

і Роджер узяли її з собою не тому, що їм цього хотілося, а тому, що в них не було іншого виходу. Вона ледве не зітхнула, подумавши, з яким нетерпінням чекала Томової відпустки. Тепер вона лічила дні, що ще залишилися йому. Сівши в автомобіль, що мав відвезти її до Лондона, Джулія полегшено зітхнула. Вона не сердилася на Тома. Їй просто було прикро. Вона не могла подарувати собі того, що втратила контроль над власними почуттями.

Та, опинившись у театрі, Джулія. відчувала, що її безтямна пристрасть потроху слабне; у своїй вбиральні вона знову опановувала себе і всі її буденні інтереси втрачали будь-яку вагу.

Так почався другий тиждень. Майкл, Роджер і Том весело проводили час. Вони купалися, грали в теніс, у гольф, каталися на човні. Ось уже залишилося чотири дні… А ось тільки три…

«Ну, тепер уже недовго терпіти. Коли ми повернемося до Лондона, все зміниться. А зараз головне — не показувати,^ що я страждаю. Треба удавати, ніби все гаразд», — вирішила Джулія.

— Нам пощастило — весь час було сонце, — сказав Майкл. — А Том молодчина, правда? Шкода, що він не може побути з нами ще хоч тиждень.

— Так. Шкода.

— По-моєму, кращого товариша для Роджера й бути не може. Том цілком нормальний і порядний хлопець.

1 Актори світової слави.

— Так, цілком.

«Несосвітенний дурень, несосвітенний дурень», — подумала вона.

— Дивитися, як вони їдять, — справжня насолода.

— Так, ти маєш рацію.

«А щоб вони подавилися!» — подумала Джулія.

Том мав повернутися до Лондона в понеділок одним із перших ранкових поїздів. Декстери, які відпочивали в Бурн-Енді, запросили їх усіх до себе в неділю на обід.

Тепер, коли Томова відпустка закінчувалася, Джулія раділа, що жодного разу ні рухом, ні поглядом не виказала свого роздратування. Вона була певна, що він навіть не здогадувався, якого завдав їй болю, зрештою їй треба бути толерантною, бо він ще зовсім юнак, і якщо мовити правду, то вона могла б бути йому матір’ю. Шкода, звичайно, що вона закохалася в нього, та тепер уже цьому не зарадиш; вона з самого початку казала собі, що ні в якому разі не повинна допускати, аби він почував себе в чомусь їй винним. У неділю вона нікого не запрошувала на вечерю. Їй хотілося, щоб цього останнього вечора Том належав тільки їй одній; вони могли б принаймні прогулятися вдвох у садку.

«Цікаво, чи помітив він, що відтоді, як приїхав сюди, ні разу не поцілував мене?»

Вони могли б покататися разом на човні. Як би це було прекрасно — хоч на кілька хвилин пригорнутися до нього! Це була б для неї винагорода за всі її муки…

У Декстерів зібралися самі актори. Грейс Хардвілл, дружина Арчі, грала в опереті, і серед гостей було кілька гарненьких дівчаток, що танцювали в тій самій п’єсі, у якій грала вона. Джулія, цілком природно, виконувала роль театральної зірки, яка нітрохи не зазнається. Вона винятково просто поводилася з молодими хористками, що мали білясті завивки й одержували три фунти на тиждень. Кілька гостей прийшло з фотоапаратами, і вона люб’язно погодилася позувати їм. Джулія гаряче аплодувала, коли Грейс Хардвілл виконала свою коронну пісеньку (акомпанував їй сам автор). Голосно сміялася разом з усіма, коли комічна актриса пародіювала її в одній з найвідоміших ролей. Настрій в усіх був веселий, пустотливий. Джулія розважалася разом з усіма, та коли пробила сьома година, вона рішуче підвелася, щоб попрощатися з товариством.

Вона саме дякувала господарям за чудовий обід, коли до неї підійшов Роджер.

— Послухай, мамо, тут багато хто збирається в Мейденхед повечеряти й потанцювати, і нас з Томом теж кличуть з собою. Ти не заперечуватимеш?

Джулія почервоніла і, не зумівши опанувати себе, запитала різким тоном:

— А як ви повернетеся додому?

— О, не турбуйся. Ми попросимо кого-небудь підвезти нас.

Вона безпорадно глянула на сина, не знаючи, що йому сказати.

— Це ж буде просто здорово, мамо. І Том теж дуже хоче піти.

Серце Джулії болісно здригнулось. Вона насилу опанувала себе.

— Ну, гаразд, любий. Тільки дивись не запізнюйся. Пам’ятай, що Томові треба встати на світанку.

В цю мить до них підійшов Том. Він почув останні Джуліїні слова.

— Ви справді не заперечуєте?

— Авжеж, що ні. Бажаю вам добре повеселитися.

Вона весело всміхнулася їм, але очі її потемніли від злості.

— Одверто кажучи, я радий, що хлопці гайнули погуляти, — мовив Майкл, коли вони сіли на катер. — Нарешті ми побудемо трохи на самоті…

Джулія стиснула руки в кулаки, щоб не сказати йому якусь грубість. Сліпа, чорна злість сповнювала все її єство. Це була остання соломинка! Два тижні Том не звертав на неї ніякісінької уваги, навіть жодного слова не сказав, а вона поводилася з ним, як ангел. Жодна жінка в світі не змогла б цього витримати. Та на її місці будь-хто з жінок сказав би йому: «Якщо не вмієш шануватися, забирайся геть!» Егоїст, дурний і грубий нахаба — ось він хто! Джулія навіть пошкодувала, що Том їде завтра вранці, що вона не зможе зробити собі приємність — викинути його геть разом з усіма манатками. І як він сміє так поводитися з нею, жалюгідний, нікчемний клерк! Та поети, міністри, лорди щасливі були б знехтувати своїми найважливішими побаченнями тільки заради того, щоб повечеряти в її товаристві, а він кидає її, аби піти потанцювати з кодлом продажних нікчемних блондинок, які й уявлення не мають про справжню акторську гру! Все це свідчить тільки про те, який він дурний. А ти сподівалася на його вдячність. Боже, та все, що на ньому, куплено за її гроші! А отой портсигар, яким він так пишається, хіба не вона подарувала? І перстень, якого він носить… Ну, гаразд, вона поквитається з ним. Так, і вже знає, як саме. Знає, де в нього найдошкульніше місце і як допекти йому до живого! Поки Джулія обмірковувала свій план, їй трохи полегшало. Їй кортіло якнайшвидше здійснити його, і, діставшись додому, вона піднялася до своєї кімнати, вийняла з сумки чотири однофунтових та одну десятишилінгову купюру. Потім написала коротеньку записку:

«Дорогий Томе!

Передаю тобі гроші на чайові, бо не побачу тебе вранці. Дай три фунти дворецькому, один фунт покоївці, яка прибирала у тебе в кімнаті, і десять шилінгів шоферові.

Джулія»

Покликавши Іві, Джулія належно проінструктувала її: цю записку Томові хай віддасть покоївка, котра розбудить його завтра вранці.

Під час вечері Джулія почувала себе вже значно краще. За столом вона підтримувала жваву розмову з Майклом, потім ще трохи обоє пограли в карти. Якби вона думала навіть цілий тиждень, однаково не придумала б для Тома більшого приниження!

Та заснути того вечора Джулія довго не могла. Вона чекала, коли Роджер і Том повернуться додому. Тепер уже інша думка не давала їй спокою. А що, як Том зрозуміє, що поводився підло? Коли він замислиться хоча б на мить, то зрозуміє, яких страждань завдав їй. Може, йому стане соромно, і, повернувшись з вечірки й попрощавшись з Роджером, він прокрадеться до її кімнати. Якщо він це зробить, вона пробачить йому геть усе. Лист, очевидно, лежить у кімнаті дворецького; вона могла б тихо спуститися вниз і забрати його…

Нарешті до будинку під’їхав автомобіль. Джулія ввімкнула світло, щоб подивитись, котра година. Третя. Хлопці піднялися сходами й розійшлися по своїх кімнатах. Джулія напружено чекала. Вона засвітила лампу на тумбочці коло ліжка, щоб, відчинивши двері, Том бачив, куди йти. Вона вдасть, ніби спить, а потім, коли він навшпиньках наблизиться до неї, поволі розплющить очі й усміхнеться до нього. Вона чекала. І раптом серед тиші почула, як він ліг і вимкнув світло. Кілька хвилин вона лежала, втупившись очима в порожнечу, потім, знизавши плечима, висунула шухляду тумбочки і прийняла дві таблетки снотворного.

«Якщо я не засну, то збожеволію…»

Прокинулася Джулія вже десь після одинадцятої. Серед кореспонденції, яку їй принесли, був непроштемпельований лист. Вона впізнала акуратний почерк Тома й надірвала конверт. В ньому не було нічого, крім чотирьох однофунтових і десятишилінгової купюр. Джулії стало трохи ніяково. Вона, власне, не знала, якої треба було чекати відповіді на свій зневажливий лист і принизливу подачку. Їй чомусь навіть на думку не спало, що він може повернути їй гроші. Джулія збентежилася: їй хотілося образити Тома, але тепер вона вже побоювалася, чи не зайшла надто далеко.

«В усякому разі, він, очевидно, дав слугам на чай, — подумала вона, щоб якось заспокоїти себе, і знизала плечима. — Ні, він ще прибіжить до мене. А поки що хай знає, що мною не так легко крутити».

Проте весь день Джулія ходила задумана.

В театрі на неї чекав невеличкий пакунок. Глянувши на адресу, вона відразу зрозуміла, що в ньому лежить. Іві спитала, розкрити його чи ні.

— Не треба.

Та, опинившись на самоті, вона зразу ж розкрила пакунок. Там лежали запонки, коштовні шпильки, годинник і портсигар, котрим Том так пишався. Всі подарунки, які вона колись йому робила. Але — ні слова пояснення. Серце її болісно здригнулося, Джулія затремтіла. «Яка ж я була дурна! Чому дала собі волю?»

Джулія не могла вийти на сцену з гірким болем, що краяв їй душу, не могла грати; ні, з ним будь-що треба поговорити. У Тома ж є телефон. Вона набрала номер. На щастя, Том був дома.

— Томе!

— Слухаю.

Він зробив коротку паузу перед тим, як відповісти їй. Голос його звучав холодно.

— Що це означає? Чому ти надіслав мені всі речі?

— Тобі повернули вранці гроші?

— Так. Я просто не можу зрозуміти, в чому річ. Я чимось тебе образила?

О ні, що ти, — відповів він. — Я люблю, коли зі мною поводяться, наче з утриманцем. Я люблю, коли навіть на чайові мені дають подачку. Просто дивно, що ти не дала мені грошей на квиток у купе третього класу до Лондона.

Хоч Джулія од хвилювання ледве говорила, пустопорожня Томова іронія мало не викликала в неї посмішку. Який же вія усе ж таки зелений і дурненький!

— Та невже ти можеш хоча б на мить припустити, що я хотіла скривдити тебе? Невже ти так погано знаєш мене? Невже не розумієш, що мені таке ніколи й на думку не спало б?

— Тим гірше. Я нізащо не повинен був брати в тебе ці подарунки. І гроші теж.

— Ах, я зовсім не розумію, про що ти кажеш. Це якесь непорозуміння. Зайди до мене після спектаклю, і ми все з’ясуємо. Я певна, що зможу все тобі пояснити.

— Сьогодні я вечеряю в своїх батьків і заночую в них.

— Тоді давай зустрінемося завтра.

— Завтра я теж зайнятий.

— Але ж я мушу побачитися з тобою, Томе. Ми надто багато важимо одне для одного, щоб розстатися. Ти ж не можеш знехтувати мною, навіть не вислухавши мене. Це ж так несправедливо — карати мене за те, в чому я зовсім не винна.

— Я гадаю, що нам краще було б більш не зустрічатися.

Джулію охопив розпач.

— Але ж я кохаю тебе, Томе. Я кохаю тебе. Дозволь мені хоч раз іще побачитися з тобою, а потім, якщо ти все ще будеш гніватися, ми розстанемося назавжди.

Том відповів після тривалої паузи.

— Ну гаразд. Я прийду до тебе в середу, після денної вистави.

— Будь ласка, Томе, не думай про мене нічого поганого.

Джулія поклала трубку. Як би там не було, а Том до неї прийде. Вона знову загорнула речі, що їх він їй повернув, і надійно сховала їх — подалі від очей Іві. Потім роздяглася, накинула свій старий рожевий халатик і почала гримуватися. Але настрій у неї був пригнічений: сьогодні вона вперше сказала Томові, що кохає його. Їй було неприємно, що вона принизилася перед ним, благаючи прийти. Досі він просив її призначити побачення, і їй не подобалося, що тепер вони помінялися ролями.

Під час денного спектаклю в середу Джулія грала вкрай погано. В Лондоні стояла спека, театр був напівпорожній, і публіка сприймала спектакль без інтересу. Втім, Джулію це не обходило. Її мучили тяжкі передчуття, і їй було байдуже до того, що діється на сцені. («І якого дідька вони приходять до театру в такий день?») Коли завіса опустилася, вона з полегкістю зітхнула.

— Сьогодні до мене прийде містер Феннел, — сказала вона Іві. — Поки він буде тут, нікого не пускай.

Іві не відповіла. Джулія глянула на неї й побачила, що та чогось насупилася.

«Ну й дідько з нею. Мені байдуже, що вона думає!»

Том мав уже от-от прийти — минула п’ята година. Ні, він обов’язково прийде, адже він обіцяв…

Джулія надягла халат, не той, у якому гримувалася, а чоловічий, з синього шовку. Іві сьогодні прибирала довше, ніж завжди.

— Ради бога, скоріше, Іві. Залиш мене на самоті.

Іві промовчала й далі старанно розставляла речі на туалетному столику в тому порядку, якого Джулія завжди вимагала від неї.

— Чому ти, до біса, не відповідаєш, коли до тебе звертаються?

Іві обернулася й, глянувши на Джулію, задумливо провела пальцем під носом.

— Може, ви й велика актриса…

— Іди під три чорти!

Знявши грим, Джулія не стала ні фарбувати губи, ні рум’янити щоки — тільки навела світло-голубі тіні під очима. Шкіра в неї була гладенька, прозора, і без рум’ян та помади обличчя здавалося хворобливо блідим. Просторий чоловічий халат надавав її фігурі безпорадного, тендітного й водночас якогось урочистого вигляду. Серце її тривожно билося, і вона дуже хвилювалася. Та все ж, глянувши на себе в дзеркало, Джулія не стрималася і пробурмотіла;

— Мімі в останній дії «Богеми».

Майже мимохіть вона кілька разів кашлянула — надсадно, як сухотна. Потім вимкнула яскраві лампи на своєму туалетному столику й лягла на канапу.

Незабаром у двері хтось постукав, й Іві сказала, що прийшов містер Феннел. Джулія простягнула до нього білу тонку руку.

-— Мені треба трохи полежати. Я не зовсім здорова. Візьми стілець. Як добре, що ти прийшов.

— Що з тобою?

— О, нічого, — вона через силу всміхнулася своїми блідими губами. — Останні дві-три ночі я погано спала.

Джулія звела на нього свої чарівні очі й замовкла. Обличчя в Тома було насуплене, але вона добре бачила, що він перелякався.

=— Я покликала тебе, щоб ти сказав мені, чим я завинила, — промовила вона врешті ледь чутно і помітила, що голос у неї злегка тремтить. «Боже, я, здається, теж трохи злякана!»

— Повертатися до цього немає сенсу. Я хотів сказати тобі тільки одне: я боюся, що не зможу тобі зразу віддати двісті фунтів, які заборгував. У мене просто немає цих грошей, але я виплачуватиму їх тобі частинами. Мені дуже неприємно просити тебе про це, але іншого виходу немає.

Джулія сіла на канапі й притиснула руки до грудей: серце в неї, здавалось, от-от розірветься.

— Нічого не розумію. Дві ночі я зовсім не спала, все думала, що ж сталося. Мало не збожеволіла. Але зрозуміти так нічого й не змогла. І не можу. Не можу.

«В якій п’єсі я говорила ці слова?» — подумала вона.

— О ні, розумієш і прекрасно розумієш. Ти розсердилася на мене й вирішила помститися. І помстилася — ще й як! Краще виказати зневагу до мене ти не змогла б.

— Чого ж я мала б мститися тобі? Чого мені сердитися на тебе?

— Бо я поїхав з Роджером, а ти хотіла, щоб я повернувся на віллу.

— Але ж я сказала-тобі, що можеш їхати. Навіть побажала добре повеселитися.

— Я знаю, але очі твої аж палали від злості. Я не хотів їхати, та Роджер наполіг. Я сказав, що треба було б повернутися і повечеряти з тобою й Майклом, але він відповів, що ви зрадієте, коли здихаєтеся нас. Я подумав, що він має рацію, а коли побачив, що ти сердишся, відступати було вже пізно.

— Я зовсім не сердилася. Звідки ти це взяв? Що поганого в тому, що ви захотіли трохи розважитися? Невже ти вважаєш, що я таке чудовисько, що й трохи вам не дозволила б повеселитися за весь час? Бідне ти моє ягнятко, єдине, чого я боялася, коли ти був у нас, так це щоб тобі не було нудно. Я так хотіла, щоб ти добре й весело проводив час!

— Тоді чому ж ти передала мені гроші й написала такого образливого листа?

Голос у Джулії зірвався, підборіддя почало тремтіти, м’язи обличчя більше не слухалися її, і це справляло надзвичайно зворушливе враження. Том збентежено відвернувся.

— Я просто не хотіла, щоб ти витрачав свої гроші на чайові. Я ж знаю, що ти не мільйонер і що ти й так чимало роздав уже слугам. Я ненавиджу жінок, що зустрічаються з молодими хлопцями й примушують їх за все платити. Це ж непристойно! Я навіть не подумала, що це тебе образить.

— Слово честі?

— Ну звичайно ж! Боже, невже після всього, що між нами було за ці місяці, ти ще можеш сумніватися? Якби те, що ти про мене подумав, було правда, то я була б підлою, жорстокою й гидкою тварюкою, була б грубою, безсердечною поганню. Невже ти можеш про мене таке подумати?

«Оце так запитання!» — подумала вона.

— Все одно мова зараз не про це. Мені не треба було брати в тебе коштовні подарунки й позичати гроші. Через цю помилку я опинився в ідіотському становищі. І тепер розумію, що в тебе є всі підстави зневажати мене. Все, власне, зводиться до того, що я не маю права знатися з людьми, набагато заможнішими від мене. А я наївно гадав, що мені це дозволено. Звичайно, я приємно проводив час і жив, як у казці, але тепер цьому буде край. Більше я до тебе не приходитиму.

Джулія голосно зітхнула.

— Все це свідчить тільки про те, що ти мене зовсім не любиш.

— Навіщо ти таке кажеш!

— Ти для мене найдорожча у світі людина. І ти це знаєш. Я така самотня, і наша дружба приносила мені невимовну радість. Мене оточують усілякі підлабузники й негідники, а ти, — я знала це, — бачив у мені людину. Я відчувала, що завжди можу покластися на тебе. Мені так приємно було проводити з тобою час. Ти був єдиною людиною в світі, в чиєму товаристві я могла залишатися сама собою. Ти навіть уявити собі не можеш, як я раділа кожній можливості хоч трошки тобі допомогти. І ті маленькі подарунки я робила не заради тебе, а заради себе; для мене було справжнім щастям дивитись, як ти користуєшся речами, які я тобі подарувала! Якби ти хоч трошки любив мене, то якою радістю для тебе були б мої подарунки!

Джулія знов підвела на Тома очі. В разі потреби вона легко могла заплакати, і зараз, коли в, неї так тяжко було на душі, сльози майже без зусиль навернулися їй на очі. Том ніколи раніше не бачив, як вона плаче. Вона вміла плакати не схлипуючи, широко розплющивши свої чарівні темні очі, — і обличчя її в ці хвилини залишалося майже нерухоме. Мовчання, трагічна застигла поза справляли разючий ефект. Востаннє Джулія плакала так у п’єсі «Розбите серце». Боже, скільки душі вона вкладала в цю роль! Джулія дивилася просто перед себе. Серце її й справді розривалося від болю, але що це? Друге «я» хоч і співчутливо, але спокійно спостерігало за нею, оцінюючи й схвалюючи кожен її жест. Джулія не дивилася на Тома, але знала, що він пополотнів. Вона відчула, як раптовий біль пронизав його серце, відчула, що він не має сили дивитися більше на її страждання.

— Джуліє! — вигукнув він надломленим голосом.

Вона повільно перевела на нього свої заплакані очі. Тепер він бачив поряд з собою не жінку, що плаче, а уособлення всього людського горя — безмежного й невтішного горя, що випало на долю людини. Вражений до глибини душі, він впав навколішки й обняв її.

— Люба, кохана…

Джулія ще якусь хвилину сиділа непорушно. Здавалось, вона не бачила, що він поруч. Том цілував її мокрі очі, шукав устами її уста. Вона підставила їх йому так, наче була безвладна над собою, наче не розуміла, що з нею коїться, наче втратила всю свою волю. Злегка подавшись уперед, вона притиснулася до нього всім тілом, і поступово руки її обвилися навколо його шиї. Вона лежала в його обіймах — не мляво, а так, наче вся сила, вся енергія залишили її. Його губи були солоні — солоні від її сліз., Нарешті, знесилена, не випускаючи Тома із своїх м’яких обіймів, вона опустилася на канапу. Він не одривався від її уст.

Якби хтось побачив їх за чверть години, то нізащо не повірив би, що ця весела й задоволена, злегка розчервоніла жінка недавно гірко ридала. Вони випили по чарці віскі з содовою, скурили по сигареті й тепер ніжно дивилися одне на одного.

«Який він милий», — думала Джулія.

Їй спало на думку, що вона може зробити йому приємний сюрприз.

— Сьогодні в мене на спектаклі будуть герцог і герцогиня Рікбі, і після вистави ми підемо обідати в «Савой». Ти не міг би піти з нами? Виручи мене — нас було б тоді четверо.

— Якщо ти хочеш цього, то, звичайно, я піду.

Щоки його злегка зашарілися, і вона знала чому. Його схвилювала перспектива знайомства з такими вельможними особами. Джулія не сказала йому, звичайно, що заради того, щоб поїсти за чужий рахунок, подружжя Рікбі ладне піти куди завгодно.

Том забрав подарунки, які напередодні повернув їй,-— хоч і несміливо, але забрав. Коли він пішов, Джулія сіла за туалетний столик й уважно оглянула себе в дзеркалі.

— Як це чудово, що після плачу повіки в мене не набрякають, — голосно сказала вона й злегка помасирувала свої повіки. — І все ж ці чоловіки страшенні дурні!

Джулія була щаслива. Тепер усе буде гаразд. Вона домоглася свого — Том повернувся до неї. Однак десь у глибині душі вона зневажала Тома за те, що він такий простодушний дурник.

Недавня сварка, зруйнувавши якимсь загадковим способом бар’єр, що стояв між Джулією і Томом, зблизила їх. Джулії приємно було, що він менше опирався, ніж вона гадала, коли вона знову завела мову про квартиру. Здавалося, що після примирення, забравши назад подарунки й погодившись забути про позичку, Том вирішив не прислухатися більше до голосу сумління. Вони разом обставили квартиру — яке це було приємне заняття! Шоферова дружина погодилася прибирати в Тома й готувати йому сніданок. У Джулії був від квартири свій ключ, й іноді вона приходила туди сама й чекала в маленькій вітальні, поки Том повернеться з роботи. Двічі чи тричі на тиждень вони їздили куди-небудь разом вечеряти, весь вечір танцювали, а потім поверталися до нього на таксі.

Цієї осені Джулія почувала себе дуже щасливою. Нова п’єса, в якій вона грала, мала чималий успіх. Джулія знову почувала себе бадьорою і молодою. Роджер обіцяв приїхати додому на різдво, але ненадовго — всього на два тижні, а потім він знову поїде до Відня. Джулія вирішила, що протягом цих двох тижнів Том проводитиме свій час тільки з Роджером, і пообіцяла собі не переживати з цього приводу. Молодь завжди шукає товаришів серед молоді, а тому, казала вона собі, нема чого тривожитися, якщо Том кілька днів не звертатиме на неї уваги. Тепер вона міцно тримала його в своїх руках. Тома тішила думка, що він коханець Джулії, ця роль підносила його у власних очах, і для нього не було більшої насолоди, як знайомитися з багатьма більш-менш визначними особами, в коло яких вона його вводила. У Тома з’явилося палке бажання стати членом якого-небудь солідного клубу, і Джулія вже готувала для цього грунт. Чарлз ніколи й ні в чому їй не відмовляв, і вона була певна, що зуміє вмовити його, аби він дав Томові рекомендацію до одного з тих клубів, членом яких був сам.

Том звикав до нової насолоди — він тепер завжди мав гроші і міг витрачати їх, як йому заманеться; Джулія заохочувала його жити на широку ногу; вона розраховувала на те, що, призвичаївшись до такого способу життя, він згодом зрозуміє, що жити без неї не може.

«Звичайно, наша любов вічно не триватиме, — думала вона, — та коли всьому настане кінець, у нього залишаться про мене якнайкращі спогади».

Втім, хоч Джулія казала собі, що їхня любов не може тривати вічно, вона зовсім не бачила причин до того, чому їй повинен настати кінець. З роками Том ставатиме дедалі доросліший, і різниця між ними поволі зникатиме. Через десять-п’ятнадцять років він не буде вже таким юним, а вона — вона залишатиметься в тому ж віці, що й зараз. Їм обом зараз дуже добре разом. А всі чоловіки — раби звички, і, користуючись цим, жінки можуть робити з них, що хочуть.

Джулія анітрохи не почувала себе старшою за Тома, вона була певна, що йому ніколи навіть на думку не спадало порівняти їхній вік. Щоправда, одного разу відбулася досить неприємна сцена. Вона лежала в його ліжку, а він стояв перед трюмо в сорочці, без піджака, й зачісувався. Джулія була зовсім гола й лежала в позі Тіціанової Венери (цю картину вона бачила в когось із знайомих). Їй здавалося, що для Тома це прекрасне видовище, і тому навмисне не змінювала пози. Її сповнювало почуття щастя і вдоволення.

«Ось що таке справжня радість кохання», — думала вона, і на її устах заграла легка усмішка.

Нараз Том глянув у дзеркало, обернувся і, не сказавши ні слова, рвучким рухом накинув на Джулію простирадло. Вона ніжно всміхнулася, проте Томова реакція болісно вразила її. Вона не знала, чи він злякався, що вона застудиться, чи просто її нагота шокувала його англійську цнотливість. А може, вдовольнивши свою пристрасть, він відчув легку огиду, коли побачив її в’януче тіло?.

Повернувшись додому, Джулія роздяглася й уважно оглянула себе в дзеркалі. Вона вирішила бути безпощадною до себе. Почала з шиї, але на ній не було ніяких ознак старіння, особливо коли вона піднімала підборіддя; і перса її були маленькі й тугі — як у молодої дівчини. Її живіт був плоский, а стегна — неширокі, щоправда, з жирком, але хто його не має в цьому місці, і, зрештою, міс Філліпс завжди може з ним щось зробити. Щодо ніг — хай хтось скаже, що вони негарні! Вони довгі, й стрункі, й округлі. Джулія провела рукою по тілу. Шкіра її була оксамитова на дотик і бездоганно чиста. Звичайно, під очима вже зібралося кілька зморщок, але треба було добре придивлятися, щоб побачити їх; кажуть, ніби зараз роблять операції, що зовсім знімають зморшки — може, варто про це детальніше розпитати; волосся її, на щастя, зберегло свій природний колір — як уміло його не фарбують, це потім завжди помітно! А в неї воно як було, так і лишилося густе, темно-каштанове. І з зубами теж усе гаразд.

«Ні, вся причина тут, очевидно, в надмірній соромливості».

На мить вона згадала бородатого іспанця в спальному вагоні й пустотливо всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі.

«От кого соромливість не обтяжувала!»

Але все ж таки з того дня вона взяла собі за правило додержувати необхідних норм пристойності.

Покладаючись на чистоту своєї репутації, Джулія навіть не замислювалася над тим, чи можна їм з Томом з’являтися разом на людях. Відвідини нічних клубів були для неї новою, не звіданою досі розвагою, і хоч вона добре розуміла, що в будь-якому товаристві одразу опиняється в центрі загальної уваги, їй навіть на думку не спадало, що така зміна в її відомому всім способі життя може породити якісь плітки. Позаду в неї було двадцять років вірного подружнього життя (якщо не згадувати пригоди з іспанцем, пригоди, що могла трапитися з кожною жінкою), і Джулія вважала, що ніхто не наважиться навіть подумати, що в неї роман із Томом, який годиться їй у сини. Вона також і гадки не мала, що Том, можливо, не завжди тримає язика за зубами або, що коли вони танцюють удвох, вираз її очей виказує почуття. Привілейоване становище в суспільстві додавало їй надмірної самовпевненості, і вона навіть не здогадувалася, що про неї вже почали ширитися плітки.

Коли ці плітки дійшли до Доллі де Фріс, вона висміяла їх. На Джуліїне прохання Доллі запрошувала Тома на прийоми, а раз чи два — навіть на уїкенди до заміської вілли, але сама ніколи не звертала на нього уваги. Том справляв на неї враження милого юнака, котрий може бути партнером у розвагах, коли Майкл зайнятий, але як особа не являє собою абсолютно нічого оригінального. Він належав до тих людей, повз яких проходиш, не помічаючи їх, і після зустрічі з якими не можеш пригадати навіть їхньої зовнішності. Таких запрошують на обід, коли гостей — непарне число, а треба, щоб воно було парне. Джулія весело називала його «мій юний кавалер», а навряд чи вона могла б так спокійно й відкрито говорити про нього, якби між ними справді щось було. До того ж Доллі добре знала, що за все своє життя Джулія мала справу тільки з двома чоловіками — Майклом і Чарлзом Темерлі. Втім, одна обставина в усій цій історії справді дивувала — чого це Джулія, яка протягом стількох років так дбала про свою репутацію, раптом почала по три й по чотири рази на тиждень відвідувати нічні клуби? Останнім часом Доллі дуже рідко бачила її, і ця неуважність з боку Джулії навіть почала вже її ображати.

Доллі мала багато друзів у театральному світі, і вона почала наводити довідки. Те, що вона почула, зовсім не сподобалося їй. Вона не знала, що й подумати. Ясно було тільки одне: Джулія навіть не підозрює, що про неї говорять, і хтось повинен її про це попередити. Тільки не вона, Доллі, в неї не вистачить сміливості. Навіть тепер, після стількох років знайомства, Доллі трошки побоювалася Джулії. Джулія була людиною доброї вдачі, і хоч часом уживала надто різкі вирази, її важко було вивести з рівноваги; проте щось у її натурі немовби попереджало, що з нею не можна дозволяти собі зайвого, бо той, хто переступить межу, відразу пошкодує про це. І все-таки треба було щось робити. Доллі зовсім утратила спокій і не могла більш ні про що думати, крім Джулії. Нарешті вона вирішила, що треба забути про все й розглядати ситуацію з точки зору небезпеки, що загрожує Джуліїній кар’єрі. Тим-то вона вирішила, що з Джулією мусить поговорити сам Майкл. Вона ніколи не відчувала до нього особливої симпатії, але, зрештою, він — чоловік Джулії, і вона, Доллі, просто зобов’язана розповісти йому — якщо не все, то принаймні хоч стільки, щоб змусити його покласти край цій історії.

Вона подзвонила Майклові й домовилася зустрітися з ним у театрі. Доллі викликала в Майкла ті самі почуття, що й він у неї, хоча й з інших причин. Тому, почувши, що вона хоче його бачити, він тихо вилаявся. Майкла дратувало, що Доллі вперто відмовлялася продати йому свою половину акцій їхнього театру, і він вважав, що вона втручається не в свої справи, коли дає йому якісь ділові поради. Та коли Доллі ввійшла до кабінету, він люб’язно привітався з нею і поцілував в обидві щоки.

— Сідайте, будь ласка. Певно, прийшли дізнатись, чи старенька фірма все ще загрібає для вас дивіденди?

Доллі де Фріс минуло вже шістдесят років. Вона погладшала, і кожна риса її обличчя з великим носом і товстими губами здавалася шаржованою. На ній була недбало пошита сукня, на поясі й на капелюсі виблискували діамантові брошки. Коротко підстрижене волосся Доллі було пофарбоване в яскраво-рудий колір, губи й нігті — в червоний. Розмовляла вона басовитим голосом, але коли починала хвилюватися, мова її ставала нерозбірливою, відчувався акцент кокні.

— Майкле, мене тривожить поведінка Джулії.

Майкл, справжній джентльмен, злегка підвів брови й стиснув свої тонкі губи. Обговорювати поведінку дружини він не мав бажання — навіть з Доллі.

— На мою думку, вона зайшла вже надто далеко. Я просто не знаю, що це з нею скоїлося. Вечірки, нічні клуби й таке інше — зрештою, вона вже немолода жінка; так, чого доброго, можна й здоров’я своє підірвати.

— О, не турбуйтеся. Енергії в неї вистачить на двох, а її здоров’ю позаздрить кожний. Подивіться, як молодо вона виглядає! Чому б їй і не розважитися трохи після трудового дня? Роль, яку вона грає зараз, не важка, не втомлює її. Я дуже радію з того, що вона гуляє і веселиться. Це свідчить про її невичерпний запас сил.

— Але ж раніше Джулія цього ніколи не робила! Хіба це не дивно, що вона раптом узяла собі за звичку танцювати до другої години ночі — і де ж? — в отих гидких, смердючих клубах!

— Але ж їй потрібні якісь фізичні вправи. Не можу ж я запропонувати їй бігати зі мною в шортах по парку!

— Я вважаю своїм обов’язком сповістити вас про те, що її поведінка викликає різні пересуди. І ще завдає великої шкоди її репутації.

— Що ви, зрештою, маєте на увазі?

— Те, що в її літа просто безглуздо з’являтися на людях у товаристві молодого юнака.

Майкл витріщив на Доллі очі, не розуміючи, про що вона каже, а потім, усе збагнувши, нарешті, голосно зареготав:

— Це ви про Тома? Не меліть дурниць, Доллі.

— Це не дурниці. Я знаю, про що кажу. Коли таку відому жінку, як Джулія, скрізь бачать з одним і тим самим чоловіком, люди, природно, починають робити всілякі припущення.

— Але ж Том не тільки її, а й мій друг! І ви добре знаєте, що я не можу ходити з Джулією на танці. Мені треба щодня вставати о восьмій, щоб устигнути зробити гімнастику перед роботою. І взагалі, нехай йому чорт, я трохи розбираюся в людях після тридцяти років, проведених на сцені. Том — взірець чистого й чесного англійського юнака, і з нього вийде справжній джентльмен. Згоден, він симпатизує Джулії, такі, як він, часто закохуються в старших жінок, точніше, вважають, що закохалися, але нічого поганого в цьому немає, скоріше навпаки, а гадати, що Джулія виявляє до нього якийсь інтерес, просто смішно, дорога Доллі!

— Цей молокосос — нудний і дурний сноб.

— Гаразд, якщо ви про Тома такої думки, то чи не смішно вважати, що Джулія може його любити?

— Тільки жінка знає, на що здатні інші жінки.

— Непогано сказано, Доллі. Чого доброго, ми вас ще умовимо написати для нас п’єсу. Ну, а тепер цілком серйозно: подивіться мені у вічі і скажіть, чи ви справді впевнені, що між Джулією і Томом щось є?

Доллі подивилася Майклові у вічі. На обличчі в неї застиг вираз гіркоти. Бо хоч спочатку вона сміялася, коли їй розказували плітки про Джулію, сумніви незабаром усе ж взяли гору; вона пригадала кілька випадків, яким свого часу не надала значення і які тепер, у світлі цих чуток, підтверджували страшну підозру. Які невимовні муки відчувала вона в цю мить! Докази? Доказів у Доллі не було; була тільки інтуїція, якій вона не могла довіряти; вона хотіла ствердно відповісти Майклові, але все ж таки перемогла себе. Вона не могла зраджувати Джулію. Цей дурень може ще піти й розповісти їй усе, і тоді Джулія не захоче з нею й розмовляти. Він міг також найняти детектива і спіймати Джулію на гарячому. Хто зна, чим це може скінчитися, якщо вона розповість правду…

— Ні, не впевнена.

В очах у неї блиснули сльози й покотилися по щоках. Майкл бачив її розпач, але це тільки смішило його. Та він усе ж таки спробував утішити її:

— От бачите, я в цьому й не сумнівався. Ви знаєте, як Джулія вас любить, то навіщо ж ревнувати її до інших!

— Бог свідок, мені для неї не жаль нічого, — схлипнула Доллі. — Але останнім часом вона чомусь ставиться до мене не так, як завжди. Якось холодно й непривітно. Я завжди була її найщирішим другом, Майкле.

— Так, я це знаю.

— Для мене нічого дорожчого не було…

— Ну, ну, навіщо ж впадати у відчай? Ви знаєте, я не з тих чоловіків, що обговорюють із сторонніми поведінку своєї дружини. Я завжди вважав це дуже негарним. Але вам я скажу, що ви не маєте ніякісінького уявлення про характер Джулії. Секс для неї не існує. Коли ми з нею одружилися, вона інакше дивилася на ці речі, і я навіть можу вам зараз признатися, що іноді це завдавало мені чимало турбот. Я не хочу, звичайно, сказати, що вона поводилася, як німфоманка, але часом вона забувала, що існують якісь межі. Постіль — це, звичайно, річ хороша, але ж існують ще й інші інтереси в житті. Та після того, як народився Роджер, вона дуже змінилася. Дитина відразу заспокоїла її. І всі свої почуття вона почала вкладати в гру. Ви читали Фрейда, Доллі, знаєте, як він називає таке явище?

— Ах, Майкле, нащо мені ваш Фрейд?

— Він називає це сублімацією. Он як. І я часто думаю, що саме завдяки цьому вона стала великою актрисою. Театр не терпить роздвоєння, і, щоб бути справжнім актором, треба віддавати йому себе всього. Мене страшенно дратують люди, які вважають, ніби актори тільки те й роблять, що розважаються! У нас просто не залишається часу на такі дурниці.

Майклові слова розізлили Доллі, і до неї, нарешті, повернулося самовладання.

— Гаразд, Майкле, скажімо, в тому, що Джулія проводить час з нікчемним шмаркачем, справді немає нічого страшного, і ми з вами про це знаємо. Але ж її репутація страждає все одно! Зрештою, своєю справою ви з Джулією завдячуєте також тому фактові, що досі були зразковим подружжям. Вас ставили всім за приклад, гідний наслідування. Публіці приємно було чути, що ви — вірні одне одному.

— А ми й зараз вірні, хай йому чорт!

Доллі вже вривався терпець.

— Але ж, кажу вам, люди верзуть про н$ї казна-що. Невже ви не розумієте, чим це пахне? Якби Джулія весь час потрапляла в якісь скандальні історії, то ніхто б не звертав на це уваги. Та оскільки після багатьох років зразкового подружнього життя вона раптом пустилася берега, кажу вам, усі заговорили про неї. Це завдає непоправної шкоди нашій справі взагалі.

Майкл кинув на неї короткий погляд і ледь помітно всміхнувся.

— Ну, тепер я розумію, що привело вас до мене, Доллі. Згоден, що в дечому ви таки маєте рацію й за даних обставин зробили цілком правильно, висловивши мені свої побоювання. Ви зробили для нас величезну послугу тоді, коли ми засновували наш театр, і мені, звичайно, не хотілося б підводити вас зараз. Знаєте що? Я викуплю у вас ваш пай.

— Викупите мій пай?

Доллі випросталася, і обличчя її, яке мить тому скривила жалібна гримаса, застигло від обурення. А Майкл улесливо провадив далі:

— Я цілком розумію ваші побоювання. Якщо Джулія щоночі розважається, то це не може не позначитися на її грі. Це поза всяким сумнівом. Тим часом поклонники її таланту — публіка неоднорідна; багато стареньких леді приходять на наші денні вистави тільки тому, що вважають Джулію уособленням усіх жіночих чеснот. І я згоден, що коли її поведінка викличе різні пересуди, то це може позначитися на касовому зборі. Джулію я добре знаю: їй ніхто не заборонить робити те, що вона хоче. Я — її чоловік, отже, мені треба терпіти. Але ви — зовсім інша річ. Тому я б нітрохи не здивувався, якби ви зараз вийшли з гри — поки не пізно.

Доллі насторожилася. Жінка тверезого розуму, вона була гідною суперницею Майкла в питаннях бізнесу. Його слова розгнівали її, але разом із злістю до неї повернулося самовладання.

— А я гадала, що після стількох років нашої дружби, Майкле, ви знаєте мене краще. Я вважала своїм обов’язком попередити вас, але я готова й далі ділити з вами і добре, і лихе. Я не з тих, що кидають потопаючий корабель. Зрештою, втрата певної суми буде для мене меншим лихом, аніж для вас.

Їй було приємно бачити Майклове розчарування. Вона знала, як він любить гроші, і зраділа, що слова її влучили в ціль і добре дошкулили йому.

Майкл швидко опанував себе.

— І все ж таки поміркуйте над цим, Доллі.

Доллі взяла сумку, і вони попрощалися взаємно ввічливо і доброзичливо.

— Стара недоумкувата сука, — вилаявся Майкл, коли двері за Доллі зачинилися.

— Бундючний старий осел, — просичала вона, спускаючись ліфтом.

Та, сівши в свій розкішний автомобіль, Доллі не змогла стримати пекучих сліз — вона раптом відчула себе самотньою, нещасною старою жінкою.

Майкл вважав себе вельми дотепним. Недільного вечора, через кілька днів після розмови з Доллі, він зайшов у кімнату Джулії, коли вона саме вдягалася. Вони хотіли рано повечеряти й піти в кіно.

— До нас прийде ще хтось, окрім Чарлза? — запитав він Джулію.

— Я не могла знайти ще однієї жінки й запросила Тома.

— Гаразд. Я саме хотів побалакати з ним.

Він засміявся, згадавши про жарт, який приготував для цієї зустрічі. Джулія з радісним нетерпінням чекала цього вечора. В кіно вона сяде так, щоб Том був ліворуч од неї, і він триматиме її за руку в той час, як вона стиха перемовлятиметься з Чарлзом, який сидітиме праворуч. Любий Чарлз, як вдячна вона йому за його давню й самовіддану любов! Він мусить знати, як тепло ставиться вона до нього. Чарлз і Том прибули водночас. Том уперше прийшов у смокінгу, і вони з Джулією нишком обмінялися поглядами, він — виказуючи нестримну радість, вона — схвалюючи його новий костюм.

— Ага, юначе, — весело сказав Майкл, потираючи руки, — чи знаєте ви, що я про вас чув? Я чув, що ви компрометуєте мою дружину!

Том злякано глянув на нього й зашарівся. Він страшенно страждав через те, що червоніє з найменшого приводу, але не міг нічого вдіяти з собою.

— Ах, мій любий, — грайливо вигукнула Джулія, — це ж просто чудово! Я все життя мріяла про те, щоб мене хтось скомпрометував. А хто сказав тобі таке, Майкл?

— Сорока на хвості принесла, — лукаво відповів він.

— Ну що ж, Томе, якщо Майкл покине мене, тобі доведеться одружитися зі мною.

Чарлз посміхнувся своїми лагідними, завжди трохи сумними очима.

— Що ж ти наробив, Томе? — спитав він.

Чарлз серйозно, а Майкл сміючись дивилися на збентеженого хлопця. Джулія удавала, ніби сприймає це за жарт, але насправді відразу насторожилася.

— Розумієте, виявляється, цей юний гульвіса водив Джулію по нічних клубах у той час, як їй давно слід було б спати.

Джулія весело засміялася.

— То як, не будемо нічого визнавати, Томе, чи скажемо їм усю правду?

— А знаєте, що я сказав отій сороці? — перебив її Майкл. — Я сказав їй: «Аби тільки мені не треба було ходити з Джулією по нічних клубах…».

Джулія вже не слухала його. «Доллі», — подумала вона і, як це не дивно, нагородила її тими самими епітетами, яких кілька днів тому вжив Майкл. Тим часом сказали, що вечерю подано, і розмова перейшла на інші теми. Та хоч Джулія весело підтримувала її, хоч, здавалось, вона всю свою увагу зосередила на гостях і навіть нагородила оплесками один з Майклових анекдотів із театрального життя — анекдотів, які вона вже чула принаймні двадцять разів, — в думці вона вела жвавий діалог з Доллі. Вона викладала їй усе, що думає про неї, а Доллі збентежено мовчала.

«Ти, стара корово, — докоряла їй Джулія, — яке ти маєш право лізти в мої особисті справи? То мовчи й не виправдуйсь. Я знаю все, що ти казала Майклові. Такого не прощають. А я ж гадала, що ти моя подруга. Я гадала, що на тебе можна покластися. Ну, та тепер всьому кінець. Більше я ніколи не розмовлятиму з тобою. Ніколи. Ніколи. Думаєш, твої кляті гроші щось важать для мене? Тепер уже пізно запевняти, ніби ти не хотіла цього. І де б ти зараз була і що робила б без мене, хотіла б я знати. Єдине, чим ти знаменита, єдине, що підносить тебе в очах інших, — це те, що ти моя знайома. Чому всі відвідували твої звані обіди? Гадаєш, для того, щоб подивитися на тебе? Помиляєшся, вони приходили заради мене. А тепер — все, край, баста!»

Власне, це був скоріше монолог, аніж діалог.

Згодом в кінотеатрі вона сиділа, як і хотіла того, поряд з Томом і тримала його за руку, але рука його була чомусь зовсім млява. Немов та риба. Джулія догадувалася, що Тома стурбували Майклові слова. Якби ж вона могла зараз перекинутися з ним хоч слівцем, вона б пояснила йому, що хвилюватися нема чого! Зрештою, ніхто не викрутився б з такого становища так блискуче, як вона. Апломб — ось що виручило її! Цікаво, що саме Доллі розповіла Майклові? Треба буде вивідати. Звичайно, в Майкла питати не можна,

бо він ще подумає, що вона цим стурбована; ні, треба буде випитати в самої Доллі. І розумніше буде не сваритися з нею. Джулія посміхнулася, уявивши собі, як зустрінеться вона з Доллі. Вона буде лагідна, вона витягне з Доллі все, що треба, так, що та навіть не помітить, яка сердита Джулія на неї. А взагалі дивно: їй аж мороз поза спиною сипнув, коли вона уявила, що плетуть про неї люди. Зрештою, якщо вже їй не дозволяється робити те, що їй до вподоби, то кому ж тоді дозволяється? Ну, кому яке діло до її особистого життя? І все ж таки… все ж таки, якщо люди почнуть занадто багато говорити, то нічого доброго з цього не вийде. Цікаво, що зробив би Майкл, якби знав усю правду? Він не міг би розлучитися з нею й залишитися в ролі її імпресаріо. Якби йому вистачило розуму удавати, ніби він нічого не знає. Втім, інколи реакцію Майкла важко вгадати; час од часу він несподівано починає брикатися й верзти свою полковницьку ахінею. Від нього завжди можна чекати якоїсь нісенітниці, заяви про те, що він, мовляв, джентльмен і, чорт забирай, мусить поводитися, як джентльмен. Ці чоловіки такі дурні! Покажіть мені хоч одного, який би, розгнівавшись на когось, зопалу не нагородив дурниць. Звичайно, це не дуже її й турбує. Вона могла б поїхати на рік в Америку, гастролювала б там, аж доки скандал ущухне, а потім повернулася б і заснувала новий театр на паях з ким-небудь іншим. Але це, звичайно, небажано. До того ж не можна не зважати на Роджера; він переживав би, любий хлопчик; для нього це була б ганьба. І справді, треба дивитися фактам в очі, адже в її віці тільки справжня ідіотка може кинути чоловіка заради двадцятитрьохрічного юнака. Звичайно, їй вистачило б розуму не одружуватися з Томом. Цікаво, чи женився б на ній Чарлз? Вона повернула голову і в півтемряві глянула на його благородний профіль. Він уже багато років закоханий у неї; з таким наївним рицарем, як він, можна зробити все, що завгодно, і, можливо, він міг би й на суді виступати замість Тома. Це був би вихід! Леді Темерлі… Звучить непогано. Можливо, вона й справді останнім часом поводилася не зовсім обережно. Йдучи до Тома, вона завжди дбала про те, щоб її ніхто не бачив, але могло статися так, що один з шоферів помітив, як вона виходила, і Щось запідозрив. У людей таких професій завжди в голові брудні думки. Що ж до нічних клубів, то вона взагалі більш охоче відвідувала б з Томом тихі й спокійні ресторанчики, де їх ніхто б і не побачив, але Тому такі місця не подобаються. Йому до вподоби натовп, він хоче бачити блискучу публіку й хоче, щоб публіка бачила його. Він любить хизуватися її товариством.

«Чорт забирай, — подумала вона. — А, чорт забирай!»

Вечір в кіно не приніс Джулії тієї втіхи, якої вона сподівалася.

Наступного дня Джулія подзвонила Доллі додому.

— Люба, я вже, здається, не бачила тебе сто років. Що ти робила весь цей час?

— Нічого особливого.

Голос Доллі звучав холодно.

— Послухай, завтра Роджер повертається додому. Знаєш, він вирішив залишити Ітон. Вранці я вишлю йому автомобіль, і добре було б, якби ти прийшла до нас обідати. Нічого особливого я не влаштовую — будемо тільки ми з тобою, Майкл і Роджер.

— Завтра я обідатиму в знайомих.

Останні двадцять років Доллі відмовлялась від усіх запрошень, якщо Джулія виявляла бажання зустрітися з нею. Сьогодні ж голос Доллі звучав явно вороже.

— Доллі, люба, не можна ж бути такою черствою! Для Роджера це буде таке розчарування. Це ж його перший день вдома; до того ж я хочу побачитися з тобою. Ми вже бозна-скільки не зустрічалися, і я страшенно скучила за тобою. Ну, будь ласка, прийди! Після обіду ми з тобою сховалися б десь у куточку й любенько про все поговорили б…

Коли Джулія чогось хотіла, то ніхто не міг краще за неї переконувати, ні в кого голос не звучав так солодко і так благально. На мить запала пауза, і Джулія зрозуміла, що Доллі вагається.

— Гаразд, люба, я щось придумаю.

— Дякую, серденько.

Коли Доллі поклала трубку, Джулія крізь зуби процідила:

— У-у, стара корова.

Доллі прийшла. Роджер чемно вислухав її зауваження з приводу того, як він підріс, потім із серйозною посмішкою відповів на запитання, які, на думку Доллі, слід було ставити хлопцеві такого віку. Говорив він саме те, що вона сподівалася почути від нього. Джулію його поведінка спантеличила. Роджер говорив мало, більше прислухався до розмови інших, але Джулія підозрівала, що він весь час думає про щось своє. Здавалось, він спостерігав дорослих з якоюсь байдужою цікавістю, як спостерігав би тварин у зоопарку. Це викликало у Джулії невиразну тривогу. Коли, нарешті, трапилася нагода, вона провела з Роджером коротенький діалог, який призначався спеціально для Доллі, — Джулія продумала його напередодні.

— Роджере, любий, ти ж знаєш, твій нещасний батько сьогодні ввечері зайнятий, тому я купила для вас з Томом квитки на вечірню виставу в «Палладіумі», а потім ви повечеряєте в кафе «Ройял». Він запрошує тебе.

— Справді? — він якусь мить помовчав. — Гаразд.

Джулія обернулася до Доллі.

— Як чудово, що Роджер має з ким проводити час. Знаєш, вони з Томом великі друзі.

Майкл глянув на Доллі. Очі його весело блищали. Він зауважив:

— Том — дуже порядний хлопець. Він не дозволить Роджерові робити якісь дурниці.

— А мені здається, що Роджеру цікавіше було б із своїми ітонськими друзями, — промовила Доллі.

«Стара корова, — подумала Джулія. — Стара корова».

Та коли вони підвелися з-за столу, вона запросила Доллі до своєї кімнати.

— Мені треба трохи відпочити, я ляжу, і ми з тобою побалакаєм, добре?

Вона ніжно обняла Доллі за широченну талію й повела сходами нагору.

Якийсь час вони розмовляли про всілякі дрібниці, про моди й про слуг, про нову косметику, згадували скандальні історії. Потім Джулія, спершись на лікоть, значуще подивилася на Доллі і конфіденційним тоном промовила:

— Доллі, я хотіла поговорити з тобою про одну річ. Мені потрібна порада, а ти — єдина в світі людина, чию пораду я охоче виконаю. Я знаю, що на тебе я можу покластися.

— Авжеж, люба.

— Розумієш, виявляється, хтось поширює різні плітки. Хтось навіть побував у Майкла й наговорив йому різних дурниць про мене та бідного Тома Феннела.

Хоч її очі все ще зберігали той чарівливий благальний вираз, від якого, — вона знала це — серце подруги мліло, Джулія пильно стежила, чи не викаже себе Доллі якимсь мимовільним рухом. Та вона нічого не помітила.

— Хто сказав це Майклові?

— Не знаю. Майкл не каже. Ти ж знаєш, як він любить удавати з себе благородного джентльмена.

Чи то Джулії привиділося, чи справді після цих слів на обличчі Доллі відбилося полегшення?

— Я хочу почути від тебе всю правду, Доллі.

— Я така рада, що ти спитала мене про це, люба. Адже ти знаєш, як я не люблю втручатися в приватні справи інших людей; якби ти не заговорила про це перша, я б нізащо, не порушила цієї теми.

— Моя дорога, хіба ж я не знаю, який ти відданий друг?!

Доллі скинула туфлі й зручніше вмостилася в кріслі. Джулія не зводила з неї очей.

— Ти ж знаєш, які у людей лихі язики. Весь час ти жила так спокійно, була така поміркована. Тебе бачили рідко і завжди в товаристві Майкла або Чарлза Темерлі. Ну, Чарлз, звичайно — то інша річ, всі знають, що він уже багато років обожнює тебе, І ось раптом тебе наче підмінили — ти починаєш щовечора з’являтися то тут, то там, і з ким? З якимось клерком із фірми, що веде вашу бухгалтерію!

— Ну, він не просто клерк. Його батько позичив йому потрібний капітал, і він тепер молодший партнер у власника тієї фірми.

— Так, і одержує він аж чотириста фунтів на рік.

— А звідки ти знаєш? — швидко спитала Джулія.

Цього разу вона була певна: Доллі збентежилася.

— Ти ж сама радила мені звернутися до цієї фірми, щоб дізнатися все про прибутковий податок. А там один із старших партнерів розповів мені. Ну от, я й кажу: хіба не дивно, що людина, заробляючи так мало, має власну квартиру, шикарно вдягається, та ще й водить знайомих по нічних клубах?

— Ну й що! А може, батько дає йому на це гроші!

— Його батько — присяжний в адвокатській конторі десь на околиці Лондона. І ти сама знаєш, що коли він і допоміг Тому стати партнером у фірмі, то на щось інше грошей у нього вже напевне не залишилося.

— Ну, сподіваюсь, ти не думаєш, що я утримую його, — і Джулія дзвінко засміялася.

— Я не думаю нічого, моя люба. Але інші думають.

Джулії не сподобалися ні слова Доллі, ні те, як вони були сказані. Але вона нічим не виказала своєї тривоги й збентеження.

— Все це просто абсурдно. Він скоріше Роджерів друг, аніж мій.. Звичайно, я з ним інколи виходила погуляти. Просто відчувала, що мені треба трохи розважитись. Мені набридло тільки те й робити, що ходити до театру й думати про свою дієту. Хіба ж це життя! Зрештою, коли ж мені розважатися, як не тепер? Треба дивитися правді в очі, Доллі, роки минають, я старію, і скоро мені буде вже не до розваг. А ти ж знаєш, який Майкл: він хоч і добрий, і милий, але страшенно нудний!

— Не нудніший, ніж був раніше, — холодно відказала Доллі.

— Я ніколи б не подумала, що мені можуть приписати роман з хлопцем, на двадцять років молодшим од мене!

— На двадцять п’ять років, — виправила її Доллі. — А хіба б я подумала таке? На жаль, він не вміє тримати язика за зубами.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ну, хоча б те, що він пообіцяв Евіс Крічтон допомогти одержати роль у вашій новій виставі.

— Господи, хто ж вона така, ця Евіс Крічтон?

— О, це одна молода актриса. Я її знаю. Гарна, як лялечка.

— Ах, Том — просто дурненький хлопчик. Певно, він розраховує на Майкла. Ти ж знаєш, як щедро Майкл роздає другорядні ролі.

— Том каже, що може робити з тобою все, що йому заманеться. Каже, що ти перед ним навшпиньки ходиш.

Яке щастя, що Джулія була хорошою актрисою! На якусь мить серце її зупинилося. Дурень! Клятий дурень! Та вона одразу ж опанувала себе й весело розсміялася.

— Які дурниці! Ні, я не вірю, просто не можу повірити, щоб він таке говорив.

— Том дуже обмежений і досить-таки вульгарний хлопець. Не дивно, що від того, що ти йому, зробила, у нього голова пішла обертом.

Добродушно посміхаючись, Джулія втупилася в неї наївними очима.

— Але ж, дорога моя, ти не думаєш, що він — мій коханець?

— То байдуже, що я думаю. Всі думають це.

— А ти думаєш чи ні?

Якусь хвилину Доллі мовчала. З величезною ненавистю вони дивилися одна одній просто в очі, але на устах Джулії все ще вигравала усмішка.

— Якщо ти заприсягнешся мені, що це не так, я, звичайно, повірю тобі.

Джулія стиха заговорила, і її голос звучав щиро:

— Я ніколи ще не говорила тобі неправди, Доллі, і я надто стара, щоб навчатися брехати. Урочисто присягаюся тобі, що Том ніколи не був для мене більше, ніж другом.

— Ну от, слава богу, тепер мені полегшало.

Джулія знала, що Доллі не повірила їй, і Доллі розуміла, що Джулія знає це. Вона казала:

— Але все ж, люба Джуліє, будь обачливіша. Не забувай, що йдеться про твою репутацію. Не розгулюй більше з цим молодиком. Прожени його.

— О, цього я не можу зробити. Адже це. все одно, що визнати, ніби всі, хто підозрював мене в чомусь негарному, мали рацію. Зрештою, моє сумління чисте. І я б перестала поважати себе, якби почала надавати значення якимсь брудним. пліткам.

Доллі взула туфлі і, діставши з сумки помаду, підфарбувала губи.

— Ну що ж, люба, ти людина доросла й сама знаєш, що тобі можна, а чого — не можна.

Попрощалися вони холодно.

Проте одна чи дві фрази, що їх кинула Доллі, налякали Джулію. Тепер у неї було тривожно на душі. Хай йому біс, які близькі ці плітки до правди! Втім, чи варто надавати цьому значення? Стільки жінок мають коханців, і нікому до них нема діла. А вона до того ж іще й актриса. На актрису ніхто й не дивиться, як на взірець доброчесності.

«В усьому винна моя триклята порядність. Якби не вона, нічого цього не було б!»

Джулія мала репутацію абсолютно порядної жінки, ім’я якої і скандальні чутки — речі абсолютно несумісні. І от тепер вийшло, що її бездоганна репутація стала їй тягарем.

Але вона почула від Доллі ще й гірші речі. Що мав Том на увазі, коли казав, що вона ходить перед ним навшпиньки? Це глибоко образило її. Який дурень! І як він сміє казати таке? Проте і в цьому випадку вона не знала, як їй повестися. Звичайно, треба було б зажадати від нього пояснень. Але що це їй дасть? Він же заперечуватиме геть усе. Лишається одне: мовчати; вся ця історія зайшла вже надто далеко, і змінити щось вона не годна. І не треба закривати очі на правду: Том не любить її, він її коханець тільки тому, що це тішить його самолюбство, дає змогу вести шикарне життя, підносить його у власних очах.

«Якби я мала хоч трохи здорового глузду, я б прогнала його. — Вона сердито посміхнулась. — Легко сказати. Я кохаю його».

І ось що дивно: коли вона заглядала собі в душу, то бачила, що ображена не жінка Джулія Лемберт, бо жінка згодна терпіти все, а Джулія Лемберт — актриса. Вона часто думала про те, що її талант (хай критики пишуть «геній», вона віддає перевагу менш гучному слову, скажімо, такому, як «хист») — це, власне, не вона сама і навіть не якась частинка

Її, а щось таке, що існує окремо, незалежно від неї, і лише використовує жінку Джулію Лемберт як свій рупор. Це була якась дивна, позбавлена матеріальності особистість, що вселялася в неї й через неї робила таке, що її саму дивувало, бо вона ніколи і не підозрівала, що здатна на щось подібне. Вона була звичайнісінька гарненька і вже далеко немолода жінка. А хист її не мав ні віку, ні обличчя. Це був дух, що примушував її тіло грати так само, як скрипаль примушує грати скрипку. І саме образа, заподіяна цьому духові, викликала у неї гнів.

Джулія спробувала заснути. Вона так звикла спати по обіді, що скоро голова торкалася подушки, як вона поринала в сон, але зараз вона крутилася в ліжку, а сон не приходив. Нарешті Джулія глянула на годинник. Том часто повертався з роботи додому так годині о п’ятій. Він був потрібен їй зараз; в його обіймах вона знайшла б спокій; коли він був поруч, всі прикрощі розвіювалися, як дим. Вона набрала його номер.

— Алло? Слухаю! Хто це?

Злякавшись, Джулія міцно стиснула трубку. Це був голос Роджера. Вона поклала трубку.

Джулія все ще лежала з розплющеними очима, коли Роджер повернувся додому. Ввімкнувши світло, подивилася на годинник. Була четверта година. Вона невдоволено насупилася.

Наступного ранку він прочинив двері її кімнати, коли вона вже прокинулася.

— Можна, мамо?

— Заходь.

Він був у халаті, накинутому поверх піжами. Джулія всміхнулася до сина — він був такий свіжий, такий юний!

— Ти повернувся додому дуже пізно.

— Не так уже й пізно. Десь о першій.

— Неправда. Я дивилася на годинник. Ти прийшов о четвертій.

— Ну, гаразд, хай буде о четвертій, — весело погодився він.

— Де ти був так пізно?

— Після вистави ми пішли в один ресторанчик, повечеряли, а потім танцювали.

— З ким?

— Взяли двох дівчат. Знайомих Тома.

— Як їх звуть?

— Одну Джілл, а другу — Джоан. А прізвищ я не знаю. Джоан — актриса. Вона питала, чи не можу я допомогти їй дістати якусь роль у вашій наступній виставі. Хоча 6 дублерки.

Принаймні Евіс Крічтон в їхньому товаристві не було. Це ім’я не йшло у неї з думок відтоді, як Доллі його назвала.

— Але ж до четвертої не танцюють…

— Та ні, ми трохи потанцювали, а потім пішли до Тома. Я йому обіцяв про це тобі й не говорити. Він казав, що ти дуже розсердишся, якщо дізнаєшся про це.

— Ах, мій любий, гадаю, що це не таке страшне, щоб я гнівалася. Обіцяю тобі бути німою, як риба.

— Взагалі якщо хтось і завинив, то це я. Я вчора зайшов до Тома, і ми про все домовились. В усіх п’єсах і романах тільки й мови, що про любов. Мені вже,майже вісімнадцять років. От я й вирішив, нарешті, довідатись, що це таке.

Джулія сіла в ліжку і втупила в Роджера широко розкриті здивовані очі.

— Про що це ти, Роджере?

Вираз його обличчя був зосереджений, серйозний.

— Том сказав, що знає двох дівчат, за яких може поручитися. Зустрічався вже з ними. Живуть вони разом, отже, ми подзвонили до них і домовилися зустрітись після вистави. Він сказав їм, що я ще не знав жінок, а тому, мовляв, їм краще розіграти мене в орла і решку. Коли ми повернулися в його квартиру, він повів Джілл до спальні, а мене з Джоан залишив у вітальні.

Його розповідь так стривожила Джулію, що на мить вона навіть забула про Тома.

— Так от, по-моєму, нічого особливого в цьому немає. І я не розумію, чому навколо цього здіймають такий галас.

Джулії відібрало мову. Сльози набігли їй на очі й полилися по щоках.

— Мамо, що з тобою? Чого ти плачеш?

— Але ж ти ще хлопчик!

Він підійшов до неї і, сівши на край ліжка, обняв її обома руками.

— Мамо, ну, не плач. Я б не розповідав тобі, якби знав, що це тебе засмутить. Зрештою, рано чи пізно це мусило статись.

— Але так рано! Так рано! Боже, яка ж я стара!

— Ти? Стара? Ну що ти! «Над нею час не має влади, різноманітністю своєю не надокучить вона ніколи».

Джулія всміхнулася крізь сльози.

— Дурненький ти, Роджере. Невже ти гадаєш, що Клеопатрі сподобалося б те, що цей старий осел сказав про неї? Але ти міг би ще трохи почекати.

— А я не шкодую. Тепер я знаю про це геть усе. І коли хочеш знати правду, то, на мій погляд, це річ досить-таки бридка.

Вона глибоко зітхнула. Він так ніжно пригортав її до себе! Це заспокоювало. Але їй було страшенно жаль себе.

— Ти не сердишся на мене, мамо? — спитав він.

— Серджуся? Ні. Та коли вже так сталося, то хоч не сприймай це так… так прозаїчно. Ти розповідаєш про це, як про якийсь цікавий експеримент, не більше.

— Але ж, власне, це і був експеримент.

Вона посміхнулася.

— І ти справді гадаєш, що це була любов?

— Ну, більшість людей саме це називають любов’ю, хіба не так?

— Ні, не так. Для багатьох любов — це біль і муки, сором, екстаз, рай і пекло; для них любов — це величезна радість і невимовна туга; це свобода й рабство; це спокій і буря.

Роджер сидів, не рухаючись, і, відчувши, як напружено слухає він її, Джулія глянула на нього з-під примружених повік. В очах його був якийсь дивний вираз. Вона не зрозуміла, що він означає. Здавалось, Роджер зосереджено прислухається до якогось далекого ледь чутного звуку.

— Судячи з твоїх слів, це не дуже-то велика радість, — пробурмотів він.

Вона взяла його гладеньке обличчя в руки й поцілувала в губи.

— Я, здається, дуже нерозумна? Розумієш, для мене ти все ще немов колишнє немовля, якого я носила на руках.

В його очах спалахнув веселий вогник.

— Чого ти зуби вищиряєш, наче мавпа?

— Бо на фотографії це виходило здорово!

Їй залишилось тільки розсміятися.

— Ах ти ж свиня. Справжня свиня.

— А все ж таки скажи, чи може Джоан сподіватися на місце дублерки?

— Хай десь цими днями прийде до мене.

Коли Роджер вийшов, Джулія тяжко зітхнула. Смуток охопив її. Зараз вона почувала себе дуже й дуже самотньою. Її життя завжди було таке цікаве, таке інтенсивне, що їй просто не лишалося часу на те, щоб думати про Роджера. Звичайно, вона страшенно переживала, коли він хворів на коклюш чи кір, але здебільшого він був абсолютно здоровий, і тоді вона про нього ледве чи й згадувала. Та вона завжди відчувала, що коли тільки забажає, то син буде цілком належати їй, і часто думала про те, як то буде чудово, коли він підросте, нарешті, настільки, що зможе поділяти з нею її інтереси. І ось тепер вона раптом з жахом зрозуміла, що, не встигши навіть як слід скористатися із своєї влади над ним, вона його втратила. Губи її стиснулися, коли вона подумала про дівчину, яка забрала його у неї.

«Місце дублерки… Дідька лисого!»

Мабуть, якби вона не переживала так за Роджера, то звістка про Томову зраду вразила б її ще гостріше. В глибині душі вона весь час відчувала, що Том невірний їй. Він молодий, розбещений, а вона зв’язана роботою в театрі й всілякими обов’язками… О, Том, безперечно, міг робити, що тільки йому заманеться.

Джулія заплющила очі. Вона весь час хотіла тільки одного: не знати, нічого не знати. І ось тепер — уперше — їй кинули правду в обличчя.

«Що ж, треба миритися з цим, — зітхнувши, подумала сама про себе. — І найстрашніше в цьому те, що ти немовби брешеш — і не знаєш про те, що брешеш; мабуть, усе ж таки краще бути дурнем і знати, що ти дурень, аніж бути дурнем і не догадуватися про це!»

На різдво Том поїхав з батьками до Істбурна. Джулія мала наступного дня виступати у двох виставах, отже, Госселіни залишилися в місті. Новий рік вони, на запрошення Доллі де Фріс, зустрічали у великій компанії в ресторані «Савой». А через кілька днів Роджер виїхав до Відня.

Поки Роджер перебував у Лондоні, Джулія майже не бачила Тома. Вона не питала сина, як вони з Томом проводять час, вона не хотіла знати цього, наполегливо гнала> від себе ці думки і, шукаючи забуття, відвідувала всі бенкети, на які її запрошували. До того ж її рятувала ще сцена; як тільки вона переступала поріг театру, її душевний біль, гіркоту, ревнощі мов рукою знімало. І щоразу урочиста екзальтація охоплювала Джулію, коли, торкнувшись коробочки з гримом, вона відчувала, що перетворюється на істоту, не підвладну людським пристрастям і печалям. Тут їй не страшні були ніякі удари долі.

Того ж дня, коли Роджер поїхав, Том подзвонив їй із своєї контори.

— Що ти робиш сьогодні ввечері? Може, підемо куди-небудь гульнемо?

— Ні, я зайнята.

Це була неправда, але слова зірвалися з її язика перш, ніж вона встигла подумати.

— Ну, гаразд, тоді, може, завтра?

Якби він висловив свій жаль з цього приводу, якби ще раз запитав, чи не спробує вона все-таки якось викроїти час заради нього, то Джулії, можливо, вистачило б сили тут-таки, по телефону, порвати з ним раз і назавжди. Але його байдужість приголомшила її.

— Добре. Завтра.

— Чудово. Я заїду за тобою до театру після вистави. Бувай.

Наступного дня Джулія сиділа вже в своїй кімнаті переодягнена, коли він прийшов. Чекаючи його, вона хвилювалася більше, ніж завжди. Побачивши її, Том радісно усміхнувся і, коли Іві на хвилинку вийшла з кімнати, обняв Джулію й палко (Поцілував у губи.

— От тепер мені краще, — усміхнувся він.

Дивлячись на Тома, юного, свіжого, щирого й веселого,

хто б міг подумати, що він здатний завдати їй такого болю? Хто б міг подумати, що він такий віроломний… Останні два тижні вони майже не бачилися, але він явно не помічав цього.

«О боже, якби тільки я змогла його прогнати!»

Але вона приязно усміхнулася.

— Куди ми підемо?

— Я замовив столик у «Квога». У них там нова програма — американський фокусник. Показує справжні чудеса.

В кабаре вона жваво розмовляла з ним, розповідала про бенкети, на яких побувала, про офіційні прийоми за участю акторів, які вона не могла не відвідувати, — і виходило, ніби вони не зустрічалися виключно з її вини, через те, що вона була зайнята. Втім, вона з прикрістю відзначила, що Том не вбачає в цьому нічого неприродного. Він, безперечно, радів з їхньої зустрічі, зацікавлено слухав, що вона робила і яких людей бачила, але їй було ясно, що ці два тижні Том навіть

не думав про неї. Щоб узнати, як він сприйме це, Джулія розповіла йому про нещодавно зроблену їй пропозицію — виїхати на гастролі в Нью-Йорк з виставою, у якій вона зараз грає. Вона згадала й умови контракту, і очі в Тома заблищали.

— Це ж просто чудово! — вигукнув він. — І при цьому ти нічим не ризикуєш! Програти неможливо, а заробити можна купу грошей!

— Все це, звичайно, так, але мені не хочеться залишати Лондон.

— Та чому ж? Я б на твоєму місці обома руками вхопився за таку пропозицію. В Лондоні ця вистава йшла вже чимало, заробили ви на ній непогано, і десь на Великдень її все одно доведеться знімати. А для того, щоб завоювати Америку, кращої нагоди не придумаєш.

— А мені здається, що вона ще й літом даватиме збори. До того ж не хочеться мати діла з чужинцями. І жаль залишати друзів.

— Ну, це просто абсурд. Твої друзі чудово обійдуться без тебе. А в Нью-Йорку ти прекрасно проведеш час.

Її веселий сміх прозвучав цілком природно.

— Можна подумати, що ти страшенно хочеш спекатися мене.

— Ну чому ж, я б дуже скучав за тобою. Але ж ми розсталися б лише на кілька місяців. Ні, я б такої нагоди не пропустив.

Та коли вони вийшли на вулицю й швейцар зупинив для них таксі, Том назвав шоферові свою адресу так, наче було само собою зрозуміло, що вони мусять їхати саме туди. В таксі він обняв її за талію й поцілував, і згодом, коли вона лежала в його обіймах на вузькому односпальному ліжку, їй здавалося, що всі муки цих двох тижнів — зовсім мізерна ціна за те почуття щасливого умиротворення, яке сповнювало зараз її істоту.

Джулія й далі відвідувала з Томом фешенебельні ресторани й нічні клуби. Якщо людям хочеться думати, що він її коханець, хай собі думають; її це вже не обходило. Але не раз і не два траплялося, що Том бував зайнятий, коли вона хотіла піти з ним куди-небудь. Серед заможних друзів Джулії поширилася чутка, що Том знає різні шпарки, за допомогою яких можна обійти закони про податки. Денноранти запросили його до себе на уїкенд, і там він познайомився з багатьма особами, які раді були скористатися з його знань. Люди,

яких Джулія не знала, почали запрошувати його до себе. Її знайомі згадували ім’я Тома в розмові з нею.

— Ви знаєте Тома Феннела, правда ж? Кажуть, він дуже кмітливий хлопець. Я чув, що він допоміг Джілліенам заощадити кілька сот фунтів на сплаті прибуткових податків.

Джулію це зовсім не радувало. Досі всі вечірки й бенкети, на яких йому хотілося побувати, Том відвідував тільки завдяки їй. Тепер же, здавалось, він уже міг обходитися без неї. Він справляв на людей приємне враження своїми скромними манерами, вмінням елегантно одягатись, усією своєю свіжою й чистою зовнішністю. До того ж він допомагав їм заощаджувати гроші. Джулія дуже добре знала, той світ, у якому він прагнув утвердитися, і розуміла, що незабаром він доможеться свого. Вона була зовсім не високої думки про жінок, яких він там зустріне, і могла б назвати чимало титулованих осіб, які з радістю вчепилися б у нього. Одне тільки заспокоювало Джулію: всі ці особи страшенні скнари. Доллі казала, що Том заробляє тільки чотириста фунтів на рік; безперечно, цього замало, щоб бувати в такому товаристві.

Джулія рішуче відмовилася від гастролей по Америці щ^ до того, як розповіла про все це Тому; їхня вистава давала цілком задовільні збори. Та ось один з тих незрозумілих спадів, що іноді вражають театри, насунув на Лондон, і кількість глядачів різко зменшилася. Тепер уже скидалося на те, що до літа їхній спектакль не дотягне. Але в запасі у них була нова п’єса, на яку вони покладали великі надії. Називалася п’єса «У наші дні», і вони мали намір показати прем’єру десь на початку осені. В цій п’єсі, яка вигідно відрізнялася від попередньої тим, що Майкл міг грати в ній одного з героїв, була чудова роль і для Джулії. Вони сподівалися, що п’єса матиме успіх і не зійде зі сцени принаймні рік. Майклові, звичайно, не дуже подобалося те, що тепер її доведеться ставити в травні, на початку літнього сезону, але іншого виходу не було, і він почав підбирати акторів.

Одного разу, в антракті денної вистави, Іві принесла Джулії записку. Здивована Джулія упізнала почерк Роджера.

«Дорога мамо!

Цією запискою я хочу відрекомендувати тобі міс Джоан Денвер, про яку я тобі розповідав. Їй страшенно хочеться грати в «Сіддонс-театрі», і вона буде рада навіть дуже незначній ролі.

З любов’ю,

твій син Роджер»

Офіційний тон записки викликав у Джулії усмішку; подумати тільки, який у неї дорослий син — уже намагається робити протекцію своїм дівчатам! Та нараз вона пригадала, що за особа ця Джоан Денвер. Джоан і Джілл… Це ж вона — спокусниця сердешного Роджера! Обличчя Джулії спохмурніло. Але їй цікаво було побачити цю особу.

— Джордж на місці? — спитала вона про швейцара.

Іві кивнула й відчинила двері.

— Джордже!

Він зайшов.

— Ця дама, що принесла записку, ще чекає?

— Так, міс.

— Скажи їй, що я прийму її після вистави.

В останній дії Джулія грала у вечірній сукні з довгим шлейфом; це була розкішна сукня, що’ ефектно облягала її красиву фігуру. В зачісці у неї сяяли діаманти, на руках виблискували діамантові браслети. Як і вимагала цього роль, Джулія мала величний вигляд. Її викликали на сцену кілька разів, і як тільки завіса опустилася востаннє, вона прийняла Джоан Денвер. Повертаючись за лаштунки, Джулія звичайно в одну мить забувала гру, але цього разу вона без будь-яких зусиль і далі грала роль, яку виконувала на сцені, — роль владної, стриманої, величної світської жінки.

— Ви так довго чекали, що я вирішила прийняти вас не переодягаючись, щоб не затримувати вас іще довше.

Її щира усмішка була усмішкою королеви; її люб’язність застерігала: пам’ятайте, хто ви і хто я! Джулії досить було одного погляду, щоб оцінити дівчину, яка зайшла до неї. Вона була молода, гарненька, з кирпатим носиком, щедро, але з поганим смаком нафарбована.

«Ноги надто короткі, — подумала Джулія. — Негарна. Зовсім негарна».

Дівчина наділа, очевидно, своє найкраще вбрання, і Джулія — також з першого погляду — визначила його походження: «Магазин стандартних цін. Відділ готового одягу».

Нещасне дівчатко в цей час страшенно нервувало. Джулія запросила її сісти, запропонувала сигарету.

— Сірники на столі.

Руки у дівчини тремтіли, вона ніяк не могла запалити сірника. Кінець кінцем він зламався, і вона разів три чиркала об коробку другим, поки він зайнявся.

«Якби Роджер побачив її зараз! Дешева пудра, дешева помада, перелякана… А йому вона здавалася такою собі веселою лялечкою».

— І довго ви вже виступаєте на сцені, міс… Пробачте, я забула ваше ім’я.

— Джоан Денвер. — В горлі у неї так пересохло, що вона ледве спромоглася вимовити ці слова. Сигарета її погасла, і дівчина безпорадно тримала її в руці. Нарешті вона відповіла на запитання Джулії: — Два роки.

— А вам скільки років?

— Дев’ятнадцять.

«Брешеш. Не менше двадцяти двох!»

— Ви знайомі з моїм сином?

— Так.

— Він щойно залишив Ітон. Поїхав до Відня вивчати німецьку мову. Звичайно, він ще дуже молодий, але ми з його батьком вирішили, що йому корисно буде провести кілька місяців за кордоном, перш ніж вступати до Кембріджу. А в яких ролях ви виступали? Ваша сигарета погасла. Може, візьмете іншу?

— О, нічого, дякую. Я весь час грала в гастрольній трупі. Але мені страшенно хочеться працювати в Лондоні. — Відчай надавав їй сміливості, і вона випалила те, що, очевидно, приготувала заздалегідь: — Міс Лемберт, я в захопленні од вашої гри. Я всім і всюди кажу, що ви граєте краще за всіх. Кожна вистава за вашою участю варта цілого курсу навчання в театральному інституті. Моя мрія— працювати у вашому театрі, міс Лемберт, і якби ви згодилися дати мені хоча б незначну роль, то це було |б просто щастя.

— Зніміть, будь ласка, свій капелюшок.

Джоан Денвер скинула маленький дешевий капелюшок і швидким жестом поправила короткі підстрижені кучері.

— Яке у вас чудове волосся, — сказала Джулія.

З тією ж величною, але дуже сердечною усмішкою — усмішкою, якою королева обдаровує своїх підданих під час якоїсь урочистої церемонії, — Джулія дивилася на дівчину. Вона мовчала, пам’ятаючи правило Жанни Тебу: «Не роби паузи без потреби, та коли вже робиш, то розтягуй її як можна довше». Джулія ледве що не чула, як калатає серце дівчини, відчувала, як зіщулюється вона під своїм дешевим платтячком.

— А чому ви вирішили звернутися з цим до мого сина?

Джоан почервоніла під шаром пудри й проковтнула слину, перш як відповісти.

— Я познайомилася з ним в одного мого приятеля й сказала йому, як я вас поважаю, а він тоді відповів, що, може, у вас знайдеться яка-небудь робота для мене в новій виставі.

— Я саме думаю, яку б роль…

— На роль я навіть і не сподіваюся. Мені б стати у вас хоча б дублеркою — тоді б я змогла відвідувати ваші репетиції, бачити, як ви працюєте над собою! Це вже само по собі — неабияка школа. Всі так кажуть.

«Дурненька, намагається лестити мені. Наче я й сама цього не знаю. Але на якого дідька вона мені здалася?»

— Мені дуже приємно чути таке. Але насправді я звичайнісінька жінка. Просто у нас дуже-дуже добрі глядачі. А знаєте, ви гарненька дівчина. І молода. А молодість таки прекрасна. В нашому театрі правило — завжди давати молоді дорогу. Зрештою, всі ми смертні і тому вважаємо своїм обов’язком готувати акторів і актрис, які були б нам гідною зміною.

Джулія так щиро промовила це своїм чудовим голосом, що Джоан Денвер аж зраділа. Здається, мадам таки піймалася на гачок, і можна вважати, що місце дублерки забезпечене. Том Феннел запевняв її, що коли вона зуміє догодити Роджерові, то їй, може, пощастить-таки добитися чогось. Її гарненькі карі очі блищали, коли вона відповіла:

— Ну, до того ще далеко, міс Лемберт.

«Щодо цього ти не помиляєшся, моя люба, можеш бути певна. Б’юся об заклад, що й у сімдесят років зможу довести на сцені, що ти в порівнянні зі мною — нікчема».

— Мені потрібен час на те, щоб обміркувати це. Я ще, власне, не знаю, які дублерки будуть нам потрібні у новій виставі.

— Я чула, ніби одну роль гратиме Евіс Крічтон. Якби ви взяли мене її дублеркою…

Евіс Крічтон. Ні рухом, ні поглядом Джулія не виказала, що це ім’я щось означає для неї.

— Мій чоловік, здається, згадував її, але остаточно ми ще не вирішили нічого. Я зовсім не знаю цієї дівчини. Вона розумна?

— Здається, розумна. Ми разом вчилися в академії.

— І, кажуть, дуже гарненька. — Джулія підвелась, показуючи, що аудієнцію закінчено, і раптом змінила тон, враз перетворившись на приязну, добродушну жінку, готову, в міру своїх сил і можливостей, допомагати ближнім. — Ну гаразд, моя люба, залиште мені своє прізвище й адресу, і, коли щось з’ясується, я сповіщу вас.

— Ви ж не забудете про мене, міс Лемберт?

— Ні, люба, обіцяю, що не забуду. Мені було дуже приємно познайомитися з вами. Ви така симпатична дівчина.

Проводжати вас не треба? Знайдете вихід самі? Ну, всього найкращого!

— І ноги твоєї не буде у цьому театрі, — пробурмотіла Джулія, коли Джоан Денвер вийшла. — Брудна сучка, спокусила мого сина! Ах, Роджер, сердешне ягнятко… Це просто ганьба, справжня ганьба! Таких жінок треба тримати за гратами!

Скидаючи свою прекрасну сукню, вона дивилася на себе в дзеркало. Погляд її був злий, губи кривилися в лиховісній посмішці. Звертаючись до свого відображення, вона додала:

— І ще я тобі ось що скажу, моя дорога: вже хто-хто, а міс Евіс Крічтон не гратиме у цьому спектаклі!

Та за тиждень чи за два Майкл згадав про неї:

— Послухай, ти коли-небудь чула про дівчину на ім’я Евіс Крічтон?

— Ні, ніколи.

— Мені сказали, що вона непогана актриса. З хорошої сім ї і таке інше. Її батько — кадровий офіцер. Я оце думаю, може, взяти її на роль Онор?

— А хто тобі рекомендував її?

— Том. Він знайомий з нею, каже, розумна дівчина. Зараз вона виступає в недільному театрі. Том каже, на неї варто піти подивитися.

— Ну, то що ж тобі заважає?

— Я хотів у неділю поїхати в Сендвіч — пограти в гольф. Послухай, а може, ти б сходила туди, подивилась? Вистава, напевно, паскудна, але ти могла б сказати мені, чи варто брати її. Можеш взяти з собою Тома.

Серце Джулії закалатало.

— Ну, звичайно ж, я піду.

Вона подзвонила Тому й запросила його перекусити перед тим, як іти до театру. Він приїхав, коли Джулія ще не була готова.

— Чи я забарилася, чи ти прийшов надто рано? — сказала вона, коли він зайшов до вітальні.

Джулія помітила, що він з нетерпінням чекає, поки вона збереться. Том був збуджений, нервував.

— Там дають останній дзвінок рівно о восьмій, — сказав він. — А я страшенно не люблю спізнюватися на виставу.

З його хвилювання Джулія дізналася про все, про що вона хотіла знати. Їм саме подали коктейль, і тепер вона навмисне зволікала час.

— Як звуть цю актрису, на яку ми йдемо дивитися? — спитала вона.

— Евіс Крічтон. Мені страшенно цікаво, яке враження вона справить на тебе. На мою думку, ця дівчина — справжня знахідка. Вона знає, що ти прийдеш сьогодні. Хвилюється — просто жах, але я їй сказав, що боятися нема чого. Ти ж знаєш, які умови в цих недільних театрах — майже без репетицій і все таке інше. Я їй сказав, що ти чудово все розумієш і зважиш на всі обставини.

За столом він тільки те й робив, що поглядав на годинник. Джулія грала роль світської жінки. Вона розмовляла про всяку всячину, помічаючи, що він слухає її зовсім неуважно. Щойно вона замовкла, як він знову заговорив про Евіс Крічтон:

— Певна річ, я їй про це нічого не казав, але, на мою думку, вона чудово підійшла б на роль Онор. — Він уже прочитав «У наші дні», як читав заздалегідь усі п’єси, в яких грала Джулія. — Принаймні, зовнішні дані її цілком відповідають авторській характеристиці. Вона вже давно поневіряється в отому недільному театрі, і для неї це був би чудовий шанс. Ти для неї — кумир, і вона страшенно хотіла б грати в одній п’єсі з тобою.

— Нічого дивного. Це означало б дістати на рік роботу, а крім того, потрапити в поле зору багатьох імпресаріо.

— І колір волосся у неї такий, як треба, вона яскрава блондинка; на сцені вона б чудово контрастувала з тобою.

— Ну, зараз, завдяки перекису водню, блондинок на сцені скільки завгодно.

— Але ж вона справжня блондинка.

— Правда? Між іншим, я сьогодні отримала листа від Роджера. Він пише, що чудово проводить час у Відні.

Це повідомлення не дуже зацікавило Тома. Він позирав на годинник. Коли подали каву, Джулія заявила, що її неможливо пити, й зажадала, щоб заварили іншу.

— Ах, Джуліє, не треба. Ми ж запізнюємось на виставу!

— Ну, і що ж з того? Якісь кілька хвилин не мають значення.

— Але ж я пообіцяв, що ми приїдемо вчасно, — з мукою в голосі сказав він. — У неї дуже хороша сцена на самому початку.

— Мені дуже жаль, але я не можу йти, не випивши чашки кави.

Поки вони чекали, вона щось говорила, а він майже не відповідав їй і нетерпляче поглядав на двері. А коли каву подали, Джулія пила її дуже повільно… На той час, коли вони, нарешті, сіли в машину, Том ледве міг стриматись від люті. Він дивився просто себе, стиснувши губи в сердитій гримасі. Що ж до Джулії, то вона була вдоволена собою. В театр вони зайшли за дві хвилини до підняття завіси, і глядачі вітали появу Джулії вибухом оплесків. Усміхаючись до публіки, немов вибачаючись за турботу, Джулія пробиралася до свого місця в партері. Вираз її скромно опущених очей мав означати, що вона зовсім не пов’язує ці оплески із своєю особою.

Завіса піднялася, і на сцену вийшли дві дівчини, одна дуже вродлива й молода, друга набагато старша й негарна. За хвилину Джулія обернулася до Тома й прошепотіла:

— Котра з них Евіс Крічтон — молодша чи старша?

— Молодша.

— Ах, так, звичайно, ти ж, здається, казав, що вона блондинка.

Вона пильно подивилася на нього. Том уже не був сердитий; на устах його вигравала щаслива усмішка. Джулія знову перевела погляд на сцену. Безперечно, Евіс Крічтон була дуже вродлива: прекрасне золотаве волосся, чудові блакитні очі, маленький прямий носик; втім, Джулії такий тип жінок не подобався.

«Ні риба ні м’ясо, — сказала вона собі. — Хористочка».

Кілька хвилин вона стежила за її грою, стежила дуже уважно; потім, зітхнувши, відкинулася на спинку крісла, подумавши: «Зовсім бездарна».

Коли завіса опустилася, Том, радісно збуджений, обернувся до неї. Поганого настрою наче й не було.

— Ну, що ти скажеш про неї?

— Гарненька, як лялечка.

— Це я знаю. Але якої ти думки про її гру? Сподобалася вона тобі чи ні?

— Так, гра непогана.

— От якби ти пішла за куліси і сказала це їй особисто! Це була б для неї така радість.

— Я?

Він, певно, не розумів, про що просить її. Щоб вона, Джулія Лемберт, пішла за куліси вітати якусь заштатну акторку? Це просто нечувано.

— Я пообіцяв, що приведу тебе після другої дії. Будь ласка, Джуліє. Вона так зрадіє.

«Дурень. Дурень нещасний. Що ж, гаразд, я витримаю і це».

— Ну, звичайно, якщо ти вважаєш, що це матиме якесь значення для неї, то я охоче піду.

Після другої дії Том провів її до артистичної убиральні Евіс Крічтон. Цю убиральню Евіс займала з негарною дівчиною, з якою виступала в першій сцені. Том відрекомендував їх одна одній. Евіс Крічтон трохи манірно простягнула Джулії мляву руку.

— Я дуже рада познайомитися з вами, міс Лемберт. Будь ласка, не звертайте уваги на цей розгардіяш. Не варто ж наводити порядок на один вечір.

Вона абсолютно не хвилювалася. Більше того, вона почувала себе, здавалось, цілком упевнено.

«Залізна вдача. І добре знає, що їй потрібно. Вдає з себе полковницьку дочку».

— Я така вдячна вам за те, що ви прийшли сюди. Боюся, що п’єса нічого цікавого собою не являє, але ми, початківці, не маємо права вередувати. Читаючи п’єсу, я весь час вагалася, але мені все ж сподобалася моя роль.

— Ви чарівно граєте її, — сказала Джулія.

— О, ви дуже люб’язні. Якби тільки в нас було більше репетицій! Я дуже хотіла показати саме вам, на що я здатна.

— Ну, ви ж знаєте, я працюю вже багато років у театрі. І я давно переконалася в тому, що талановиту людину завжди помічають. Чи не так?

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Звичайно, мені ще дуже бракує досвіду, я це знаю, але мені так хочеться показати, на що я здатна. Грати я вмію — щодо цього я цілком певна. Мені б тільки дістати справжню роль, роль, яка могла б мене захопити.

Вона зробила паузу в надії, чи не скаже Джулія, що в новій виставі «Сіддонс-театру» є така роль для неї, але та тільки мовчки усміхалася, дивлячись на неї. З похмурим гумором Джулія думала в цю мить, що опинилася в ролі дружини сільського священика, яка вислухує компліменти від дружини сквайра.

— Ви давно вже виступаєте на сцені? — запитала вона нарешті. — Дивно, що я досі нічого не чула про вас.

— Якийсь час я виступала в ревю, однак потім вирішила, що просто марную там час. Протягом останнього сезону я мандрувала з гастрольною трупою, але мені хотілося б працювати в Лондоні.

— В Лондоні так багато безробітних акторів, — сказала Джулія.

— О, я знаю. Без знайомств і зв’язків влаштуватися в театрі майже неможливо. Я чула, що ви незабаром приступаєте до роботи над новою п’єсою.

— Так,

Джулія все ще приязно усміхалася.

— Якби в ній знайшлася роль для мене, я б щаслива була грати в одній п’єсі з вами. Я так шкодую, що містер Госселін не зміг сьогодні прийти.

— Я розповім йому про вас.

— Ви гадаєте, я можу сподіватися на щось? — крізь її самовпевнені манери, крізь позу аристократки, яку вона прибрала, щоб справити враження на Джулію, прорвалося палке бажання. — Якби ви замовили за мене слово, то це б, напевно, мало вирішальне значення.

Джулія задумливо глянула на неї, потім, усміхнувшись, відповіла:

— Я частіше прислухаюся до чоловікових порад, аніж він до моїх.

Коли вони виходили з артистичної — Евіс Крічтон мала ще переодягтися до третьої дії, — Джулія перехопила її запитливий погляд, адресований Тому. Джулія скоріше відчула, аніж помітила, що у відповідь він злегка похитав головою. Всі почуття Джулії були в цю мить вкрай загострені, і вона зрозуміла цей німий діалог так:

« — Ти прийдеш потім вечеряти?»

« — Ні, не зможу, чорт забирай. Мені треба буде одвезти її додому».

Третю дію Джулія дивилась з похмурим виразом на обличчі. Це нікого не могло б здивувати, оскільки зміст п’єси був вельми серйозний. Коли завіса опустилася й слово надали блідому, змученому авторові, який після кожного речення робив довгу паузу, Том спитав її, де б вона хотіла повечеряти.

— Давай поїдемо додому й там побалакаємо, — сказала вона. — А якщо ти голодний, то ми знайдемо щось поїсти на кухні.

— Додому, тобто до Стенхоуп-плейс?

— Так.

— Гаразд.

Джулія відчула, що Тому одлягло від серця, коли він почув, що вона не їхатиме до нього. В машині він увесь час мовчав, очевидно, роздратований тим, що йому доводиться проводжати її. Джулія догадувалася, що Евіс Крічтон, мабуть, запросили на якусь вечірку і він хотів піти разом з нею.

Коли вони приїхали, в будинку було темно. Слуги вже спали.

Джулія запропонувала спуститися в кухню і там перекусити.

— Не знаю, як ти, а я зовсім не голодний, — відповів Том. — Я б випив віскі з содовою й пішов спати. У мене в конторі завтра дуже багато роботи.

— Гаразд, тоді принеси його до вітальні. Я ввімкну світло.

Коли він повернувся, вона пудрилася й підфарбовувала губи перед дзеркалом, і лише після того, як він налив чарки й сів, вона скінчила цю процедуру й обернулася до нього. Сидячи у великому кріслі в своєму бездоганному костюмі, він мав дуже юний і надзвичайно привабливий вигляд, і вся гіркота, що сповнювала її протягом вечора, і ревнощі, що краяли їй серце останні кілька днів, раптом зникли, розчинившись у хвилі жаги, яка наринула на неї. Вона сіла на бильце його крісла й ніжно провела рукою по його голові. Том одсахнувся й сердито вигукнув:

— Не роби цього! Ненавиджу, коли мені куйовдять волосся!

Це було наче ніж у серце. Джулія ще ніколи не чула від нього такого тону. Але вона грайливо засміялася, підвелася, взяла налиту ним чарку віскі й сіла в кріслі навпроти нього. Його реакція й слова були інстинктивні, і тепер йому стало трохи соромно. Він уникав її погляду, й обличчя його знову зробилося сердитим. Це була вирішальна мить. Якийсь час вони сиділи мовчки. Серце Джулії болісно калатало, та, нарешті, вона примусила себе заговорити.

— Скажи-но мені, — промовила вона, посміхаючись, — ти спав з Евіс Крічтон?

— Ні, звичайно! — вигукнув він.

— Чому ж? Вона така гарненька.

— Евіс — не така. Я поважаю її.

Джулія зовні була абсолютно спокійна. Говорила вона недбало, немов розмова йшла про загибель імперій чи королів.

— Ти знаєш, що я помітила? Я помітила, що ти безтямно закоханий у неї. — Том усе ще уникав її погляду. — Чи ви часом не заручилися?

— Ні.

Тепер він дивився Джулії в очі, але погляд його був ворожий.

— Чи ти не освідчився їй?

— Хіба ж я можу? Хіба має право робити це такий жалюгідний нікчема, як я?

Він говорив так палко, що Джулія здивувалась.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Навіщо про це базікати? Яка пристойна дівчина погодиться вийти за мене заміж? Адже я у тебе на утриманні, і ти про це прекрасно знаєш!

— Дурниці! Ну, подарувала я тобі кілька дрібничок — навіщо ж робити з цього трагедію?

— Мені не треба було брати тих подарунків. Я весь час знав, розумів це! Але все відбувалося так непомітно, поступово, що я схаменувся тільки тоді, коли загруз уже по самісінькі вуха! Ти нав’язала мені спосіб життя, який я просто не мав права, не міг дозволити собі вести. І я змушений був брати у тебе гроші.

— Ну і що ж з того? Зрештою, я дуже багата жінка.

— До біса твої гроші!

Він тримав чарку в руці і зараз, піддавшись раптовому імпульсові, жбурнув її об камін. Вона розлетілася вдрузки.

— Ну навіщо ж нищити цю щасливу оселю, — іронічно кинула Джулія.

— Пробач. Це у мене вийшло мимоволі, — він відкинувся на спинку крісла й одвернувся від неї. — Мені дуже соромно. Не так-то вже приємно втрачати самоповагу.

Джулія помовчала, не знаючи, що на це відповісти.

— Я не вбачала нічого поганого в тому, що допомагала тобі вилізти із скрути. Мені було приємно робити це.

— О, я знаю, ти робила це напрочуд тактовно. Тобі майже вдавалося переконати мене, що я роблю тобі послугу, дозволяючи сплачувати мої борги. Ти все робила для того, щоб мені легше було стати негідником.

— Я дуже шкодую, що ти так сприймаєш усе це.

Вона сказала це досить різко, бо вже починала дратуватись.

— Тобі нема про що шкодувати. Ти захотіла мати мене, і ти мене купила. А що я виявився нікчемою, який дозволив себе купити, то це тебе вже не обходить.

— І давно ти почав так думати?

— 3 самого початку.

— Це неправда.

Вона знала, що совість його заговорила через те, що він закохався в дівчину, яку вважав дуже чесною. Нещасний дурень! Невже він не розуміє, що Евіс Крічтон заради того, щоб одержати роль, готова лягти в ліжко з ким завгодно?

— Якщо ти закоханий у Евіс Крічтон, то чому не скажеш мені про це? — Він подивився на неї безпорадно, але нічого не відповів. — Може, ти боїшся, що після цього вона втратить шанси дістати роль у новій виставі? Ми, здається, досить довго знаємо одне одного, і ти міг би за цей час переконатися, що для мене насамперед — діло, а потім вже почуття.

Він аж нестямився від радості.

— Що ти хочеш цим сказати?

— На мою думку, ця дівчина — справжня знахідка. Я скажу Майклові, що вона годиться на роль Онор.

— Ах, Джуліє,. який же ти молодець! Ти просто чудо!

— Треба було спитати, і я б сказала тобі свою думку.

Він полегшено зітхнув.

— Ти така хороша.

— І ти хороший. З тобою весело проводити час, ти справжній мужчина, і будь-яка жінка може пишатися тобою. Мені приємно було лягати з тобою в ліжко, і мені здається, що й тобі так само. Але давай говорити відверто. Я ніколи не кохала тебе більше, ніж ти мене. Я знала, що те, що відбувається між нами, не може тривати довго. Що рано чи пізно ти закохаєшся в іншу жінку і між нами все скінчиться. І от тепер ти закохався, правда ж?

— Правда.

Вона хотіла будь-що примусити його зізнатися в цьому, але тепер, коли її підозри підтвердились, це завдало їй страшного болю. Але вона знову добродушно всміхнулася.

— Ми чудово проводили час разом, та чи не здається тобі, що треба поставити крапку?

Вона вимовила це так легко, майже жартівливо, що ніхто б, напевно, не здогадався, як крається в цю мить її серце. Вона завмерла, із страхом чекаючи його відповіді.

— Мені страшенно шкода, що так сталося, Джуліє. Але я далі так не можу. — Він збентежено глянув на неї. — Ти не сердишся на мене?

— Сердитися? Через те, що ти охолов до мене й віддав своє зрадливе серце Евіс Крічтон? — Її очі пустотливо сміялися. — Ну що ти, любий, звичайно, не серджуся. Зрештою, ти зберігаєш відданість представницям однієї професії.

— Я дуже вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Я не хотів би, щоб ти вважала мене невдячним.

— Ах, мій любий, не верзи дурниць. Нічого особливого я для тебе не робила. — Вона підвелася. — А тепер тобі, мабуть, час уже йти. У тебе ж завтра безліч усяких справ, та й я страшенно стомилася.

Для Тома це було так, наче з нього зсунувся якийсь важкий тягар. Проте цілковитого задоволення він усе ж не відчував, його спантеличив її тон — такий приязний і водночас з ледь помітними нотками іронії; у нього було таке почуття, наче його якось піддурили. Він підійшов до Джулії, щоб, сказавши «на добраніч», поцілувати її. На якусь мить вона завагалася, а потім з приязною усмішкою підставила одну щоку, потім другу.

— Тебе ж не треба проводжати до виходу, правда? — вона затулила рота долонею й позіхнула. — Ах, мені так хочеться спати.

Щойно Том вийшов, як Джулія вимкнула світло, підбігла до вікна і, обережно піднявши завісу, визирнула на вулицю. Вона почула, як грюкнули парадні двері, й побачила, що він вийшов на тротуар. Зупинившись, він подивився на всі боки. Вона одразу догадалася: шукає таксі. Та на вулиці машин не було, і тоді він попрямував до Ріджентс-парку. Джулія зрозуміла, що тепер Том поїде на вечірку, де на нього чекає Евіс Крічтон, і розповість їй радісну новину.

Джулія опустилася в крісло. Досі вона грала, грала чудово, але тепер почувала себе абсолютно знесиленою. Сльози, сльози, яких ніхто не міг бачити, покотилися по її щоках. Вона була дуже нещасна. Одне тільки полегшувало її біль: холодна зневага, якою вона тепер мимоволі переймалася до цього дурного хлопця, котрий проміняв її на бездарну акторку, яка нічого не тямить у мистецтві гри. Не знає навіть, як ходити по сцені, як тримати руки.

«Якби в мене було почуття гумору, я б зараз боки рвала від сміху, — плачучи, думала вона. — Це ж справжнісінький анекдот, я ще такого анекдота в житті не чула».

Потім вона почала думати, що ж тепер Том робитиме. Ось-ось йому доведеться платити за квартиру. Чимало речей в його квартирі належало їй. А повертатися назад до своєї убогої кімнатки на Тевісток-сквер йому, напевно, не дуже хочеться. Вона згадала людей, з якими він тепер знайомий завдяки їй. Він зумів утертися їм в довіру, створив собі репутацію корисної людини і, звичайно ж, знатиметься з ними й далі. Але ввести у їхнє коло Евіс буде йому нелегко. Ця дівка досвідчена й продажна — це напевне, — і вона не буде з ним церемонитися, коли кишеня його спорожніє.

А цей дурень піймався на її гачок — повірив у її чистоту й цнотливість! Джулія знала, що являють собою такі жінки. Ясна річ, Том потрібен їй лише для того, щоб пробратися в «Сіддонс-театр», а коли їй це вдасться, вона його відразу ж відшиє. Подумавши це, Джулія стрепенулася. Вона пообіцяла Тому, що Евіс одержить роль у п’єсі тільки тому, що такої обіцянки вимагала сцена, яку вона грала, і в ту мить вона не надавала значення своїм словам. Все ж залежало від Майкла.

— А вона таки одержить цю роль, їй-богу, одержить! — сказала Джулія вголос і зловтішно захихотіла. — Бог свідок, я жінка не зла, але всьому є межа.

Так, Том і Евіс Крічтон ще поплатяться за все, побачимо, хто сміятиметься останній. Сидячи в темряві, вона похмуро обмірковувала план помсти. Та раз у раз сльози наверталися їй на очі — коли наринали спогади, що завдавали їй страшного болю. Це були спогади про його струнке, молоде тіло, про палкі обійми і дотик його губ, про його усмішку — і соромливу, й пустотливу водночас, — і про запах його кучерів.

«Яка ж я дурна! Мені треба було мовчати, нічого не говорити. Я ж добре його знаю. Евіс — це тільки короткочасне захоплення. Він скоро забув би про неї і повернувся б до мене…»

Страшенно стомлена, Джулія підвелася й пішла до своєї спальні. Щоб заснути, вона прийняла снотворне.

Але наступного ранку Джулія прокинулася дуже рано, о шостій, і одразу ж її думки повернулися до Тома. Вона повторювала в думці все те, що сказала йому, і те, що він казав їй, і почувала себе дедалі більш пригніченою й нещасною. Трохи втішало її тільки те, що цю останню розмову вона зуміла провести в тоні веселому й недбалому і Том не помітив навіть, яких страждань їй завдав.

Це був для неї тяжкий день: вона не могла думати про щось інше і сердилася на себе через те, що не могла викинути Тома з голови. Їй було б легше, якби вона могла поділитися своїм горем із близькою людиною. Їй хотілося, щоб хто-небудь утішив її, сказав, що Том не вартий того, щоб через нього сумувати, і що він повівся з нею, як справжній негідник. Завжди, коли їй бувало тяжко, вона шукала співчуття у Чарлза або Доллі. Певна річ, Чарлз міг би якось заспокоїти її, але для нього це був би страшний удар, адже він палко кохає її ось уже двадцять років, і жорстоко було б сказати йому зараз, що вона віддала звичайнісінькому молодому хлопцеві те, за що він без вагань оддав би десять років життя. Чарлз бачив у ній свій ідеал, і з її боку безсердечно було б цей ідеал руйнувати. Їй навіть трохи полегшало, коли вона подумала, що Чарлз Темерлі, такий аристократ, така інтелігентна й елегантна людина, так самовіддано кохає її. Звичайно, Доллі була б щаслива, якби вона висповідалася їй. Останнім часом вони рідко бачилися, але Джулія знала, що досить їй було б подзвонити по телефону і Доллі прибігла б до неї. Щоправда, Доллі вже щось підозріває, і в своїх підозрах вона дуже близька до правди. Та хоч признання Джулії шокувало б її, викликало б приступ ревнощів, вона все ж зраділа б, що цій історії край, а зрадівши, простила б її. І з якою насолодою вони перемили б Томові кісточки! Звісно, признаватися в тому, що він кинув її, не дуже приємно, але ж Доллі така хитра, її не обдуриш байками про те, ніби це вона, Джулія, покинула Тома. До того ж Джулії дуже хотілося виплакатися перед кимось, а хіба можна плакати з приводу того, що ти сама прогнала свого коханця! І хоч як Доллі співчувала б Джулії, та людську натуру не переробиш: вона не відмовила б собі в приємності порадуватися з того, що її подрузі трохи збили пиху. Ні, Доллі завжди обожнювала її. Тож і не треба їй знати, що її кумиром хтось знехтував.

— Скидається на те, що єдина людина, у якої я можу шукати розради, — це Майкл, — захихотіла Джулія. — Але такий варіант, либонь, не підходить.

Вона знала, що б він їй сказав: «Моя люба, ти даремно все це мені розповіла. Чорт забирай, ти поставила мене в дуже незручне становище. Я, звичайно, вважаю себе людиною широких поглядів, і я актор, та перш за все і понад усе я джентльмен, і на мою думку, якщо хочеш знати правду, це бридка, дуже бридка історія».

Майкл повернувся додому тільки у другій половині дня. Коли він зайшов у кімнату Джулії, вона відпочивала. Він розповів їй, як провів уїкенд, з ким грав і з яким рахунком вигравав.

— До речі, розкажи мені про ту дівчину, на яку ти ходила дивитися вчора ввечері. Вона справді чогось варта?

— Знаєш, по-моєму, таки варта. І, крім того, вона дуже гарненька. Я певна, що ти упадатимеш коло неї.

— Ну що ти, дорога, я вже старий для цього. А грати вона уміє?

— Вона ще, певна річ, недосвідчена, та мені здається, що зможе грати.

— Ну гаразд, запросимо її й подивимось, на що вона здатна. Як мені з нею зв’язатися?

— Том має її адресу.

— То я зараз подзвоню йому.

Він зняв трубку й набрав номер. Том відповів, і Майкл записав адресу в блокноті.

Потім Том сказав щось, і Майкл вигукнув:

— Правда? Шкода, шкода. Ну, нічого, друзяко, ти не дуже засмучуйся.

— Що сталося? — спитала Джулія.

Майкл жестом попросив її помовчати.

— О ні, я зовсім не хочу бути до тебе жорстоким. Не турбуйся> ми щось придумаємо. — Він закрив трубку рукою й обернувся до Джулії. — Давай запросимо його на обід в неділю?

— Будь ласка, якщо хочеш.

— Джулія питає, може, ти прийдеш пообідати до нас наступної неділі?.. А-а, шкода. Ну, бувай, друзяко.

Він поклав трубку.

— Каже, що в нього на неділю призначене побачення. Може, в цього шибеника фіглі-міглі з тією дівчиною?

— Він запевняє, що ні. Каже, що поважає її. Вона дочка полковника.

— О, виходить, вона справжня леді.

— Зовсім не виходить, — відказала Джулія крижаним тоном. — А про що це ви розмовляли?

— Він сказав, що йому зрізали зарплату. Все через оту кризу. Він хоче відмовитись од квартири. — Серце Джулії раптом болісно забилося в грудях. — Я сказав, щоб він не турбувався. Хай поживе там безплатно, поки настануть кращі часи.

— Я не розумію, нащо це тобі. Зрештою, ви ж уклали чисто ділову угоду.

— Просто жаль такого молодого хлопця. Ти ж знаєш, що він часто буває нам корисний; якщо нам потрібний чоловік до пари, ми завжди можемо покликати його, і до того ж зручно мати його коло себе на той випадок, коли мені захочеться пограти в гольф. Йдеться, власне, про якихось сто фунтів на рік.

— Ніколи не думала, що ти можеш бути таким благодійником.

— О, не турбуйся, я своє завжди візьму.

Поява масажистки урвала їхню розмову. Джулія рада була, що вже треба йти до театру: на кілька годин вона зможе тепер забути про свої страждання. А повернувшись, знову прийме снотворне й порине в забуття… Вона гадала, що за кілька днів біль вже не буде такий гострий. Головне тепер — якось перебути ці кілька днів. Треба чимсь зайнятися. Виходячи з дому, вона звеліла дворецькому подзвонити Чарлзу Темерлі й спитати, чи не міг би він пообідати з нею завтра в «Ріці».

Як мило поводився Чарлз за обідом! Все в ньому — і вигляд, і манери — свідчило про те, що це людина із зовсім іншого світу, і Джулія відчула раптом огиду до того середовища, в якому через Тома їй доводилося так часто бувати протягом останнього року.

Чарлз говорив про політику, мистецтво, книжки; Джулія слухала його, відчуваючи блаженний спокій. Вона була сліпа в своєму коханні до Тома, і це була згубна пристрасть; та вона знайде сили покласти цьому край. Джулія повеселішала, їй не хотілося залишатись наодинці, вона знала, що повертатися додому не варто: відпочити перед виставою все одно не вдасться, бо вона не зможе заснути. Отже, вона попросила Чарлза піти з нею до Національної галереї. Більшої втіхи для нього не могло бути; він любив говорити про картини і говорив про них чудово. Переступивши поріг галереї, вони немов повернулися до тих давніх днів, коли вона тільки почала завойовувати театральний Лондон і вони проводили разом так багато часу, гуляючи в парку чи оглядаючи музеї.

Наступного Дня Джулія мала виступати в денному спектаклі, а на післязавтра її запросили на обід, але, розстаючись, вони домовилися знову зустрітися в п’ятницю й піти разом до галереї Тейта.

Через кілька днів Майкл сказав їй, що заангажував Евіс Крічтон.

— Своєю зовнішністю вона цілком підходить для цієї ролі і на сцені добре контрастуватиме з тобою. Ну, а щодо її здібностей — тут я покладаюсь на тебе.

Наступного ранку задзвонив телефон: слуга сказав, що містер Феннел хоче говорити з міс Лемберт. Джулії здалося, що серце її зупинилось.

— З’єднайте нас.

— Джулія, я оце дзвоню тобі, щоб сказати, що Майкл заангажував Евіс.

— Так, я знаю.

— Він сказав, що бере її за твоєю рекомендацією. Ти молодець!

Серце Джулії шалено калатало; їй треба було зробити страшне зусилля, щоб примусити голос звучати нормально.

— Ах, не верзи дурниць, будь ласка, — відповіла вона весело. — Я ж казала тобі, що все буде гаразд.

— Я страшенно радий, що все вийшло так добре. Евіс погодилася на цю роль, знаючи про неї тільки те, що я їй розповів. Звичайно, вона не Дає своєї згоди, не прочитавши п’єси.

Як добре, що він не бачив, як скривилася Джулія, почувши ці слова! їй дуже хотілося різко відповісти йому, сказати, що в «Сіддонс-театрі» третьорядним акторкам не дають читати п’єсу перед підписанням контракту, але натомість вона тільки лагідно мовила:

— Ну, сподівавсь, вона не розчарується. На мій погляд, це чудова роль.

— І можеш бути певна, вона її зіграє як слід!

Джулія судорожно зітхнула.

— Це буде чудово, правда ж? Це може стати початком її кар’єри.

— Атож, я сказав їй про це. Послухай, а коли ми з тобою знову побачимось?

— Я тобі подзвоню, добре? На жаль, найближчі кілька днів я буду дуже зайнята.

— Ти ж не хочеш поставити на мені хрест тільки через те, що…

Джулія засміялася (цей хрипкий сміх викликав такий захват у глядачів!).

— Ну що за дурниці. О боже, у мене з ванни вже вода біжить. Я мушу йти купатися. До побачення, любий.

Вона поклала трубку. Його голос! Як защеміло її серце! Сидячи на ліжку, вона бездумно хиталася вперед-назад, вперед-назад.

— Шо мені робити? Що робити?

Вона гадала, що рана вже почала загоюватися, але ця коротка, безглузда розмова довела їй, що вона кохає його не менше, ніж раніше. Він був їй потрібний. Весь час, кожної миті їй бракувало його. Вона не могла жити без нього.

— Я не витримаю цього, — простогнала вона.

І знову театр став її єдиним порятунком. За іронією долі центральна сцена, у якій вона грала і якій вистава завдячувала своїм успіхом, була сценою розлучення двох закоханих. Щоправда, розлучались вони з почуття обов’язку;, і Джулія в цій п’єсі жертвує своїм коханням, своїми надіями на щастя, всім, що було їй дороге, в ім’я благородного ідеалу. Остання сцена подобалася Джулії з самого початку. Вона грала її надзвичайно зворушливо. І от тепер Джулія вкладала в свою гру весь свій душевний біль; тепер вона зображувала не нещасну героїню, а муки свого власного розбитого серця.

Поза театром Джулія весь час намагалася побороти цю пристрасть, що, як вона сама добре розуміла, була просто смішна, навіть принизлива для неї, й весь час гнала від себе думки про цього, по суті, нікчемного хлопця, який так знівечив її життя; але ввечері, граючи цю сцену, вона давала волю емоціям, давала вихід своєму горю. Безнадія героїні ставала її власною безнадією, і жагучі слова кохання, з якими вона зверталася до свого партнера по п’єсі, насправді виражали її власне кохання, палке кохання до Тома. Перспектива самотнього, нічим не заповненого життя, що відкривалася перед її героїнею, була насправді її власною безпросвітною перспективою. І єдина втіха для неї — свідомість того, що вона ще ніколи в житті не грала так блискуче.

«Боже, заради такої гри можна навіть стерпіти ці страшні муки».

Ніколи раніше вона не вкладала в свою гру всю свою душу.

Одного вечора, коли по закінченні вистави Джулія повернулася до своєї артистичної убиральні, знесилена, але радісно збуджена бурхливими оплесками й вигуками «Браво!», вона побачила, що там на неї чекає Майкл.

— Здоров! Ти часом не сидів у партері?

— Сидів.

— Але ж ти вже бачив виставу два чи три дні тому.

— Так, я дивлюся спектакль уже четвертий вечір підряд.

Джулія почала роздягатись. Майкл підвівся з крісла й

почав ходити по кімнаті. Вона скоса глянула на нього й побачила йото насуплене обличчя.

— В чому річ?

— Про це хочу тебе запитати.

У Джулії похололо на серці. Невже він знову почув щось про Тома?

— А куди це Іві повіялась? —сказала вона.

— Я попросив її вийти. Я мушу поговорити з тобою,

Джуліє. І, будь ласка, постарайся вислухати мене спокійно. Я просто повинен сказати тобі про це.

У Джулії мороз пробіг поза спиною.

— Ну, що таке?

— До мене почали доходити чутки, і я вирішив перевірити все сам. Спершу я був подумав, що це просто випадок. Тому й не казав тобі, аж доки не переконався. Що це з тобою, Джуліє?

— Зі мною?

— Так. Чому ти так паскудно граєш?

— Я? — вона сподівалася почути від нього що завгодно, тільки не це. Очі її спалахнули гнівом. — Ах ти ж дурень нещасний, та я ніколи в житті не грала так добре.

— Дурниці. Ти граєш препогано.

Звичайно, їй одлягло від серця, коли він заговорив про її гру, але що це він верзе? Вона аж засміялась, хоч яка сердита була.

— Чи ти думаєш над тим, що кажеш? Та хто краще за мене знає, що таке гра? Хіба не я навчила тебе розуміти її, зробила з тебе актора? Та, зрештою, факти говорять самі за себе. Чи ти знаєш, скільки разів мене викликали сьогодні на сцену, скільки разів піднімали завісу? Цю виставу ще ніколи так добре не приймали.

— Все це я чудово знаю. Публіка дурна. Якщо ти будеш кричати, верещати й тіпатися, мов у корчах, на сцені, то в залі завжди знайдеться сотня йолопів, які аж захлинатимуться від захвату. А останні чотири вечори ти влаштовувала на сцені справжній балаган. Твоя гра була фальшива од початку до кінця.

— Фальшива? Та я в кожне слово душу вкладала!

— Не знаю, що ти там вкладала, але у тебе нічого не виходило. Це була не гра, а казна-що. Ти перегравала, ти форсувала кожен звук, всі твої рухи й жести були абсолютно непереконливі. Такої халтурної гри я ще ніколи не бачив.

— Ах ти ж свиня, та як ти смієш розмовляти зі мною таким тоном? Ти сам халтурник!

Вона дала йому ляпаса.

Майкл посміхнувся.

— Ти можеш бити мене, кричати, лаяти на всі заставки, але факт залишається фактом: твоя гра нікчемна. І тому я не можу починати репетиції нової вистави.

— Тоді знайди собі кого-небудь, хто гратиме краще.

— Ну навіщо ці дурниці, Джуліє. Може, я й не дуже добрий актор, я ніколи і не вважав себе таким актором, але я вмію відрізнити справжню гру від фальшивої. І, більше того, тебе я знаю, як свої п’ять пальців. У суботу я вивішу оголошення про зняття вистави. Після цього ти поїдеш за кордон. «В наші дні» ми поставимо восени.

Його твердий, рішучий тон заспокоїв її. Що правда, то правда: про її акторські дані Майкл знав геть усе.

— Ти чесно кажеш, що я граю погано?

— Гірше не може й бути.

Джулія замислилася. Вона тепер розуміла, що сталося. Давши волю своїм емоціям, вона втратила контроль над собою, і замість того, щоб грати, почала виявляти на сцені свої почуття. І знову мороз пробіг їй поза спиною. Це вже було серйозно. Кохання — коханням і муки — муками, але дозволити, щоб це заважало її грі… ні, ні, ні! Це вже зовсім інша річ. Її гра — то найголовніше в її житті, спершу гра, а потім усе інше.

— Я спробую взяти себе в руки.

— Ні, силувати себе не треба. Ти просто перевтомилася. І в цьому винен я, тобі давно треба було відпочити. Добрий відпочинок — ось єдине, що тобі зараз потрібно.

— А як же театр?

— Якщо я не зможу здати його в оренду, то відновлю яку-небудь постановку, де є роль і для мене. Скажімо, «Серця-козирі». Ти ніколи не любила у ній грати.

— Але ж усі пророкують чудовий сезон. А відновлений спектакль, та ще й без моєї участі, дасть тобі пшик. Ти не заробиш на ньому жодного пенні.

— Мене це анітрохи не турбує. Головне — це твоє здоров’я.

— О боже, та не будь ти таким великодушним! — вигукнула Джулія. — Я не люблю цього. — І раптом вона голосно розридалася: —Любий!

Він обняв її й посадив на канапу, сівши поруч. Вона розпачливо пригорнулася до нього.

— Ти такий добрий, Майкле! А я… я ненавиджу себе. Я зла тварюка, я нікчема, я справжня наволоч. У мене підла, підла душа!

— Цілком можливо, — посміхнувся він. — Але факт лишається фактом: ти велика актриса.

— Не знаю, як ти можеш терпіти мене. Я ставилася до тебе, як свиня. Ти такий великодушний, а я безсовісно цим користалася.

— Ну, ну, люба, не треба казати такого, про що потім можеш пошкодувати. Колись я можу тобі нагадати ці слова.

Його ніжність зовсім обеззброїла її, і тепер вона картала себе за те, що стільки років так погано ставилася до нього.

— Слава богу, що я маю тебе. Щоб я робила без тебе?

— А навіщо тобі робити щось без мене?

Він ніжно пригортав її до себе, і хоч вона все ще схлипувала, та їй уже полегшало.

— Пробач, що я так підло з тобою розмовляла.

— Дурниці, люба.

— Ти справді вважаєш мене халтурницею?

— Серденько, Дузе ніщо в порівнянні з тобою.

— Слово честі? Дай мені свою хусточку. Ти ніколи не бачив, як грає Сара Бернар?

— Ні, ніколи.

— Вона декламувала кожне слово. Просто жах.

Вони ще трохи посиділи разом, мовчки, аж доки Джулія зовсім не заспокоїлася. Серце її було сповнене безмежної любові до Майкла.

— А знаєш, ти найвродливіший чоловік на всю Англію, — промовила вона нарешті. — І ніхто не переконає мене, що це не так.

Він ледь помітно втягнув живіт, випнув підборіддя, і зараз це зворушило її.

— І ти маєш рацію. Я перевтомилася. Погано себе почуваю, і на душі якось бридко. Наче всередині у мене порожнеча. Треба таки поїхати кудись відпочити.

Прийнявши це рішення, Джулія зраділа. Свідомість того, що незабаром причина її страждань залишиться десь далеко, відразу полегшила ці страждання. Вони оголосили про зняття вистави, і Майкл почав комплектувати нову трупу, готуючись до відновлення старої постановки. Джулія часто сідала тепер де-небудь у ложі й з цікавістю спостерігала, як грає актриса, заангажована на роль, котру Джулія виконувала кілька років тому. Перебування в театрі вже само по собі було для неї відпочинком; ніде не почувала вона себе такою щасливою. Спостерігаючи репетиції, вона відпочивала й заспокоювалась і ввечері, коли їй самій треба було виступати, приходила до театру свіжа й бадьора. Вона розуміла тепер, що все, сказане Майклом, було правдою. І вона взяла себе в руки. Відігнавши свої особисті пережидання кудись на задній план, Джулія повернула собі віртуозність гри. Гра перестала бути для неї засобом, що дозволяв розрадити душу, вона знову стала виявом її творчого інстинкту. Джулія раділа з цього, ця перемога повернула їй впевненість у власних силах, принесла почуття визволення.

Але це зусилля забрало всю її енергію, і у вільний час вона не знала, що робити, ходила сумна й пригнічена. Жвавість і оптимізм залишили її, а на зміну їм прийшла не знана досі депресія. Їй здавалось, що майбутнє вже не віщує їй нічого доброго. Зітхаючи, вона казала собі, що вже нікому-нікому не потрібна. Майкл порадив їй поїхати до Відня, побути там з Роджером, та хоч це була принадна перспектива, вона похитала головою:

— Ні, я йому там тільки завдаватиму зайвого клопоту.

Вона боялася, що її присутність зв’яже сина. Він там гуляє, веселиться, і вона йому тільки заважатиме. Їй аж моторошно стало, коли вона уявила собі, яка то морока для нього буде розважати її, запрошувати на прогулянку чи до ресторану. Цілком природно, для нього куди приємніше бути в товаристві друзів-однолітків. Тим-то Джулія вирішила поїхати на відпочинок до своєї матері.

Місіс Лемберт — або мадам де Лямбер, як вперто називав її Майкл, — вже багато років жила із своєю сестрою, мадам Фаллу, в Сен-Мало. Щороку вона на кілька днів приїздила до Джулії в Лондон, але цього разу приїхати не змогла, бо трохи нездужала. Їй було вже за сімдесят, і Джулія знала, що вона буде дуже рада бачити дочку. Кому потрібна англійська актриса у Відні? Там вона була б нулем без палички. А в Сен-Мало вона перебуватиме в центрі уваги, і старенькі матимуть змогу хвалитися своїм знайомим: «Ma fille, la plus grande actrice d’Angleterre»[30], — і таке інше.

Сердешні старенькі, їм не так уже довго лишається жити на цьому світі, і життя їхнє сіре й одноманітне. Звичайно, вона там вмиратиме від нудьги, але для матері й тітки її приїзд буде справжнім святом. Джулія відчувала, що за час, коли робила свою блискучу й славну кар’єру, матері вона приділяла надто мало уваги. Тепер вона спокутує цей гріх і робитиме все, щоб догодити старенькій. Приплив ніжності до Майкла, думки про те, що вона багато років була несправедлива до нього, викликали в неї докори сумління. Досі вона весь час думала тільки про себе, поводилася, як справжня егоїстка, і ось настав час спокутувати свою провину.

Палко бажаючи принести себе в жертву, вона написала матері, що незабаром приїде до неї.

Під різними цілком правдоподібними приводами вона уникала зустрічей з Томом аж до останнього дня свого перебування в Лондоні. І ось настав день, коли остання вистава була вже зіграна, і в кишені у неї лежав квиток до Сен-Мало — на вечірній поїзд. Том прийшов попрощатися з нею десь о шостій годині. На той час Майкл уже був дома, а до того ж у неї зібралися Доллі, Чарлз Темерлі й ще кілька знайомих, отже, вони не могли й на мить залишитися самі. Джулія переконалася, що їй зовсім не важко розмовляти з ним цілком природним тоном. Поява Тома викликала у неї не гострі страждання, а тільки тупий сердечний біль.

Час від’їзду Джулії і те, куди вона їде, вони з Майклом тримали в таємниці, тобто їхній агент по пресі повідомив про це редакції лише кількох газет, і тому, коли вони приїхали на вокзал, на них чекало там не більш як півдюжини репортерів і три фотографи. Джулія сказала їм кілька банальних фраз, Майкл додав кілька слів од себе, а тоді агент по пресі одвів репортерів убік і коротко ознайомив їх з планами Джулії. Тим часом Джулія й Майкл позували перед фотографами, які їх зняли рука в руку, потім їхній останній поцілунок і, нарешті, Джулію, яка, наполовину висунувшись з вікна вагона, махає рукою Майклові, котрий стоїть на пероні.

— Ну, й настирливі ж ці люди, — сказала вона. — Від них ніде не сховаєшся.

— Я просто не розумію, як вони дізналися, що ти їдеш.

Навколо них уже зібрався невеличкий натовп цікавих.

Агент по пресі підійшов до Майкла й сказав, що, на його думку, він дав репортерам досить матеріалу на одну колонку. Поїзд поволі рушив.

Джулія не взяла Іві з собою. Вона відчувала, що для того, щоб повернути собі втрачений спокій, їй треба на якийсь час обірвати всякий зв’язок із своїм дотеперішнім життям. Іві не в’язалася б з тамтешнім французьким оточенням. Бо тітка Керрі — нині мадам Фаллу, — яка замолоду вийшла заміж за француза, тепер, будучи вже дуже-дуже старою жінкою, розмовляла по-французьки куди краще, ніж по-англійськи. Вона овдовіла багато років тому, а її єдиний син загинув на війні. Вона жила у високому й вузькому кам’яному будинку на підвищенні, і, переступаючи його поріг з брукованої вулички, ви потрапляли в мирне царство минулої епохи. Протягом останнього півстоліття в ньому нічого не змінилося. Вітальня була обставлена меблями в стилі Людовіка XV, а всі меблі стояли в чохлах, які знімали тільки раз на місяць, аби легенько пройтися щіткою по шовкових оббивках. Кришталевий канделябр був загорнутий у муслін, щоб на нього не сідали мухи. Екран перед каміном був зроблений з павиного пір’я, майстерно сплетеного і захищеного склом. Хоч вітальнею ніколи не користувалися, тітка Керрі щодня власноручно прибирала її, витираючи ганчіркою порох. Стіни їдальні були обшиті панелями, і стільці тут також стояли в чохлах. Буфет прикрашали срібна ваза на фрукти, срібний кофейник, срібний чайник і срібна таця. Тітка Керрі й мати Джулії місіс Лемберт мешкали в «ранковій кімнаті», довгій і вузькій, обставленій меблями в стилі ампір. На стінах там висіли в овальних рамках намальовані олією портрети тітки Керрі та її покійного чоловіка, його батька й матері, а також пастеллю намальований портрет її маленького сина. Тут стояли їхні скриньки з шитвом, тут вони читали свої газети — католицьку «Круа», «Ревю де монд», місцеву щоденну газету, а також щовечора грали в доміно. Вони й їли тут щодня, крім четверга, коли до них на обід приходили абат і капітан ля Гард, відставний морський офіцер. Та коли приїхала Джулія, старенькі вирішили, що зручніше буде їсти в їдальні.

Тітка Керрі все ще носила траур по чоловіку й сину. Рідко який день видавався їй тепер теплим, і тому вона майже ніколи не знімала коротеньку чорну фуфайку, яку сама ж і вив’язала. Місіс Лемберт теж ходила в чорному, та коли до них на обід приходили мосьє абат і капітан, вона накидала на плечі білу мереживну шаль, подаровану їй Джулією. По обіді вони грали в плафон — по два су за сто очок. Вважалося, що місіс Лемберт, яка так багато років прожила на острові Джерсі і все ще час від часу навідувалася в Лондон, знає все, що робиться на білім світі, а вона казала, що зараз усюди грають у гру, яка називається «контракт». Але капітан відповідав, що це все — американські штучки, і хай американці в них і грають, а його цілком задовольняє плафон; абат же зітхав і висловлював жаль з приводу того, що така гарна гра, як віст, вийшла з моди. Втім, з чоловіками завжди так — їх ніколи не задовольняє те, що вони мають, їм весь час хотілося б мати щось нове, нове, нове.

На кожне різдво Джулія надсилала матері й тітці дорогі подарунки, але старі ніколи подарованими речами не користувалися. Вони з гордістю показували їх друзям, а потім загортали у цигарковий папір і ховали до шафи. Джулія хотіла подарувати матері автомобіль, але та відмовилася. Далеко від дому вони з сестрою не відходили, і машина їм на такі відстані була непотрібна. До того ж шофер крав би в них бензин; якби він харчувався десь в іншому місці, це б для них дорого коштувало, а готувати йому їжу Аннет не погодилася б. Аннет була їхня куховарка, економка і покоївка. Вона служила в тітки Керрі от уже тридцять п’ять років. Її племінниця теж працювала в них, прала, мила й прибирала, але Анжела — так її звали — була ще молода, їй не було ще й сорока років, і тому постійна присутність у будинку дорослого чоловіка була просто небажана.

Джулію вони оселили в тій самій кімнаті, де вона жила дівчинкою, коли ходила до школи. Через те її спершу переслідувало якесь чудне, болісно сентиментальне почуття, і якийсь час вона ходила сама не своя. Та, незважаючи на це, до тутешнього способу життя вона призвичаїлася дуже легко. Тітка Керрі, одружившись, стала католичкою. Місіс Лемберт навернулася до католицької віри — не без допомоги абата — по тому, як, втративши чоловіка, оселилася в Сен-Мало. Обидві старенькі були вельми побожні. Вони відвідували всі ранкові меси й недільні відправи. В інших справах вони рідко виходили з дому — здебільшого тоді, коли треба було зробити Церемонний візит якійсь дамі, щоб висловити співчуття з приводу смерті когось з її родичів або поздоровити з нагоди заручин її онука. Вони читали газети й свій журнал, багато шили й в’язали — для добродійних цілей, а також грали в доміно й слухали радіо, що його подарувала. Їм Джулія. Хоч абат і капітан уже впродовж багатьох років щочетверга приходили до них на обід, кожен четвер розпочинався для стареньких з хвилювання. Коли якась страва не припадала капітанові до смаку, він з моряцькою прямотою, якої від нього й чекали, не вагаючись, казав про це, і навіть абат, хоч і свята людина, деякі страви вподобав, а деяких — не любив. Наприклад, він кохався в камбалі по-нормандськи, але наполягав на тому, щоб її готували на найкращому маслі, а що по війні ціна на масло так підскочила, то це коштувало дуже дорого. Щочетверга вранці тітка Керрі діставала з їй самій тільки відомої схованки ключа від льоху і власноручно приносила пляшку кларету. Те, що потім залишалося в пляшці, вони з сестрою допивали в суботу й неділю.

Мати й тітка Керрі оточили Джулію невсипущим піклуванням. Вони до одуріння поїли її різними настоями з цілющого зілля, пильнували, щоб вона, боронь боже, не сідала там, де є хоч натяк на протяг (боротьбі з цим злом вони присвячували, власне, більшу частину свого життя). Вони щоразу примушували Джулію відпочивати і, вкладаючи її на

тахту, стежили за тим, щоб вона вкривала собі ноги. Вони критикували одяг, що його Джулія носила. Її панчохи були, на їхню думку, надто тонкі — настільки тонкі, що аж світилися; і що вона носила на тілі під сукнею? Тітка Керрі сказала, що не здивувалася б, якби почула, що під сукнею в неї немає нічого, крім сорочки.

— Вона навіть сорочки не носить, — відповіла місіс Лемберт.

— То що ж вона носить?

— Трусики, — сказала Джулія.

— Ну, і бюстгальтер, очевидно.

— Ні в якому разі! — обурено вигукнула Джулія.

— То виходить, племіннице моя, що під платтячком ти гола?

— Атож. Майже гола.

— C’est la folie[31], — сказала тітка Керрі.

— C’est vraiment pas raisonnable, ma filie[32], — сказала місіс Лемберт.

— І хоч я й не пуританка, — докинула тітка Керрі, — та все ж, на мій погляд, це навряд чи пристойно.

Джулія показала їм свій гардероб, і першого четверга по її приїзді вони провели нараду з приводу того, в чому їй вийти до гостей. Тітка Керрі і місіс Лемберт мало не посварилися. Місіс Лемберт вважала, що оскільки її дочка привезла вечірні сукні, то треба, щоб вона надягала одну з них, але тітка Керрі була проти.

— Коли я приїздила до тебе на Джерсі, моя люба, ти завжди зустрічала гостей у квітчастому халаті — я прекрасно пам’ятаю це!

— Певна річ, халат — це було б найкраще.

Вони з надією подивилися на Джулію. Вона похитала головою.

— Ні, я радше надягну саван.

Тітка Керрі вбралася в довгу чорну шовкову сукню із стоячим комірцем, оздобивши її намистом з чорного янтарю, а місіс Лемберт до такої самої сукні додала свою мереживну шаль і дутки. Капітан, дебелий чоловічок з поораним зморшками обличчям, сивим, підстриженим йоржиком волоссям і великими вусами, пофарбованими в густий чорний колір, поводився дуже галантно і, хоч йому було вже років сімдесят з гаком, за обідом легенько наступав Джулії на ногу. Коли вони виходили з їдальні, він, скориставшись з нагоди, вщипнув її ззаду.

— Поклик плоті, — пробурмотіла сама до себе Джулія, з гідністю виходячи слідом за літніми дамами до вітальні.

Старенькі носилися з нею не тому, що вона була велика актриса, а тому, що була бліда й потребувала відпочинку. Незабаром Джулія із здивуванням виявила, що її слава була для них скоріше джерелом збентеження, аніж гордощів. Вони не тільки не прагнули виставляти її напоказ, а навіть не пропонували їй супроводжувати Їх7 коли вирушали до когось із візитом. Тітка Керрі привезла з собою з Джерсі звичку щодня пити чай, і не відмовилася від неї й понині. Одного дня, невдовзі після приїзду Джулії, коли старенькі запросили кількох своїх приятельок на чай, місіс Лемберт звернулася до Джулії з такою промовою:

— Люба, сьогодні в нас будуть гості. Це наші дуже добрі місцеві знайомі, але, звичайно, вони й досі, хоч минуло вже стільки років, дивляться на нас, як на іноземців. Тим-то ми не хотіли б робити нічого такого, що могло б видатися їм ексцентричним. Певна річ, ми не хочемо примушувати тебе казати неправду, але тітка Керрі просила б тебе, якщо можна буде, не згадувати про те, що ти акторка.

Джулію це в першу мить приголомшило, та потім почуття гумору взяло гору, і вона насилу стрималася, щоб не розсміятися.

— І якщо якась наша гостя спитає тебе, хто твій чоловік, — це ж не буде обманом, правда, якщо ти відповіси, що він бізнесмен?

— Безперечно, не буде, — сказала Джулія, дозволяючи собі всміхнутися.

— Звісно, ми знаємо, що англійські акторки зовсім не схожі на французьких, — лагідно додала від себе тітка Керрі. — Адже кожна французька акторка має коханця — тут це вважається майже цілком природним.

— Боже, боже, — зітхнула Джулія.

Її лондонське життя, з усіма його хвилюваннями, радостями й прикростями, почало видаватися їй дуже-дуже далеким. Незабаром вона могла вже цілком спокійно й тверезо аналізувати Томову поведінку й свої почуття до нього. І вона зрозуміла, що він зранив її самолюбство більше, ніж її серце. Дні минали одноманітно. Незабаром про Лондон їй нагадували вже тільки недільні газети, що прибували. звідти по понеділках. Вона одержувала відразу велику пачку й читала їх цілий день. А по тому втрачала спокій — ходила по набережній і дивилася на острови, що бовваніли на обрії затоки. І сіре небо додавало їй туги за сірим небом Англії. Та у вівторок вранці вона знов занурювалася в спокійний плин провінційного життя. Вона багато читала, англійські й французькі романи, які купувала в місцевій книгарні, і свого улюбленого Верлена. Поезії його були сповнені лагідного смутку, який, здавалось, відповідав атмосфері цього сірого бретонського міста з його сумними старими кам’яницями і тихими вуличками, крутими й покрученими. Прості звичаї двох стареньких жінок, їхнє розмірене й монотонне існування; їхні безневинні плітки викликали в неї співчуття. Впродовж років з ними нічого не траплялося, і нічого вже не трапиться до самої їхньої смерті, а коли вони помруть, то не залишать по собі майже ніякого сліду. І дивно те, що все це їх задовольняє. Вони не знають ні злоби, ані заздрощів. Вони досягли тієї відчуженості від речей, що зв’язують людей між собою, якої досягає вона сама, коли стоїть на кону, в світлі рампи, вклоняючись у відповідь на оплески захопленої публіки. Іноді Джулії здавалося, що ця відчуженість є її най дорогоціннішим надбанням. У неї джерелом її була гординя; у старих — покора. В обох випадках з цієї відчуженості народжувалася прекрасна річ — свобода духу; та все ж у старих вона була надійніша.

Майкл писав їй раз на тиждень — енергійні, ділові листи, в яких розповідав про фінансові справи «Сіддонс-театру» й про підготовку до нової постановки. Але Чарлз Темерлі писав їй щодня. Він переказував їй усі лондонські плітки, він ділився з нею в своїй чарівній інтелігентній манері враженнями від побачених картин і прочитаних книжок. Він вдавався до тонких алегорій і сполучав ерудицію з гумором. Він філософствував, не впадаючи в педантизм. Він казав Джулії, що обожнює її. Таких прекрасних любовних листів Джулія не одержувала ще ніколи в житті, і вона вирішила зберегти їх для нащадків. Може, колись хто-небудь видасть їх, і тоді люди приходитимуть до Національної портретної галереї й дивитимуться на її портрет роботи Маківоя й зітхатимуть, думаючи про сумну романтичну любовну історію, героїнею якої вона була.

Протягом перших двох тижнів після втрати, що спіткала її, Чарлз був для неї справжньою опорою, вона просто не уявляла, що б робила без нього. Він не відходив од неї ні на крок. Розмови з ним переносили її в зовсім інший світ, заспокоювали її нерви. Її душу забруднили, і духовне спілкування з ним допомагало їй очиститися від скверни. Найкращим відпочинком для неї було ходити з ним по картинних галереях і дивитися на картини. Вона мала всі підстави для того, щоб відчувати до нього безмежну вдячність. Вона знову й знову думала про те, як багато років він кохає її. Двадцять років! А вона весь цей час була не дуже добра з ним. Якби вона віддалася йому — для нього це було б величезним щастям, а з нею б нічого не сталося. «І справді, — подумала вона, — чому я так довго відмовляла йому?» Може, саме через його безмежну й покірливу вірність, а, може, тому, що хотіла залишитися для нього тією ідеальною істотою, за яку він її мав? Ні, це таки безглуздо, і вона поводилася егоїстично. І тепер вона подумала радісно, що зможе, нарешті, віддячити йому за всю його ніжність, терпіння і самозречення. Почуття власної нікчемності, викликане великою добротою Майкла, все Ще переслідувало її, і вона все ще шкодувала, що так довго його зневажала. Прагнення до самопожертви все ще пекучим полум’ям палало в її грудях. І вона вирішила, що Чарлз є гідним об’єктом для такого акту. Вона всміхнулася добродушно й співчутливо, уявляючи собі, як він здивується, коли зрозуміє її намір; спершу він навіть не повірить, але потім — який захват, який екстаз! Кохання, що його він так багато років стримував у собі, знищить всі перешкоди і бурхливим потоком заллє її. На серці у неї потеплішало, коли вона уявила собі його безмежну вдячність. Та все ж він не віритиме в своє щастя; і коли все скінчиться, то, лежачи в його обіймах, вона пригорнеться до нього й ніжно прошепоче: «Чи ж варто було цього так довго чекати?» — «Як Єлена прекрасна, ти одним поцілунком робиш мене безсмертним».

Все ж таки, як це прекрасно — дарувати іншій людині щастя.

«Обов’язково напишу йому перед від’їздом із Сен-Мало», — вирішила вона.

Весна перейшла в літо; наприкінці липня Джулія поїхала в Париж замовляти нові сукні. Майкл хотів показати прем’єру п’єси у вересні, і репетиції мали розпочатися в серпні. Вона привезла п’єсу з собою в Сен-Мало, маючи намір вчити там свою роль, але тамтешня обстановка позбавляла її цієї можливості. Вона мала скільки завгодно вільного часу, але в тому сірому, строгому і водночас затишному містечку, в постійному товаристві двох стареньких жінок, чиї інтереси обмежувалися церквою і хатнім господарством, вона просто не могла зосередитися на п’єсі — хоч якою хорошою була ця п’єса.

— Ні, час уже повертатися назад, — сказала вона собі. — Бо інакше, чого доброго, і справді переконаю себе, що театр не вартий того галасу, який навколо нього здіймають.

Вона попрощалася із своєю матір’ю і тіткою Керрі. Вони надзвичайно гостинно приймали її, та все ж вона підозрівала, що старенькі не дуже сумуватимуть, коли її від’їзд дозволить їм повернутися до звичайного життя, перерваного її появою. Крім того, їм полегшає від думки про те, що тепер уже не треба побоюватися ексцентричних вихваток, на які завжди здатна акторка, — вихваток, що могли викликати осуд з боку поважних дам Сен-Мало.

Отож десь опівдні вона приїхала в Париж.

Коли перед нею розчинили двері номера в готелі «Ріц», вона задоволено зітхнула. Приємно знов опинитися в розкішній обстановці! Троє чи четверо поклонників надіслали їй квіти. Вона прийняла ванну й переодяглася. Шарль Деверіль, її постійний кравець і давній приятель, заїхав за нею й повіз обідати до Булонського лісу.

— Я чудово провела час, — сказала вона йому, — і, звичайно, для стареньких мій приїзд був справжнім святом, але пробути там ще один день я не могла б — умерла б з нудьги.

Ідучи того чудового вечора Єлісейськими Полями, вона просто не тямила себе од щастя. Як приємно знову вдихати запах бензину! Автобуси, таксі, перегук клаксонів, каштани, ліхтарі, безліч людей на тротуарах і в кафе… Все це було казково прекрасно. І коли вони зайшли до «Шато де Мадрід», такого яскравого, такого аристократичного й розкішного, якою насолодою було знову побачити гарно вдягнених, зі смаком підгримованих жінок і засмаглих чоловіків у смокінгах!

— Ах, я почуваю себе, наче королева, що повернулася з вигнання.

Кілька щасливих днів Джулія ходила по ательє, замовляючи та з насолодою приміряючи різне вбрання. Та вона була жінкою твердої вдачі і, раз вирішивши щось, здійснювала своє рішення. Тим-то напередодні від’їзду до Лондона вона написала записку Чарлзові:

«Любий Чарлзе!

Яка я рада, що незабаром знову побачуся з Вами! В середу я маю час. Давайте пообідаємо разом. Ви все ще кохаєте мене?

Ваша Джулія»

Заклеюючи конверт, вона пробурмотіла:

— Bis dat, qui cito dat[33].

Це латинське прислів’я завжди повторював Майкл, коли, у відповідь на прохання якої-небудь благодійної організації про пожертвування, одразу ж переказував поштою рівно половину тієї суми, яку в нього просили.

У середу вранці перукар зробив Джулії масаж обличчя й завивку. Вона довго вагалася, вирішуючи, що вдягти — сукню з квітчастого серпанку, дуже гарну й легку, немов на картині Боттічеллі «Весна», чи біле єдвабне плаття, що так чудово облягало її струнку, юну фігуру; та, лежачи у ванні, вона зупинила свій вибір на білому єдвабі: він мав символізувати хоч якоюсь мірою той факт, що жертва, на яку вона йде, є покутою за довгі роки її невдячного ставлення до Майкла. І до цього плаття — ніяких коштовностей, крім намиста з перлів і діамантового браслета; ну, і, крім обручки, ще перстень з одним квадратним діамантом. Джулія охоче загримувала б обличчя під легкий загар, це надало б їй ще привабливішого вигляду, але від цього наміру вона відмовилася, згадавши, що чекає на неї попереду. І справді, не могла ж вона, як той актор, що, збираючись грати Отелло, всього себе вимазав у чорне, натерти усю себе коричневою маззю!

Пунктуальна, як завжди, вона спустилася у вестибюль в ту хвилину, коли перед Чарлзом відчиняли парадні двері. Вітаючись з ним, вона вклала в свій погляд ніжність, чарівну пустотливість і інтимність. Чарлз носив тепер довшу зачіску, ніж раніше. Сиве волосся його поріділо, а благородне аристократичне обличчя трохи змарніло; він тепер ледь помітно горбився, і одяг його мав такий вигляд, наче його давно не прасували.

«Який дивний світ, — подумала Джулія. — Актори аж із шкури пнуться, щоб виглядати, як джентльмени, а джентльмени роблять усе, щоб скидатися на акторів».

Безперечно, вона одразу справила на нього саме те враження, яке хотіла. І першою ж фразою своєю він дав їй можливість узяти потрібну ноту:

— Чому ви сьогодні така особливо прекрасна? — запитав він.

— Тому що я чекала зустрічі з вами.

Своїми гарними променистими очима Джулія зазирнула йому в самісіньку душу. Вона трохи розтулила губи — як леді Гамільтон на портретах Ромні[34]. Це була дуже зваблива гримаска.

Обідали вони в «Савої». Метрдотель посадив їх посеред залу, на почесному місці. Незважаючи на курортний сезон, ресторан був повнісінький. Раз у раз, помічаючи знайомих, Джулія кивала й посміхалася до них. Чарлз мав багато чого розповісти їй; вона уважно слухала його.

— Ви — найкращий співрозмовник у світі, Чарлзе, — сказала вона йому.

Вони приїхали до ресторану уже надвечір, замовили багатий обід, і, коли Чарлз допивав бренді, до залу вже почали заходити вечірні відвідувачі.

— Боже мій, невже в театрах уже закінчилися вистави? — сказав він, глянувши на годинник. — Як швидко спливає час, коли я з вами. Чи не здається вам, що офіціанти вже хотіли б спекатися нас?

— Мені зовсім не хочеться йти спати.

— Майкл, мабуть, скоро вже повернеться додому?

— Мабуть.

— Може, поїдемо до мене, посидимо ще трохи?

«Ну от, це означає «зрозуміти натяк», — подумала Джулія.

— Охоче, — відповіла вона палко й водночас соромливо. «Якби я ще могла при цьому трошки почервоніти!»

Вони сіли в його машину й поїхали на Хілл-стріт. Він завів її до свого кабінету, що містився на першому поверсі й виходив вікнами у маленький садок. Вікна на веранду були широко розчинені.

Вони сіли на канапу.

— Вимкніть яскраві лампи, хай буде як уночі, — сказала Джулія. Вона процитувала з «Венеціанського купця»: — «Такої ночі, як оця, коли вітрець дерева ніжно цілував…»

Чарлз вимкнув усі лампи за винятком одної, під абажуром, і, коли він знову сів, вона пригорнулася до нього. Він поклав руку їй на талію, і вона схилила голову йому на плече.

— Я наче в раю, — прошепотіла вона.

— Всі ці місяці я страшенно скучав за вами.

— Не накоїли ніяких дурниць?

— Хіба що купив картину Інгреса й заплатив за неї силу грошей. Я хотів би показати її вам сьогодні перед тим, як ви підете.

— Не забудьте. А де ви її повісили?

3 тієї хвилини, як Джулія переступила поріг цього будинку, їй не давала спокою думка про те, де він її спокусить — у кабінеті чи в спальні.

— У спальні.

— І правильно зробили, — мовила вона й засміялася про себе: «Сердешний Чарлз, як він простодушно хитрить, щоб заманити мене до своєї спальні! Ох, які ж вони все-таки дурні, ці чоловіки! А основне — вони такі нерішучі». Серце її раптом болісно занило — вона згадала про Тома. Ні, до біса з ним. Чарлз справді дуже милий, і вона винагородить його за безмежну відданість.

— Ви були для мене справжнім другом, Чарлзе, — сказала Джулія тихим, хрипким голосом. Вона злегка повернула до нього голову і тепер майже торкалася щокою його лиця, а губи її знов були ледве розтулені, як у леді Гамільтон. — Боюся тільки, що я не завжди віддячувала вам за вашу доброту.

Вона була в цю мить така чарівна й приваблива — мов той стиглий персик, який тільки й чекає, аби його зірвали, — що, здавалось, він обов’язково поцілує її. Вона у відповідь обніме його за шию своїми ніжними білими руками… Але він тільки усміхнувся.

— Не кажіть мені такого. Ви завжди були для мене справжнім божеством.

«Він боїться, сердешний».

— Певно, ніхто так палко не кохав мене, як ви.

Чарлз пригорнув її до себе.

— Я й зараз кохаю. І ви це знаєте. Ви — єдина жінка в моєму житті.

Та оскільки він не припав до її підставлених уст, Джулія обережно одвернулася й замислено втупила очі в електричний камін. «Шкода, що він не ввімкнений», — зітхнула в думці. Цій сцені бракувало вогню.

— Якби ми свого часу не стримували себе, все нині було б зовсім не так. Гай-гай…

Джулія точно не знала, що саме оте «гай-гай» означає, але драматурги чомусь полюбляли цей вигук; на сцені вона вимовляла його зітхаючи, і він завжди звучав у неї дуже сумно.

— Англія втратила б свою найвизначнішу акторку. Тепер я розумію, яким був страшенним егоїстом, коли посягав на вас.

— Ну, успіх — це ще не все. Іноді я замислююся над тим, чи не прогавила я найпрекрасніше, що може бути на світі, прагнучи будь-що задовольнити свою дурну амбіцію. Кохання — це, зрештою, єдина річ, заради якої варто жити. — Джулія знову глянула на Чарлза, і очі її, сповнені ніжності, були чарівні, як ніколи. — Знаєте, мені здається, що, якби повернулося минуле, я б сказала: «Я ваша!»

Вона взяла його руку. Чарлз відповів легким потиском.

— Моя люба.

— Я часто думала про віллу нашої мрії. Оливкові дерева, олеандри, синє море… Тиша і спокій… Іноді мене бере страх від того, що я веду таке нудне, нецікаве життя. А ви пропонували мені красу. Тепер уже надто пізно говорити про це, я знаю; але тоді я навіть уявити собі не могла, який ви дорогий для мене, я не сподівалася, що з роками ви ставатимете для мене все дорожчим.

— Чути це од вас — справжнє блаженство, голубко. Все лихе, що було колись, забувається.

— Ради вас я ладна на все, Чарлзе. Я була егоїстка, я зруйнувала ваше життя, навіть не усвідомлюючи цього.

Вона вимовила ці слова тихим, тремтячим голосом і закинула голову, відкривши білу шию. Руки притисла до маленьких грудей, щоб вони трохи піднялися у вирізі декольте.

— Не кажіть і не думайте цього, — відповів він лагідно. — Ви були для мене богинею. Інакше я не кохав би вас. Ах, моя люба, життя таке коротке, а любов така скороминуща. Трагедія життя полягає в тому, що іноді людина досягає того, чого прагне. І тепер, оглядаючись назад, на наше спільне минуле, я розумію, що ви були розумніші за мене. «Яку легенду ти в собі таїш?» Пам’ятаєте, як далі?

Її ніколи ти не поцілуєш,

хоч близький будеш до мети,

та не сумуй; зів’ять вона не може,

хоча блаженства не зазнаєш ти.

Твоє кохання вічне буде, і вічною — її краса…

«Казна-що», — подумала Джулія.

— Які чудові рядки, — зітхнула вона. — Може, ви й справді маєте рацію. Гай-гай.

Нарлз тим часом декламував вірш далі. Ця його звичка завжди трохи дратувала Джулію. А втім, цього разу вона вирішила скористатися з нагоди, щоб обміркувати ситуацію, і втупила нерухомий погляд у холодний камін. Здавалося, її зачарувала витончена краса поетичних строф.

Ясна річ, він її просто не зрозумів. Та в цьому й немає нічого дивного. Протягом двадцяти років вона лишалася глухою до його палких благань, і нема нічого дивного, що він уже втратив будь-яку надію. Майже та сама історія, що й з горою Еверест: якби ті відважні альпіністи, які так довго й безрезультатно штурмували її вершину, знайшли, нарешті, зручні сходи, що вели до самого піка, вони не повірили б власним очам і подумали б, чи нема тут якоїсь пастки. Джулія вирішила, що їй треба висловлюватися ясніше і простягти руку допомоги знесиленому пілігриму.

— Здається, час уже досить пізній, — мовила вона вкрадливим тоном. — Покажіть мені свою нову картину, і я піду додому.

Чарлз устав, і вона простягла до нього обидві руки, щоб він допоміг їй підвестися з канапи. Вони піднялися на другий поверх до його спальні. Піжама й халат Чарлза лежали акуратно складені на стільці.

— Ви, одинаки, чудово влаштовуєте своє життя. Така затишна, приємна кімнатка!

Чарлз зняв із стіни картину в рамці й підніс до Джулії, щоб вона могла оглянути її при світлі. Це був мальований олівцем портрет огрядної дами в чепчику й платті з буфами та глибоким вирізом. Джулії вона видалася негарною, а туалет її — просто жахливим.

— Справжнє чудо! — вигукнула вона.

— Я знав, що картина вам сподобається. Прекрасна робота, еге ж?

— Шедевр.

Чарлз повісив портрет на те ж місце. Коли оглянувся до Джулії, вона стояла коло ліжка, заклавши руки за спину, в позі черкеської рабині, яку старший євнух привів на огляд до Великого Візира; в цій позі було все: і соромлива невинність, і чарівний трепет, і водночас готовність незайманої дівчини вступити у своє царство. Джулія зітхнула і в зітхання те вклала ледь помітну хтивість.

— Любий мій, дякую вам за цей чудовий вечір. Я ніколи раніше не відчувала, що ви такий мені дорогий.

Вона розвела руки з-за спини і плавним, повільним рухом, який був у неї такий природний, простягла їх уперед долонями догори, немов на них лежало коштовне блюдо, а на тому блюді — її серце. Її гарні очі випромінювали ніжність і покору, а на устах грала соромлива усмішка, що мала означати: «Я — твоя!»

На обличчі у Чарлза застигла усмішка. Він, нарешті, все зрозумів.

«Боже, та я ж йому зовсім непотрібна! Це був просто блеф, він обманював мене! — Це відкриття на мить приголомшило її. — Господи, як же мені тепер виплутатися? У мене зараз, мабуть, ідіотський вигляд!»

Вона мало не впала з несподіванки. Думки блискавично закружляли у неї в голові. Чарлз збентежено дивився на Джулію, і її охопила паніка. Вона не знала, що робити з руками, які все ще простягали йому коштовне блюдо, але обважніли раптом і стали, мов два важенні дрючки. Не знала вона й того, що йому казати. І з кожною секундою її поза й уся ця ситуація ставали дедалі безглуздіші.

«Ах ти ж… ах ти ж погань вонюча. Стільки років водив мене за ніс…»

Джулія повільно почала зближати руки, аж доки долоні не торкнулися одна одної, а тоді, відкинувши голову назад, так само повільно підвела їх і приклала до щоки. Ця її поза була така ж прекрасна, як і попередня, і вимагала відповідних слів. Звучний, грудний голос Джулії злегка тремтів од надміру почуттів.

— Тепер, коли я оглядаюся назад, мені так приємно думати, що нам нема за що дорікати одне одному. Найбільше розчарування в житті — не смерть, а кінець кохання. — Подібну фразу вона чула в одній п’єсі. — Якби ми були коханцями, я давно вже набридла б вам, і що б тоді нам залишалося для спогадів про минуле, крім жалю з приводу нашої власної слабкості? Як казав про це Шеллі у вірші, який ви щойно декламували?

— Кітс, не Шеллі, — виправив її Чарлз. — «Зів’ять вона не може, хоча блаженства не зазнаєш ти».

— Так-так. А далі?

Джулія намагалась виграти час.

— «Твоє кохання вічне буде,

і вічною — її краса».

Джулія розвела руки у величезному жесті й труснула кучерявою головою. Вона вже знала, що їй казати далі.

— Святі слова! «Твоє кохання вічне буде, і вічною — моя краса». Ми зробили б непоправну помилку, якби заради втамування пристрасті пожертвували щастям, яке принесла нам наша дружба! Нам нічого соромитися. Ми чисті. Ми можемо високо тримати голови й дивитися усім в очі.

Джулія інстинктивно відчула, що цими словами найкраще й закінчити, і тому супроводила їх відповідною дією — високо підняла голову і, позадкувавши до дверей, широко розчинила їх. Вона настільки ввійшла в роль, що, спускаючись униз, усе ще грала. І тільки у вестибюлі обернулася до Чарлза, який ішов слідом за нею.

— Мого плаща, будь ласка.

— Моя машина тут, — сказав він, подаючи їй плаща. — Я одвезу вас додому.

— Ні, я поїду сама. Я хочу назавжди запам’ятати цю годину. Поцілуйте мене на прощання.

Вона підставила йому губи. Чарлз поцілував її, і вона відразу ж одсахнулася від нього, приглушено схлипнувши, і, рвучко відчинивши двері, побігла до автомобіля.

Увійшовши до своєї спальні, Джулія зупинилася посеред кімнати і глибоко, з полегкістю зітхнула.

«Дурень триклятий. Подумати тільки, як він мене ошукав. Хвала богові, що я хоч вчасно схаменулася. Він такий телепень, що, певно, й не зрозумів, чого я хотіла. — Але тут вона раптом згадала його застиглу посмішку. — А втім, може, в нього й виникла якась підозра, та переконатися в ній він не міг і вирішив, мабуть, що помилився. Боже, а які я молола дурниці! Та він, здається, сприймав усе за чисту монету. Добре хоч, що я вчасно схаменулася. Бо ще якась мить — і я почала б роздягатися. А тоді уже так легко не відбулася б».

Джулія засміялась. Вона таки вскочила в халепу, і Чарлз добре пошив її в дурні, але, якщо подумати, в цій історії було багато кумедного. Шкода, що нікому не можна розповісти її! Хоч вона й виступала б у непривабливому світі, та анекдот був би просто-таки чудовий. Вона не могла пробачити собі одного — що повірила в його щире кохання, в комедію, яку він грав стільки років; бо це, звичайно, була тільки поза; Чарлзові подобалася роль вірного залицяльника, і його менш за все, очевидно, приваблювала винагорода за свою вірність.

«Це ж був блеф, чистісінький блеф».

Та раптом Джулія спохмурніла. Якщо чоловік не відповідає на любовні натяки жінки, то висновок може бути тільки один: він або гомосексуаліст, або ж імпотент.

Джулія неквапливо закурила. Невже Чарлз привселюдно демонстрував свою відданість їй лише для того, щоб замаскувати цим свої справжні прагнення? Але вона тут же відкинула цю думку. Якби Чарлз був гомосексуаліст, то чутка про це все ж таки дійшла б до неї; власне, після війни у вищому світі про це тільки й говорили.

Цілком можливо, що Чарлз імпотент. Джулія згадала, скільки йому років. Бідолашний Чарлз! Вона знов усміхнулася. Якщо це правда, то не вона, а він потрапив у неприємне й навіть смішне становище. Певно, він перелякався на смерть, сердешний. Очевидно, чоловіки не люблять розповідати про такі речі жінкам, особливо тим, у яких вони безтямно закохані. Що більше вона про це думала, то правдоподібнішим здавалося їй це пояснення. Зрештою, їй стало шкода Чарлза, шкода, немов свого сина.

«Я вже знаю, що мені робити, — сказала вона сама собі, роздягаючись. — Пошлю йому завтра величезний букет білих лілій».

Прокинувшись наступного ранку, Джулія не покликала відразу Іві, а кілька хвилин лежала в ліжку й думала. Згадавши вчорашню пригоду, вона схвалила своє самовладання. Звичайно, навряд чи можна було стверджувати, що неминучу поразку вона обернула на перемогу, але якщо вважати це стратегічним відступом, то провела вона його просто блискуче. І все ж у неї було неспокійно на душі, бо для дивної Чарлзової поведінки могло існувати ще й інше пояснення. Цілком імовірно, що він не запалав пристрастю до неї саме тому, що Джулія його вже не збуджує. Це спало їй на думку ще вночі, і, хоч вона одразу ж відкинула таку можливість як малоймовірну, проте зараз, уранці, ця страхітлива думка знову повернулася до неї й забрала спокій.

Джулія подзвонила. Оскільки Майкл часто заходив до неї в спальню, коли вона снідала в ліжку, Іві, як правило, розсунувши на вікнах завіси, перш за все подавала їй дзеркало, гребінь, пудру й помаду. Цього разу, замість похапцем розчесати волосся й злегка припудрити щоки, Джулія стала старанно чепуритися. Вона акуратно підфарбувала губи, трохи нарум’янила щоки, поправила зачіску.

Іві принесла на таці сніданок і поставила на ліжко.

— Якщо бути відвертою і безсторонньою, — сказала Джулія, все ще дивлячись на себе в зеркало, — то чи могла б ти, Іві, назвати мене гарненькою?

— Ви спочатку скажіть, що мені буде, коли я говоритиму правду.

— Ах ти ж. дурепа, — обурилася Джулія.

— Принаймні ви — не красуня.

— Жодна велика актриса не була красунею.

— Ну, коли ви розмальовуєте себе й наряджаєтесь, мов та пава, як учорашнього вечора, та ще коли світло падає ззаду, то ви не з найгірших.

«Дідька лисого це мені вчора допомогло».

— Я от що хочу знати: якби мені раптом закортіло спокусити чоловіка, то чи змогла б я це зробити, як ти гадаєш?

— Зважаючи на те, що чоловікам — аби тільки спідниця, я б не дуже здивувалася, якби це вам удалося. А кого ви маєте на прикметі?

— Нікого. Це я так, взагалі.

Іві чмихнула й провела вказівним пальцем під носом.

— Не чмихай. Якщо хочеш висякатися, то висякайся.

Джулія повільно їла варене яйце, поринувши в свої думки. Потім глянула на Іві. Яка вона кумедна, ця Іві, а втім, хтозна…

— Послухай, Іві, чи до тебе хто-небудь чіплявся колись на вулиці?

— До мене? Хай би спробував. Хотіла б я побачити, що в нього із цього вийшло б.

— Я б теж хотіла глянути. А одна знайома розповідала, що чоловіки так і ходять скрізь слідом за нею й заглядають їй у вічі, коли вона зупиняється біля вітрин. Кажуть, іноді дуже важко дати таким причепам одкоша.

— Фе, як це гидко!

— Гидко? Не знаю, не знаю. Я б скоріше сказала, що це тішить самолюбство. Та от що дивно — до мене ніхто не чіплявся на вулиці. Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

— О, ви спробуйте хоч один разок прогулятися ввечері по Еджвер-роуд. До вас одразу ж причепляться, будьте певні.

— Але ж я навіть не знаю, що в такому випадку треба робити!

— Покликати полісмена, — рішуче відповіла Іві.

— Я знаю одну дівчину, яка стояла й дивилася на вітрину крамниці капелюшків на Бонд-стріт. До неї раптом підійшов якийсь чоловік і спитав, чи не хоче вона такого капелюшка. «До смерті хочу, я вже навіть наглянула собі один», —: відповіла вона, і вони зайшли досередини. Дівчина вибрала собі капелюшок, який їй сподобався, дала своє прізвище та адресу, щоб їй прислали його додому. Чоловік заплатив за капелюшок, вона красно подякувала йому, і, поки він брав здачу, вийшла з крамниці.

— Це вона вам так розповідала, але хто знає, як воно було насправді. — Іві скептично чмихнула й уважно глянула на Джулію. — А що ж ви все-таки надумали?

— О, нічого. Мені просто стало дивно, чому це до мене ніхто ніколи не чіплявся на вулиці. Немов я якась потвора.

І Джулія вирішила негайно перевірити, потвора вона чи ні.

Уставши підвечір після сну, вона підфарбувала брови й губи трохи яскравіше, ніж звичайно, і, не викликаючи Іві, одягла плаття — не дуже просте й не дуже дороге — та червоний солом’яний капелюх із широкими крисами.

— Я не повинна скидатись на повію, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало, — але й надто респектабельного виду не хочу мати.

Навшпиньках, щоб ніхто не почув, Джулія спустилася сходами вниз і тихенько причинила за собою двері. Її охопив легкий страх і приємне збудження водночас. Що сказали б її знайомі, коли б довідалися про її намір!

Перетнувши Коннот-сквер, вона пішла по Еджвер-роуд. Було вже біля п’ятої. Вулицею плив густий потік автобусів, таксі, вантажних машин; велосипедисти, ризикуючи життям, обганяли авто. Тротуарами сунув натовп. Джулія повільно попленталась на північ. Вона спочатку йшла, дивлячись просто перед себе, але незабаром зрозуміла, що так нічого не доб’ється. Якщо хочеш, аби люди дивилися на тебе, треба й собі на них дивитися. Двічі чи тричі, помічаючи невеликі групи людей біля вітрин крамниць, вона зупинялася коло них, але ніхто не звертав на неї уваги. Вона йшла далі. Всі перехожі, здавалось, кудись поспішали, і ніхто й не думав дивитися на неї. Джулія сміливо зазирнула у вічі якомусь чоловікові, але він байдуже пройшов повз неї. Джулія вирішила, що в неї надто серйозний вираз обличчя, і на її устах заграла легка усмішка. Двоє чи троє чоловіків вирішили, що вона всміхається до них, і швидко відвернулися. Вона озирнулася, коли один із них пройшов повз неї; він теж озирнувся, але, побачивши, що вона дивиться на нього, наддав ходи. Джулія ображено зітхнула й вирішила більше не оглядатися. Вона не раз чула, що в Лондоні перехожі поводяться пристойніше, ніж у будь-якому іншому місті світу, але те, як поводилися перехожі сьогодні, здавалося їй просто-таки обурливим.

«Ні, в Парижі, Римі чи Берліні такого не було б», — ображено думала вона.

Джулія вирішила дійти до Мерілібоун-роуд і повернути назад. А що, як ніхто так і не зачепить її і вона повернеться додому ні з чим? Це буде для неї страшним ударом. Вона йшла дуже повільно, і деякі перехожі штовхали її. Джулію це дратувало.

«Треба було піти по Оксфорд-стріт, — казала вона в думці. — Послухалася цієї пришелепуватої Іві. Еджвер-роуд — явно безнадійна».

Раптом серце її радісно закалатало. Вона перехопила погляд молодого чоловіка і ладна була заприсягтися, що очі його загорілися! Він пройшов повз неї, і Джулія ледве здолала в собі бажання озирнутися. Та за хвилину він знову пройшов повз неї; він повернувся — і цього разу вже одверто зазирнув їй у вічі! Джулія стрельнула в нього поглядом, потім соромливо опустила очі. Він трохи уповільнив ходу, але Джулія відчувала, що йде за нею назирці. Ну, нарешті, слава богу! Вона зупинилась перед вітриною крамниці; він також зупинився. Вона вже знала, як поводитись далі. Вдала, ніби уважно розглядає виставлені у вітрині товари, але, перш ніж піти далі, метнула на нього погляд злегка усміхнених очей. Цей чоловік був досить-таки невисокий на зріст і в своєму сірому костюмі та коричневому велюровому капелюсі скидався на клерка або продавця. Вона, звичайно, воліла б, щоб до неї підійшов хтось статечніший, але нічого не вдієш…

Джулія забула про втому і напружено думала, чим це все скінчиться. Певна річ, вона зовсім не збирається заходити надто далеко, але цікаво, що ж він робитиме далі? Що скаже їй? Вона почувала себе щасливою. Їй наче камінь із серця зсунувся. Вона повільно йшла далі, відчуваючи, що цей чоловік не відстає од неї ані на крок. Вона зупинилася перед іншою вітриною, і цього разу він зупинився поряд з нею. Серце її гучно калатало. Ні, це вже схоже було на справжню пригоду!

«Цікаво, чи запросить він мене до готелю? Хоча навряд, щоб в нього було стільки грошей. Ні — він запропонує піти в кіно: Так! Ой, як це буде здорово!»

Вона подивилася йому просто в вічі, майже не приховуючи своєї усмішки. Він зняв капелюха.

— Ви — міс Лемберт, правда ж?

У Джулії потьмарилося в очах від несподіванки. Вона так розгубилася, що навіть не подумала заперечити це.

— Я вирішив, що це ви, як тільки побачив вас, а потім повернувся й пішов слідом за вами, щоб перевірити, чи не помилився. Я одразу сказав собі: «Якщо це не Джулія Лемберт, то я — Рамсей Макдональд»[35]. Потім ви зупинилися перед вітриною, і я зміг, нарешті, добре придивитися до вас. А вагався я тому, що побачив вас на Еджвер-роуд. Це було для мене дуже дивно… гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати?

Дивно? Цікаво, що б він сказав, якби знав усе, що вона задумала… В усякому разі, яке це має значення — знає він її чи ні? Джулія просто забула, що в Лондоні їй не можна й кроку ступити — її всі знають. Незнайомець мав вимову кокні, в нього було бліде, одутле обличчя, але Джулія подарувала йому приємну, ніжну усмішку. Хай він не думає, що вона горда.

— Вибачте мені, що я отак просто заговорив з вами, не відрекомендувався і таке інше, але я не міг пропустити такої нагоди. Чи не змогли б ви дати мені свій автограф, якщо ваша ласка?

Джулії перехопило подих. Невже він заради цього йшов за нею цілих десять хвилин? Ні, він, напевно, вигадав цей привід для того, щоб заговорити з нею. Що ж, вона підтримає гру.

— Охоче. Але ж я не можу дати його вам тут, посеред вулиці. На нас оглядатимуться перехожі.

— Маєте рацію. Послухайте, я саме йшов випити склянку чаю. Тут за рогом є закусочна. Може, ми зайдемо туди?

Джулія все зрозуміла. Після того, як вони вип’ють чаю, він, напевно, запропонує їй піти в кіно.

— Гаразд, — сказала вона.

Вони зайшли до закусочної й сіли за маленьким столиком.

— Будь ласка, міс, дві склянки чаю. Ви хочете їсти? — звернувся він до Джулії. — Ні? Тоді один коржик з маслом, міс.

Тепер Джулія могла пильніше придивитися до цього юнака. Він був худий і невисокий, але гарний з виду; волосся чорне, прилизане; очі гарні, зате зуби — не дуже рівні, лице бліде — і весь його вигляд якийсь хворобливий. Манери в нього були досить розв’язні, і Джулії це не сподобалося, але потім вона вирішила, що не можна ж від того, хто підчепив тебе на Еджвер-роуд, вимагати скромності невинного ягняти!

— Ну, перш за все давайте покінчимо з автографом, добре? Я звик нічого не відкладати.

Він вийняв з кишені авторучку, потім товстого блокнота, в якому лежала велика картка.

— Це в нас такі реклами, — пояснив він. — Ну, та нічого, підійде.

Джулія подумала, що він надто вже великого значення надає цьому приводові, але з добродушним виглядом розписалася на зворотному боці картки.

— Ви збираєте автографи? — запитала вона його.

— Я? Ні, що ви. Я вважаю, що це дурниці. Але моя дівчина збирає. У неї вже є автографи і Чарлі Чапліна, і Дугласа Фербенкса, і ще там інших знаменитостей. Хочете — я покажу вам її фото.

Він вийняв з блокнота фотокартку дівчини з досить нахабними очима й усмішкою, як у актриси кіно.

— Гарненька, — сказала Джулія.

— Атож! Сьогодні я поведу її в кіно. Ото здивується, коли я дам їй ваш автограф! Як тільки я побачив вас, то одразу сказав собі: «Головою накладу, але дістану для Гвен автограф Джулії Лемберт». Ми одружимося в серпні, коли я дістану відпустку. Медовий місяць ми проведемо на острові Уайт. Ну й сюрприз піднесу я їй сьогодні! Вона нізащо не повірить, коли я їй скажу, що ми з вами пили чай; отоді я й покажу їй ваш автограф, розумієте?

Джулія ввічливо слухала його, але усмішка поволі зникла з її обличчя.

— Ну, мені вже треба йти, — нарешті сказала вона. — Я й так запізнююся.

— Та я теж поспішаю. Розумієте, в мене ж сьогодні побачення, і я не хотів би тут довго затримуватися.

Офіціантка принесла їм рахунок разом з чаєм, і, коли вони підвелися, Джулія вийняла з сумки шилінг.

— Ну що ви робите? Невже ви думаєте, що я дозволю вам заплатити? Адже це я запросив вас сюди.

— Ви дуже люб’язні.

— А знаєте, чим ви могли б мені віддячити? Дозвольте коли-небудь привести до вас за лаштунки мою дівчину. Просто, щоб вона потиснула вашу руку, га? Для неї це було б справжнє свято. Вона потім усе життя всім розповідала б про це.

Обличчя Джулії набрало холодного виразу, і вона трохи згорда відповіла:

— На жаль, це неможливо. Ми ніколи не пускаємо сторонніх за лаштунки.

— Шкода. То ви, будь ласка, не ображайтеся на мене. Я ж, так би мовити, не за себе просив.

— Звичайно. Я розумію.

Вона зупинила, таксі, що повільно їхало вздовж тротуару, і подала юнакові руку.

— До побачення, міс Лемберт. Бувайте здорові, бажаю вам щастя і таке інше. Дякую за автограф.

Джулія сіла в самому кутку, не тямлячи себе од люті.

«Нахабні тварюки. І він, і його дівка. Ще й вистачило зухвальства запитати, чи можна привести її до мене!»

Повернувшись додому, Джулія зірвала з голови капелюх і сердито пошпурила його на ліжко. Потім підійшла до дзеркала і втупила погляд у своє відображення.

— Стара, стара, стара, — прошепотіла вона. — Це факт: я аж нітрохи не збуджую чоловіків. Просто не віриться. Як це не безглуздо, але інакше цього не поясниш. Я проходжу Еджвер-роуд з кінця в кінець належно вдягнена й нафарбована, і жодний чоловік не звертає на мене ніякісінької уваги, за винятком цього жалюгідного, нікчемного продавця, якому потрібна не я, а мій автограф — сюрприз для його дівки! Який жах! Ні, це не чоловіки, а імпотентні ідіоти. Просто не знаю, що буде з Англією, з Британською імперією!

Якби ці її зневажливі слова почули міністри кабінету, то схопилися б за голови.

Джулія почала жестикулювати.

— Смішно навіть подумати, що я могла б стати відомою актрисою, якби не могла збуджувати чоловіків. Чому вони приходять до театру дивитися на актрису? Тому що хотіли б переспати з нею. Може, ви скажете, що я змогла б протягом трьох місяців забезпечувати аншлаги, граючи в бездарній п’єсі, якби я не впливала сексуально? І взагалі що, зрештою, таке сексуальність? — Вона на мить замовкла, замислено дивлячись на себе в дзеркало. — Певна річ, я можу її зобразити. Я можу зобразити що завгодно.

Джулія почала згадувати актрис, які дуже сексуально грали. Ось хоч би й Лідія Мейн, яку завжди ангажували на роль спокусниці. Актриса вона досить посередня, але в деяких ролях буває надзвичайно ефектна. Джулія почала зображати Лідію Мейн перед дзеркалом. Похітливо звиваючи усім тілом, вона напівзаплющила очі, і погляд її став такий же хтивий, як у Лідії. Потім вона заговорила голосом Лідії, мляво розтягуючи слова, неначе вкладаючи у них якийсь непристойний підтекст.

— Ох, любий мій, мені вже стільки разів це пропонували. Я не хочу розладу у вашій сім’ї. І чому ці чоловіки так липнуть до мене?

Це була жорстока, нищівна пародія. Джулія задоволено засміялася.

— Ну, одного я певна: може, мені вже й не викликати сексуальних почуттів, але той, хто побачив би мене зараз, навряд чи подумав би, що це може робити Лідія Мейн.

Після цього в неї полегшало на душі.

Коли почалися репетиції, Джулія забула про свої тривоги. П’єса, постановку якої Майкл відновив, коли вона поїхала за кордон, ішла без особливого успіху, але й збитків не давала, і він вирішив не знімати її, доки не буде готова нова — «В наші дні». А що Майкл був до того ж зайнятий у двох денних спектаклях на тиждень і погода стояла задушна, то він не влаштовував надто довгих і стомливих репетицій. До прем’єри їм ще залишався місяць.

Хоч вона провела на сцені вже не один рік, проте репетиції й досі викликали в неї душевний трепет, а на першу вона завжди приходила збуджена від хвилювання й радісного нетерпіння. В такий день вона почувала себе не провідною актрисою, а веселою, життєрадісною дівчиною, що дістала першу маленьку роль. Та водночас її сповнювало приємне почуття впевненості у своїй силі — силі, що її вона знов мала нагоду продемонструвати.

Об одинадцятій годині вона вийшла на сцену. Інші актори вже чекали на неї, Джулія цілувалася й тиснула руки тим, кого вона знала, і Майкл бундючно відрекомендував їй тих, з ким вона ще не була знайома. Джулія сердечно привіталася з Евіс Крічтон, сказала, що та чудово виглядає і що в неї дуже гарний капелюшок; потім розповіла їй про сукні нових фасонів, які замовила собі в Парижі.

— Скажіть, ви не бачили останнім часом Тома? — запитала вона.

— Ні, не бачила. Він має відпустку і поїхав відпочивати.

— Ах, так, я забула. Том — чудовий хлопець, еге ж?

— Дуже милий.

Вони усміхнулись і глянули одна одній у вічі.

Коли Евіс читала свою роль, Джулія уважно стежила за нею і прислухалася до її інтонацій. Потім похмуро посміхнулася. Все було так, як вона й сподівалася. Евіс належала до тих актрис, що поводилися, досить самовпевнено на першій же репетиції. Але вона не здогадувалася, що чекає на неї попереду. Для Джулії Том уже не існував, але з цим дівчиськом Евіс вона ще зведе рахунки!

П’єса являла собою новітній варіант «Другої місіс Тенкерей»[36] і, як це буває в наші дні, перетворилася в новій інтерпретації на комедію. В ній діяли й деякі старі персонажі. Обрі Тенкерей, тепер уже старезний дідуган, з’являвся в другій дії. Після смерті Паули він одружився втретє. Еллін, його дочка, і Х’ю Ардейл вирішили помиритися й не згадувати більше про минуле, бо трагічна смерть Паули немовби закреслила гріхи його молодості; отже, вони одружилися. Тепер він був бригадним генералом у відставці, грав у гольф і скаржився на занепад Британської імперії: «Хай йому чорт, сер, якби на те моя воля, то я б перестріляв усіх соціалістів»; що ж до Еллін, то з доброчесної дівчини вона перетворилася на веселу, цілком сучасну й відверту в своїх висловлюваннях даму. Персонажа, якого грав Майкл, звали Роберт Гамфріс. Так само, як Обрі в п’єсі Пінеро, це був удівець, у якого лишилася дочка. Протягом багатьох років він служив консулом у Китаї, а розбагатівши, вийшов у відставку й оселився у маєтку в сусідстві з Тенкереями; цей маєток йому залишив кузен. Його дочка Онор (на цю роль запросили Евіс Крічтон) вивчала медицину з тим, щоб, ставши лікарем, поїхати до Індії. Самотній Роберт Гамфріс познайомився в Лондоні з великосвітською кокоткою місіс Мартен. Ця жінка належала до того ж кола, що й Паула, але відзначалася більшою доступністю; літній і зимовий сезони вона проводила в Канні, а решту часу — в своїй квартирі на Олбермейл-стріт, розважаючись з офіцерами королівської гвардії. Вона добре грала в бридж і ще краще в гольф. Ця роль цілком підходила Джулії.

Автор точно дотримувався сюжетних ходів первісного варіанта п’єси. Онор заявляє батькові, що вирішила піти з медичного коледжу й до весілля житиме в нього, бо вона недавно заручилася з сином Еллін, молодим офіцером королівської гвардії. Трохи збентежений, Роберт Гамфріс розповідає їй про свій намір одружитися з місіс Мартен. Онор без ентузіазму сприймає цю новину.

— Тобі, звичайно, відомо, що вона повія? — спокійно питає вона.

Батько збентежено відповідає їй, що місіс Мартен все життя була нещаслива, що вона заслуговує на кращу долю й він хоче, нарешті, звільнити її від страждань.

— Не мели дурниць, — каже дочка. — Як можеш, то роби те, що задумав.

Син Еллін був одним з багатьох коханців місіс Мартен. Цей факт з’ясовується після того, як Роберт Гамфріс приводить у свій дім нову дружину. Подружжя вирішує розповісти правду Онор. На їхній превеликий подив, Онор сприймає цю новину абсолютно спокійно. Виявляється, їй це вже давно відомо!

— Я так зраділа, коли довідалася про це, — каже вона своїй мачусі. — Тепер ви зможете сказати мені, чи варт він чого як коханець.

Це була найкраща сцена Евіс Крічтон, вона тривала цілих десять хвилин, і Майкл із самого початку збагнув усю її важливість й ефектність. Холодна і байдужа врода Евіс якнайкраще пасувала до такої ситуації. Однак після кількох репетицій Майкл почав уже схилятися до думки, що врода — це єдине, чим Евіс може прикрасити спектакль. Він заговорив про це з Джулією.

— Ну що ти скажеш про Евіс?

— Ще надто рано робити якісь висновки.

— Я від неї не в захопленні. Ти казала, що вона добре грає. Я цього ще не помітив.

— Ця роль зовсім легка. Евіс просто не зможе її спартачити.

— Ти знаєш не гірше за мене, що такої речі, як легка роль, в природі не існує. Якою б легкою роль не була, її треба грати на повну силу. Може, краще було б усе ж таки вигнати її, поки не пізно, й узяти когось іншого?

— Це не так просто робиться. На мою думку, все ж таки треба було б дати цій дівчині можливість випробувати себе.

— Вона така незграбна, всі її жести штучні, беззмістовні.

Джулія на мить замислилася. В неї були свої підстави бажати, щоб Евіс залишилася в театрі. Добре оцінивши її, вона була певна, що коли вигнати Евіс, вона скаже Томові, що це зробила Джулія, і зробила з ревнощів. А закоханий у неї Том повірить будь-якій вигадці. Він може навіть подумати, що Джулія скривдила дівчину, аби помститися йому за зраду. Ні-ні, Евіс повинна залишитися. Вона мусить виступити в цій ролі — і провалитися; хай Том на власні очі побачить, яка вона бездарна. Вони обоє сподіваються, що ця п’єса принесе їй славу зірки. Дурні. Так їй і треба!

— Ох, Майкле, я певна, що, маючи твій досвід і вміння, можна зробити з неї чудову актрису. Треба тільки захотіти.

— В тому-то й річ, що вона дуже тупа у навчанні. Я детально пояснюю їй і показую, як вимовляти ту чи іншу фразу, а вона все одно вимовляє її на свій лад. Віриш, мені іноді здається, що вона вважає, ніби розуміється на цьому краще за мене.

— Вона боїться тебе. Коли ти наказуєш їй щось зробити, вона від хвилювання втрачає контроль над собою.

— О боже, та ніхто з режисерів так не панькається з акторами, як я. Я ні разу й голосу не підвищив, працюючи з нею.

Джулія ласкаво всміхнулася йому.

— Невже ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти й справді не знаєш, чому вона так поводиться?

Майкл здивовано глянув на неї.

— Не знаю. А чому?

— Ах, облиш, любий. Невже ти не помітив, що вона безтямно закохана в тебе?

— В мене? Але ж вона — наречена Тома. Ні, це дурниці. Тобі завжди ввижаються якісь химери.

— Та це ж видно геть усім. Зрештою, Евіс не перша дівчина, зачарована твоєю фатальною вродою, і, сподіваюсь, не остання.

— Бог мені свідок, що я не хочу ставати Томові поперек дороги.

— Ну, твоєї вини тут немає.

— І що ж ти радиш мені зробити?

— На мою думку, ти перш за все мусиш бути лагідний з нею. Сердешна Евіс дуже молода і потребує зараз просто дружньої допомоги. Якби ти кілька разів порепетирував з нею наодинці, то, я певна, це дало б прекрасні результати. І потім, чому ти не запросиш її коли-небудь пообідати з тобою і не побалакаєш в неофіційній обстановці?

Джулія побачила, як заблищали Майклові очі, коли він почув ці слова, як ледь помітно всміхнулися його губи.

— Звичайно, найголовніше для нас — це добитися того, щоб актори якнайкраще виконували свої ролі.

— Я розумію, що це марудне діло, але заради вистави тобі, гадаю, слід було б піти на таку жертву.

— Ти ж знаєш, Джуліє, що я ніколи не дозволив би собі скривдити тебе. Тобто я хочу сказати, що, може, краще вигнати цю Евіс і взяти когось іншого замість неї?

— Ні, на мою думку, це була б велика помилка. Я певна, що коли ти трохи поморочишся з нею, вона гратиме просто блискуче.

Майкл кілька разів пройшовся по кімнаті. Здавалося, він обмірковує цю пропозицію.

— Що ж, очевидно, основне моє завдання і справді полягає в тому, щоб примусити кожного члена трупи грати якомога краще. І щоб цього добитися, треба знайти для кожного індивідуальний підхід…

Він випнув підборіддя і втягнув живіт, випростав плечі. Джулія зрозуміла, що Евіс Крічтон залишиться в театрі.

І справді, наступного дня на репетиції Майкл одвів дівчину вбік і довго щось їй говорив. Джулія раз по раз непомітно зиркала на них. Майклові жести точно передавали зміст його слів. Незабаром Евіс усміхнулася й кивнула головою. Це означало, що він запросив її до ресторану. Цілком задоволена, Джулія знову поринула в свою роль.

Репетиції тривали вже третій тиждень, коли Роджер повернувся з Австрії. Він вирішив день-два провести в Лондоні, а потім поїхати в Шотландію, до своїх друзів. У день його приїзду Майкл зранку був зайнятий у театрі, і Джулія зустрічала його сама. Коли вона почала одягатися, щоб поїхати на вокзал, Іві, чмихаючи, як завжди, сказала їй, що вона так старанно чепуриться, наче збирається на побачення з нареченим. Джулія хотіла, щоб Роджер пишався нею; походжаючи по перону в літньому платтячку, вона й справді мала вигляд молодої, гарної дівчини. Здавалось, вона зовсім не помічає зацікавлених поглядів чоловіків. Втім, це тільки так здавалось…

Роджер провів місяць на Карінтійських озерах і дуже засмаг, але прищики з його лиця так і не зійшли; крім того, він трохи схуд. Джулія радісно обняла його й поцілувала. Він злегка усміхався.

По обіді Джулія спитала його, чи не хоче він піти в театр або в кіно, та він відповів, що воліє побути вдома.

— От і гаразд, — сказала вона, — посидимо з тобою, побалакаємо.

Незабаром Роджер мав вступати до Кембріджу, отже, йому час уже було вирішити, ким він хоче стати. Майкл побоювався, що в університеті Роджер пробайдикує всі роки, а потім працюватиме клерком у якійсь конторі або, чого доброго, ще стане актором. Вважаючи, що Джулія тактовніша за нього й має більший вплив на сина, він попросив її змалювати Роджерові принади служби в Форін-офісі[37] й блискучі перспективи адвокатської кар’єри. Джулія вирішила, що їй це вдасться зробити. Під час обіду вона намагалася вивідати в Роджера хоч що-небудь про його перебування у Відні. Але він відповідав скупо й неохоче.

— Що робив? Те, що й усі. Відвідував пам’ятні місця, зубрив німецьку мову. Вештався по пивничках. Часто ходив в оперу.

«Цікаво, чи були в нього якісь любовні пригоди?» — подумала Джулія.

— Принаймні ти ж не заручився з якою-небудь віденською красунею?

Роджер уважно глянув на неї. Здавалося, він бачить, куди вона гне. Дивно: хоч він її син, вона не почувала себе вільно в його товаристві.

— Ні. В мене не вистачало часу для таких дурниць.

— Ну, а театри ти, напевно, обійшов усі.

— Та був у двох чи трьох.

— Бачив що-небудь таке, що могло б зацікавити мене?

— Одверто кажучи, я над цим не замислювався.

Відповідь його могла б і образити, але він сказав це, усміхаючись, і усмішка ця була дуже мила. Джулія в котрий уже раз подумала: як це могло статися, що він успадкував так мало вроди від Майкла й так мало її привабливості? В нього було гарне руде волосся, але світлі вії надавали його обличчю якогось бездумного виразу. І один тільки бог знає, звідки в нього така незграбна фігура. Йому минуло вісімнадцять, отож час уже було стати хоч трохи кращим. Він був якийсь апатичний, йому бракувало материної енергії. Джулія уявила собі, як жваво розповідала б вона про свої враження після шести місяців, прожитих у Відні. Боже, та навіть про відвідини матері й тітки в Сен-Мало вона так майстерно оповідала, що всі, хто слухав її, реготали до сліз і казали потім, що це справжня комедія, а Джулія в цей час думала, що багатьом драматургам така комедія навіть не снилася. І ось вона розповіла про це Роджерові. Юнак вислухав її спокійно, мляво усміхаючись; але Джулія зрозуміла, що її розповідь його зовсім не зацікавила. Вона гірко зітхнула в думці. Бідолаха, він, певно, зовсім позбавлений почуття гумору. Потім, скориставшись з якогось його зауваження, Джулія заговорила про нову п’єсу. Вона переказала її зміст і розповіла, як працює над роллю; схарактеризувала акторів і описала декорації. Потім їй спало на думку, що вона, власне, розповідає тільки про себе й свої інтереси. Вона не могла зрозуміти, як це сталося, і в неї закралася підозра, що Роджер навмисне поводився так, аби вона якнайменше розпитувала про його справи. Але Джулія одразу ж відкинула це припущення. Ні, йому не вистачило б розуму на це.

Трохи згодом, коли вони вже сиділи у вітальні й курили, слухаючи радіо, Джулія, начебто між іншим, зронила заздалегідь приготовлене запитання:

— Скажи, ти вже вирішив, який фах обереш собі?

— Ще ні. А хіба треба поспішати?

— Ти ж знаєш, що я зовсім необізнана з такими речами. Твій батько каже, що, коли ти хочеш стати адвокатом, тобі треба поступити на юридичний факультет. Якщо ж, скажімо, тебе приваблює дипломатична кар’єра, то слід братися за вивчення мов.

Роджер так довго не зводив з неї свого пильного погляду, що Джулії ледве вдалося зберегти веселий, грайливий вираз на своєму обличчі.

— Якби я вірив у бога, то став би священиком, — сказав він нарешті.

— Священиком?

Джулія не могла повірити власним вухам. Спочатку їй стало ніяково, але за мить вона уявила собі Роджера кардиналом; він мешкає в розкішному римському палаці, увішаному чудовими картинами, і його оточують улесливі прелати. Потім вона побачила його в образі святого — в митрі й золотих шатах; милостиво всміхаючись, він роздає бідним хліб; вона, Джулія, стоїть оддалік у парчевому вбранні й перловому намисті. Родоначальниця родини Борджіа[38].

— Це цілком годилося б у шістнадцятому столітті, — сказала вона. — Нині трохи пізно.

— Не трохи, а дуже.

— Але я не розумію, що могло наштовхнути тебе на таку ідею.

Він не відповів, і вона заговорила знов:

— Ти що, почуваєш себе нещасливим?

— Майже так.

— Чого ж тобі бракує?

Роджер знову втупився в Джулію своїм загадковим поглядом. Їй важко було зрозумій, чи говорить він про все це серйозно, бо десь у глибині його очей іскрився сміх.

— Реальності.

— На бога, що ти хочеш цим сказати?

— Розумієш, мамо, досі я жив в атмосфері суцільної облуди. А тепер хочу покласти цьому край. Вам з батьком ця атмосфера не шкодить, ви до неї звикли, і вона здається вам райською. Я ж у ній задихаюся.

Джулія слухала його уважно, намагаючись зрозуміти, що він хоче сказати.

— Ми — актори, і до того ж актори, що досягли успіху в житті. Тому ми змогли оточити тебе з самого дитинства розкошами. Ти міг би перелічити на пальцях однієї руки акторів, які послали своїх синів до Ітону.

— Я дуже вдячний вам за все, що ви для мене зробили.

— Тоді за віщо ж ти нам дорікаєш?

— А я вам не дорікаю. Ви зробили для мене все, що могли. Жаль одного — ви вбили в мені віру в будь-які духовні цінності.

— Ми ніколи не заважали тобі вірити в що завгодно. Правда, самі ми не молимося, бо ми актори, і після восьми вистав на тиждень хочеться в неділю відпочити. Але я, природно, сподівалася, що про тебе подбають у школі.

Роджер якусь мить мовчав. Здавалося, йому коштувало великих зусиль продовжити свою думку.

— Якось, коли мені була років чотирнадцять, я стояв за лаштунками й дивився, як ти граєш. Це була, очевидно, чудова сцена, ти говорила так щиро, так зворушливо, що я не зміг утриматися від сліз. Я був просто приголомшений. Не знаю, як це точно висловити, але мене охопило тоді якесь піднесення. Мені було дуже шкода тебе, і водночас я почував себе справжнім героєм. Я обіцяв собі ніколи не робити нічого поганого й нечесного. А потім ти пройшла вглиб сцени до лаштунків і зупинилася коло того місця, де стояв я, сльози градом котилися по твоїх щоках; стоячи спиною до глядачів, ти своїм звичайним голосом звернулася до помічника режисера: «Що цей чортів електрик робить з освітленням? Я ж просила його не давати синього кольору!» А потім, не переводячи духу, ти знов повернулася до залу і вигукнула щось сповненим болю голосом, граючи далі.

— Але ж, любий, це була гра. Якби актриса насправді щоразу проймалася всіма тими емоціями, які вона зображує, то дуже швидко звелася б ні на що. Я добре пам’ятаю ту сцену. Вона викликала справжню овацію! Таких оплесків я більш не чула ніколи в житті.

— Мабуть, я був дурний, що сприймав тоді все за чисту монету. Але я вірив, що ти справді відчуваєш усе, що кажеш. І коли я побачив, що все це тільки гра, у мене всередині щось обірвалося. Відтоді я більш ніколи не вірив тобі. Один раз мене обдурили — і я дав собі слово, що вдруге зі мною вже цього не зроблять.

На устах Джулії заграла ніжна й лагідна усмішка.

— По-моєму, ти мелеш дурниці, мій хлопчику.

— По-твоєму — це, звичайно, дурниці. Ти не можеш відрізнити правди від облудності. Ти весь час граєш роль. Це твоя друга натура. Ти граєш, коли до тебе приходять гості, граєш перед слугами, граєш перед батьком, граєш переді мною. Авжеж, переді мною ти граєш роль люблячої, доброї й уславленої матері. Ти не живеш сама, в тобі живуть лиш ті численні ролі, що їх ти зіграла за своє життя. Я часто замислююсь — хто ти така, реальна істота чи тільки вмістище всіх тих образів, що їх тобі траплялося грати. Часом, коли ти заходила до порожньої кімнати, мене так і поривало відчинити раптово двері, але я боявся… боявся, що нікого там не застану.

Джулія здригнулась і швидко поглянула на нього. Які страшні речі він говорить! Вона слухала Роджера уважно й дещо тривожно, бо він говорив дуже серйозно і висловлював, очевидно, те, що давно вже накипіло у нього на душі. І ні разу вона не чула, щоб він говорив так багато.

— Отже, ти вважаєш, що я тільки граю?

— Не зовсім. Просто ти вся якась облудна. Облуда — ось твоя правда. Так само, як маргарин є маслом для людей, які не знають, що таке масло.

Джулію охопило якесь невиразне почуття провини. Як Гамлет казав королеві?

Спокійно. Я зламаю серце вам,

Коли воно не зовсім ще з металу…

Коли ще людським почуттям приступне!

«Цікаво, чи не надто стара я для ролі Гамлета? Сіддонс і Сара Бернар грали його. Мої ноги стрункіші, ніж у будь-кого з чоловіків, яких я бачила в цій ролі. Треба буде спитати Чарлза, якої він про це думки. Якби ж тільки не цей клятий білий вірш. Писав би краще прозою. А взагалі я могла б зіграти Гамлета французькою мовою в «Комеді франсез». Боже, оце була б сенсація! — подумала Джулія і раптом побачила себе в чорному камзолі й довгих шовкових панчохах. — «Ой леле, бідний Йорік!» Та за хвилину вона знову повернулася до дійсності.

— Навряд чи ти можеш сказати, що твій батько теж не існує. Протягом останніх двадцяти років він грав тільки самого себе.

(«Майкл міг би грати короля — не по-французьки, звичайно, але в тому разі, якщо б ми наважилися поставити «Гамлета» в Лондоні»).

— Бідолашний тато, він, мабуть, таки добре знає свою справу, але, здається, йому бракує розуму. До того ж він весь час грає роль найчарівнішого чоловіка Англії.

— Негарно казати так про свого батька.

— А я хіба сказав щось таке, чого ти не знала? — спокійно запитав Роджер.

Джулія хотіла всміхнутися, але потім передумала і зберегла ображений вираз обличчя.

— В своїх ближніх ми любимо їхні слабості, а не силу, — відповіла вона.

— В якій п’єсі ти казала ці слова?

Джулія ледве придушила в собі спалах гніву. Ця фраза мимоволі вирвалася з її уст; за хвилину вона згадала, що говорила її в якійсь п’єсі. От поганець! А втім, ця репліка була дуже доречна в даній ситуації.

— Ти жорстокий, — жалісно мовила вона, дедалі більше входячи в роль Гамлетової матері. — Невже ти не любиш мене?

— Я міг би тебе любити, якби знайшов тебе. Але де ти? Де тебе шукати? Адже ж як зірвати з тебе машкару геніальної акторки, як відняти в тебе всю твою майстерність, зчистити з тебе, ніби з цибулини, її лушпиння, твоє прикидання й нещирість, завчені тобою сентенції зі старих п’єс, твої роблені емоції, то хіба є хоч найменша гарантія, що там, усередині, можна знайти твою душу? — Він звів на Джулію свої сумні очі, потім злегка всміхнувся:—А взагалі, звичайно, я не маю підстав тебе не любити.

— А як ти гадаєш, я тебе люблю чи ні?

— Любиш. По-своєму.

Обличчя Джулії раптом скривилося.

— Якби ти тільки знав, як я мучилась, коли ти хворів! Я не знаю, що з собою зробила б, якби ти помер!

— Ти блискуче зіграла б роль убитої горем матері на могилі своєї єдиної дитини.

— Щоб зіграти справді блискуче, мені потрібно було б кілька репетицій, — відрубала Джулія. — Я бачу, ти не розумієш, що гра актора — це не вияв його вдачі; гра — це мистецтво, а мистецтво — це щось таке, над чим треба працювати. Справжнє горе — видовище неприємне; завдання актора полягає в тому, щоб відтворити його не тільки правдиво, але й гарно. Якби я насправді вмирала так, як умирала в півдюжині п’єс, то невже ти гадаєш, що дбала б про те, аби мої жести були граціозні, а передсмертні слова чітко долітали до останнього ряду гальорки? Якщо ти називаєш це облудністю, то вона не більша, ніж соната Бетховена, і я не більша облудниця, ніж піаніст, який виконує її. Казати, що я не люблю тебе, — це жорстоко. Ти найдорожчий скарб у моєму житті.

— Ні. Ти любила мене, коли я був маленький і ти могла фотографуватись зі мною. Виходила непогана картина, а водночас і чудова реклама. Але відтоді, як я підріс, ти майже не приділяла мені уваги. Здебільшого я тільки заважав тобі. Хоч ти завжди радісно зустрічала мене, але потім дякувала богові за те, що я знаходив собі якесь заняття й не забирав у тебе часу. Але я не докоряю тобі; ти ніколи не мала часу для інших, бо весь свій час ти витрачаєш на себе.

Джулію це почало вже трохи дратувати. Роджерові слова були дуже близькі до правди, і це виводило її з рівноваги.

— Ти забуваєш, що малі діти страшенно надокучливі.

— Навіть смертельно надокучливі. — Роджер посміхнувся. — Але навіщо ж тоді ти прикидалася, ніби не можеш ні на крок відпустити мене від себе? Адже це і є облудність.

— Ти завдаєш мені гіркого болю. По-твоєму виходить, що я зовсім не виконувала свого материнського обов’язку.

— О ні, що ти. Ти його виконала. Ти була для мене прекрасною матір’ю. І робила те, за що я все життя буду тобі вдячний: не лізла мені в душу.

— Я не розумію, чого ж ти все ж таки хочеш.

— А я вже сказав тобі. Реальності.

— Де ж ти сподіваєшся її знайти?

— Не знаю. Може, її взагалі не існує. Я ще молодий; мені бракує знань. Можливо, в Кембріджі люди й книжки допоможуть знайти її. Якщо мені скажуть, що єдина реальність — це бог, то буде по мені.

Джулія стривожилася не на жарт. Вона не вникала у зміст синових слів, а сприймала їх тільки як репліки у п’єсі, і для неї головне було не те, що вони означають, а що на кожну його репліку треба відповідати. Одначе вона відбувала, що Роджер схвильований, що за словами його ховаються бурхливі емоції. Певна річ, хлопцеві тільки вісімнадцять, і було б безглуздо сприймати його слова надто серйозно, але вона не могла позбутися враження, що це не його думки, що він почув їх од когось іншого і що в усій його поведінці чимало позерства. Чи мають взагалі люди свої власні думки і чи є хоч хто-небудь, хто б зовсім не позував? А втім, цілком може бути, що Роджер говорив абсолютно щиро, отож з її боку було б дуже негарно обертати все на жарт.

— Звичайно, я розумію, що саме ти маєш на увазі, — мовила Джулія. — І найбільше, чого я прагну, — це щоб ти був щасливий. Я поговорю з батьком, і ми дамо тобі повну свободу дій. Тепер я розумію, що ти сам повинен дбати про себе. Але, на мою думку, передусім ти мав би подбати про те, щоб усі ці твої ідеї не були сповнені такої меланхолії і песимізму. Може, ти був самотній у Відні і надто багато читав? Звичайно, ми з батьком належимо до іншого покоління і навряд чи можемо зарадити тобі. Але чому б тобі не поговорити про це з кимось із ровесників? Скажімо, з Томом.

— З Томом? Та він же нікчемний сноб. Єдина мета в його житті — стати джентльменом, і він не розуміє, що чим більше до цього пнеться, тим менше це в нього виходить.

— А я гадала, що він тобі подобається. В усякому разі, минулого літа в Теплоу ти ловив кожне його слово.

— А я не кажу, що мені з ним було погано. Я навіть дещо здобув з його компанії. Він розповідав про речі, які мене цікавили. Але я весь час вважав його дурним нікчемою.

Джулія згадала, які ревнощі викликала в неї дружба хлопців. «Отже, всі мої страждання були даремні», — гірко подумала вона.

— Ти порвала з Томом, правда? — спитав раптом Роджер.

Джулія здригнулася від несподіванки.

— Так. Начебто.

— І добре зробила. Він був не гідний тебе.

Роджер глянув на матір своїми спокійними замисленими очима, і Джулію раптом пройняв страх: невже він знає, що Том був її коханцем? Ні, це неможливо, запевняла вона себе, просто в неї совість неспокійна, тому такі думки лізуть у голову; в Теплоу між ними нічого не було: навряд, щоб ці безглузді плітки дійшли до Роджера; і все ж таки щось у його погляді говорило їй, що він усе знає! їй стало соромно.

— Я запросила його до Теплоу тільки тому, що хотіла, щоб ти мав з ким розважатися. Я гадала, що тобі з ним буде веселіше.

— Так воно й було.

В очах його іскрився сміх. Джулія була у відчаї. Їй кортіло спитати, чого він посміхається, але вона не наважувалася, бо знала чого; і Роджер не сердився на неї, вона була певна, йому просто було смішно. Це завдало їй болю. Вона заплакала б, якби це не викликало в нього сміху. І що взагалі вона могла сказати йому? Він не повірив би жодному її слову. Для нього все це було облудністю. Грою! Джулія розгубилася, становище здавалося їй безвихідним. Вона опинилася перед чимось не відомим їй досі, чимось таємничим і страшним. Може, це і є реальність? В цю мить унизу почувся гуркіт машини.

— Це батько! — вигукнула вона.

Господи, як добре, що приїхав Майкл! Ця сцена була для Джулії нестерпна, і вона дуже зраділа, що приїзд Майкла покладе всьому край. За хвилину Майкл, радісно збуджений, випнувши підборіддя і втягнувши живота, ще досить вродливий, незважаючи на свої п’ятдесят років, вбіг до кімнати і, як годиться, подав руку своєму єдиному синові, котрого не бачив уже півроку.

Через три дні Роджер поїхав до Шотландії. Поки він був удома, Джулія робила все можливе, аби не залишатися з ним сам на сам більш як на кілька хвилин. Коли ж таке траплялося, то вони розмовляли про всілякі дрібниці.

І коли він, нарешті, поїхав, Джулія нітрохи не шкодувала за ним. Вона ніяк не могла забути недавньої розмови. Особливо чомусь її хвилювали Роджерові слова про порожню кімнату: вона заходить туди, потім хтось відчиняє двері, а там нікого немає! Щоразу, коли вона згадувала про це, їй ставало моторошно.

«Я ніколи не претендувала на славу пишної красуні, але ніхто ще не заперечував того, що в мене яскраво виражена індивідуальність. І це безглуздя, що, мовляв, оскільки я виступаю в ста ролях і в кожній по-різному, то в мене немає свого обличчя. Я щоразу перевтілююся саме тому, що я — першокласна актриса! — Джулія спробувала згадати, що діється з нею, коли вона входить до порожньої кімнати. — Але я ніколи не лишаюся на самоті, навіть коли у кімнаті нікого немає. Поруч зі мною завжди хтось є — Майкл, або Іві, або Чарлз, або публіка. Не в плоті, звичайно, а, так би мовити, незримо. Треба буде поговорити з Чарлзом про Роджера».

Та Чарлз, на жаль, кудись саме поїхав. Але він незабаром повернеться на генеральну репетицію і прем’єру; протягом двадцяти років він жодного разу не пропустив цієї події, й після генеральної репетиції вони завжди вечеряли разом. Майкл, напевно, залишиться в театрі, турбуючись про освітлення та інші речі, отже, вони з Чарлзом поїдуть до ресторану тільки вдвох і зможуть там досхочу про все поговорити.

Джулія уживалася в свою роль. Для створення сценічного образу їй зовсім не треба було займатися якимись особливими спостереженнями; вона повністю перевтілювалася в жінку, яку мала грати, — настільки переймалася думками й почуттями своєї героїні, що вони ставали її власними. Інтуїція підказувала їй сотню маленьких штришків, які потім вражали людей своєю правдоподібністю; та коли її запитували, де вона їх знайшла, Джулія не могла відповісти. Цього разу вона хотіла показати жваву, веселу, іноді бентежну вдачу місіс Мартен, жінки, яка грає в гольф, яка що думає, те й каже своїм знайомим, але в душі все ж таки залишається респектабельною жінкою із буржуазного середовища, котра мріє про спокійне й затишне родинне життя.

Майкл не любив пускати на генеральну репетицію сторонніх, до прем’єри він тримав п’єсу в секреті і цього разу, крім Чарлза, запросив тільки фотографів та костюмерів, чия присутність була конче потрібна. Джулія грала не на повну силу, заощаджуючи енергію для прем’єри. Під вимогливим Майкловим керівництвом репетиція пройшла добре, і о десятій годині Джулія з Чарлзом уже сиділи в залі «Савоя». Перш за все вона запитала його, якої він думки про Евіс Крічтон.

— Непогано грає і досить-таки гарненька. А в своїй сукні в другій дії Евіс була просто чарівна.

— У цій дії я матиму іншу сукню, яку спеціально замовила у Шарля Деверіля.

Чарлз не помітив усмішки в її очах, коли Джулія глянула на нього, а якби й помітив, то однаково не здогадався б, що це означає. За порадою Джулії, Майкл здорово наморочився з Евіс. Він репетирував з нею в своєму кабінеті в театрі й змусив її завчити кожну інтонацію й жест. Джулія мала всі підстави гадати, що, крім того, він кілька разів запрошував Евіс до ресторану на обіди й вечері. Тепер вона грала свою роль просто блискуче. Майкл радів.

— Я дуже задоволений нею. От побачиш — про неї заговорять. У мене навіть з’явилося бажання негайно підписати з нею контракт.

— А я б цього не робила, — сказала Джулія. — Контракт краще підписувати після прем’єри. Хтозна, як вона гратиме перед публікою.

— Евіс дуже мила дівчина і справжня леді.

— Мила вона, очевидно, тому, що безтямно закохана в тебе, а справжня леді — що не піддається на твої домагання, бажаючи спершу підписати контракт.

— Ах, моя люба, не верзи дурниць. Я міг бути її батьком.

Однак, сказавши це, Майкл самовдоволено усміхнувся. Джулія добре знала, чим обмежуються його залицяння: потримає за руку, поцілує раз-другий у таксі — та й усе. Але вона також знала, що Майклові дуже лестить, коли вона підозрює його у зраді.

Угамувавши апетит (трохи, бо треба було дбати про стан), Джулія перевела розмову на тему, що давно не давала їй спокою.

— Чарлзе, любий, я хочу поговорити з вами про Роджера.

— О так, він, здається, недавно повернувся з Австрії? Ну, який у нього вигляд?

— З ним сталося щось жахливе. Він повернувся страшенно роздратований, і я просто не знаю, що робити.

Джулія розповіла про свою розмову з Роджером, випустивши дві-три деталі, про які, на її думку, незручно було згадувати, але загалом її переказ був досить-таки повний.

— І найтрагічніше в цій історії, що він абсолютно позбавлений почуття гумору, — закінчила вона.

— Ну що ж тут дивного, адже йому тільки вісімнадцять років.

— Коли він заговорив, я страшенно розгубилася і не знала, що робити. Почувала себе точнісінько, як Валаам, коли його ослиця раптом завела світську розмову.

Джулія весело глянула на Чарлза, але той навіть не усміхнувся. Здавалось, її дотеп зовсім не розсмішив його.

— Просто не знаю, де він набрався таких думок. Важко припустити, що він сам вигадав усі ці нісенітниці.

— А що, як його ровесники мислять усе ж таки трохи більше, ніж ми, дорослі, це собі уявляємо? Ідеться ж бо про духовне змужніння, а наслідки цього процесу часом бувають дуже несподівані.

— Особливо прикро мене вразила. Роджерова нещирість: всі ці роки він ховав ті думки в собі й ні разу навіть не прохопився про них! Коли він говорив, мені весь час здавалося, що він звинувачує мене. — Джулія всміхнулася. — Правду кажучи, коли я слухала його, то почувала себе точнісінько, як мати Гамлета. Цікаво, чи могла б я зараз зіграти Гамлета? — запитала вона без ніякої паузи.

— А роль Гертруди хіба гірша?

Джулія щиро зареготала.

— Не будьте дурнем, Чарлзе. Королеву я б не грала нізащо. А от Гамлета зіграла б.

— А ви вважаєте, що жінка може грати цю роль?

— Місіс Сіддонс грала її, і Сара Бернар теж. Це була б вершина моєї кар’єри… Звичайно, в цій ролі є своя трудність — білий вірш.

— Деякі актори декламують білий вірш так, що його не відрізниш од прози, — сказав Чарлз.

— І все ж таки це не одне й те саме, правда ж?

— Ви що, посварилися з Роджером?

Джулію здивувало, що Чарлз так несподівано знову повернувся до цієї теми, але вона відповіла усміхаючись:

— Зовсім ні. Я розмовляла з ним дуже спокійно.

— Нелегко зберігати спокій, вислуховуючи абсурдні сентенції; юнаки часто кажуть нам, що два плюс два дорівнює чотирьом з таким виглядом, наче нам це досі й на думку не спадало, і вони розчаровуються, коли ми не поділяємо їхнього подиву з того, що курка, виявляється, несе яйця. В їхніх гучних фразах і штучному ентузіазмі багато дурниць, але не все те, що вони кажуть, — нісенітниці. До них треба ставитися чуйно, треба весь час терпляче намагатися зрозуміти їх. Слід завжди пам’ятати, скільки нам доводиться забувати й чого навчатися, коли ми робимо свої перші самостійні кроки в житті. Дуже важко відмовлятися од своїх ідеалів, і які ж гіркі оті пілюлі буденних істин! Духовні конфлікти на порозі зрілості звичайно бувають дуже гострі, і тут нічим не допоможеш.

— Сподіваюсь, ви не гадаєте, що до всіх цих дурниць Роджер додумався сам. Я певна, що все це — комуністична маячня, якої він наслухався у Відні. Тепер я дуже шкодую, що ми послали його туди!

— Може, ви й маєте рацію. Може, за рік чи два розвіються його прекрасні мрії, і він примириться з нашим повсякденним життям. Може, він знайде те, що шукає, — якщо не в релігії, то в мистецтві.

— О, боронь боже, щоб він став актором, якщо ви це маєте на увазі.

— Ні, навряд чи він обере цей шлях.

— Ну, а драматургом він, певна річ, також не стане, бо йому бракує почуття гумору.

— Цілком можливо, що його задовольнить кар’єра дипломата. У Форін-офісі ця його вада вважатиметься позитивною якістю.

— Що ви мені порадите?

— Нічого. Дайте йому спокій. Це, мабуть, найбільша ласка, яку ви годні йому зробити.

— Але я весь час боюся за нього.

— І даремно. Не втрачайте надії. Ви гадаєте, що народили бридке каченя; а тим часом з нього ще може вирости білокрилий лебідь.

Розмова з Чарлзом не принесла Джулії сподіваної розради. Вона гадала, що він проявить більше співчуття.

«Мабуть, сердешний .Чарлз старіє, — подумала вона. — І його розум тупіє. Певно, він давно вже імпотент. І як це я раніше не помічала цього?..»

Спитавши, котра година, Джулія підвелася:

— Мені вже час. Я повинна як слід відпочити.

Вночі Джулія спала добре й прокинулася в почуттям радісного збудження. Сьогодні відбудеться прем’єра. Їй було приємно, що люди ще вчора ввечері товпилися біля кас — вона бачила їх, виходячи з театру після генеральної репетиції. Зараз, о десятій ранку, там, напевно, вже довжелезна черга.

«Бідолахи! Добре хоч, що сьогодні гарна погода».

Раніше вона страшенно нервувала перед прем’єрою. Весь день ходила, мов сама не своя, і в міру того, як минали години, хвилювання її зростало настільки, що вона вже починала думати, чи не краще їй взагалі залишити сцену. Та згодом досвід зробив своє: вона зберігала принаймні зовнішній спокій. Протягом першої половини дня Джулія відчувала тільки легке й радісне збудження, і лише десь надвечір у душу їй закрадався неспокій. Вона ставала мовчазна й прагнула залишатися на самоті. До того ж її починало все дратувати, і Майкл, навчений гірким досвідом, волів не потрапляти їй на очі. Руки й ноги в неї хололи і, коли вона приїздила до театру, були мов крижини. І все ж хвилювання, що охоплювало її, Джулія не могла назвати неприємним.

Того ранку Джулії не було чого робити, і вона довго не вставала. Майкл не прийшов на ленч — він давав у театрі останні вказівки щодо оформлення сцени, — і вона поснідала сама. Потім знову лягла в ліжко й заснула на годину міцним сном. Вона вирішила, що відпочиватиме й після обіду. Міс Філліпс мала прийти о шостій, щоб зробити їй масаж; о сьомій Джулія збиралася їхати до театру. Але, прокинувшись, вона відчула себе настільки бадьорою, що лежати в ліжку їй більше не хотілося і вона вирішила піти прогулятись. День був гарний, сонячний. Джулія любила місто більше, ніж село, а вулиці — більше, ніж дерева, тим-то вона не пішла в парк, а мала намір поблукати безлюдними тепер вулицями і площами. На душі в неї було легко й спокійно. Нарешті вона вирішила повернутися додому і саме дійшла до рогу Стенхоуп-плейс, як раптом почула голос, котрий не могла не впізнати:

— Джуліє!

Джулія обернулася, й до неї, радісно всміхаючись, підбіг Том. Після того, як він повернувся з Франції, вона ще не бачила його. На ньому був модний, гарно пошитий сірий костюм і коричневий капелюх, обличчя вкривав густий загар.

— А к гадала, що ти не в Лондоні.

— Я повернувся в понеділок. Не дзвонив тобі, бо знав, що ти зайнята репетиціями. Я буду сьогодні на прем’єрі — Майкл дав мені квиток у партер.

— О, я дуже рада.

Том не приховував своєї радості, що зустрів її. Обличчя його зашарілося, очі блищали. Джулія констатувала, що зустріч із Томом не викликала в неї ніяких емоцій, і їй стало приємно від цієї думки. Розмовляючи, вони пішли далі, і Джулія весь час намагалася зрозуміти, чим же він міг раніше її причарувати.

— Чого це ти блукаєш у такий час?

— Ходила гуляти. А тепер іду додому випити чаю — і в театр.

— Ходімо вип’ємо в мене.

Його квартира була за рогом,

— А чого ти повертаєшся додому так рано?

— В нас у конторі зараз тиша. Ти, певно, не знаєш, один із наших партнерів помер місяців два тому, і я збільшив свій пай. Це означає, що я все ж таки зможу залишити цю квартиру за собою. Майкл — благородна людина, він дозволив мені жити тут безплатно до кращих часів. Мені дуже не хотілося виїжджати звідси. Зайди, будь ласка. Дуже прошу — вип’ємо по чашці чаю.

Том торохтів так жваво й весело, що Джулія не могла стримати усмішки. Слухаючи його, ніхто б не догадався, що між ними щось було. Здавалося, він анітрохи не збентежений.

— Ну гаразд. Але тільки на хвилинку.

— Звичайно!

Вони ввійшли до будинку. Том пропустив її поперед себе, і Джулія піднялася нагору вузькими сходами.

— Заходь до вітальні, а я тим часом поставлю чайник.

Джулія зайшла, сіла й почала оглядати кімнату — місце, з яким у неї ще недавно було пов’язано стільки емоцій. В кімнаті ніщо не змінилося. Її фотографія стояла на колишньому місці, тільки на каміні з’явився великий портрет Евіс Крічтон. На ньому було написано: «Тому від Евіс». Джулія знову й знову окидала поглядом кімнату. Але тепер вона дивилася на неї, немов на старі декорації, на тлі яких вона колись грала; всі ці речі були їй дуже добре знайомі, але потроху почали вже стиратися з її пам’яті і тепер нічогісінько для неї не означали. Кохання, що полонило її тоді, ревнощі, що їх вона так боляче переживала, насолода обіймів означали тепер для неї не більше, ніж одна з безлічі зіграних нею ролей.

Том приніс скатерть, яку вона подарувала йому, й акуратно розставив на столі чайний сервіз — також подарунок Джулії. Від думки про те, що Том іще користується речами, які вона купувала, Джулії захотілося розсміятися. Потім він приніс чайник, і вони пили чай, сидячи , поруч на канапі. Том розповідав їй про свої успіхи і визнав, що ними він завдячує їй: збільшивши кількість клієнтів контори, він дістав право на більший пай. Потім розказав, як провів відпустку.

Джулія зрозуміла, що він навіть гадки не має, скільки завдав їй страждань. І їй знову захотілося розсміятись.

— Я чув, що сьогоднішня прем’єра пройде з величезним успіхом.

— Це буде здорово, еге ж?

— Евіс казала, що ви з Майклом дуже прихильно ставитесь до неї. Гляди, щоб вона не забрала собі всі лаври.

Том сказав це жартома, але Джулія подумала, що Евіс, може, якраз на це розраховує і він повторює її слова.

— Ви вже заручилися?

— Ні, вона хоче залишитися вільною. Каже, що це може зашкодити її кар’єрі.

— Її, чому? — мимоволі вихопилося в Джулії, але вона тут же опанувала себе. — Ага, так, я розумію, що вона має на увазі.

— Я, звісно, не хочу бути їй на заваді. Якщо, скажімо, після сьогоднішньої прем’єри їй запропонують контракт на турне по Америці, то її ніщо не повинно стримувати.

Її кар’єра! Джулія ледь помітно всміхнулася.

— А знаєш, ти молодець, що так поставилася до неї.

— Чому?

— Ну, всім же відомо, які жінки.

Том обняв її за стан і поцілував. Вона голосно зареготала.

— Який, же ти смішний!

— Що ти скажеш про кілька хвилин кохання?

— Не мели дурниць.

— А що в цьому поганого? Адже ж відтоді, як ми розсталися, минуло стільки часу!

— Якщо я з кимось розстаюся, то назавжди. І, крім того, не забувай про Евіс.

— О, Евіс — це зовсім інша річ. Ну, прошу тебе.

— Ти часом не забув, що в мене сьогодні прем’єра?

— Але ж у тебе ще є час.

Він обняв її обома руками й палко поцілував. Джулія глузливо глянула йому в вічі. І раптом вирішила:

— Ну, гаразд.

Вони устали з канапи й пішли до спальні. Джулія зняла капелюшок, роздяглася. Том обняв її — так само, як обіймав колись. Поцілував у заплющені очі й маленькі перса, якими Джулія так пишалася. Вона дозволила йому робити із своїм тілом все, що він хоче, але серце її залишалося холодним. Відповідала на його поцілунки — заради годиться, і ловила себе на тому, що думає про роль, яку гратиме ввечері. Здавалося, в ній у ці хвилини жило дві жінки — коханка в обіймах свого коханця й актриса, котра бачила перед собою затемнений зал і чула вибух оплесків, якими вітали її появу на сцені. За кілька хвилин, коли вони вже лежали поряд, Джулія зовсім забула про Тома й аж здригнулася від несподіванки, коли він порушив довгу мовчанку.

— Ти вже не любиш мене?

— Ну що ти, любий. Я безтямно закохана в тебе.

— Ти сьогодні якась дивна.

Джулія зрозуміла, що він розчарований. Бідолаха. Їй не хотілося завдавати йому прикрості. Том таке миле хлоп’я.

— Через цю прем’єру я сьогодні й справді якась сама не своя. Не зважай на це.

Остаточно дійшовши висновку, що вона більше не кохає Тома, Джулія відчула до нього жалість. І ніжно погладила його щоку.

— Мій голубчику. — «Чи не забув Майкл подбати про те, щоб людям у чергах до кас роздавали чай? Коштує це дрібничку, а ефект має величезний», — подумала вона. — На жаль, мені вже треба поспішати. О шостій прийде міс Філліпс. А Іві вже, напевно, місця собі не знаходить, думає, що зі мною щось сталося.

Весело щебечучи, Джулія почала одягатися. І хоч вона не дивилася на Тома, все ж таки відчувала, що збентежила його душевний спокій. Надівши капелюшок, вона поцілувала Тома в обидві ,щоки.

— До побачення, мій любчику. Бажаю тобі добре повеселитися ввечері.

— Щасти тобі.

Том силувано всміхнувся їй. Джулія зрозуміла, що спантеличила його трохи своєю поведінкою. Вона вийшла з будинку/ і якби не була відомою актрисою й жінкою, якій уже далеко за сорок, то пострибала б на одній нозі вздовж усієї Стенхоуп-плейс аж до дому. Джулія не тямила себе од радості. Відімкнувши парадні двері й зачинивши їх за собою, вона подумала:

«Значить, Роджер і справді має рацію. Любов не варта того галасу, який навколо неї здіймають».

А за чотири години вже все закінчилось. П’єсу публіка сприймала прекрасно з першої ж сцени. Незважаючи на те, що було літо, в залі зібралися вершки суспільства; публіка раділа з того, що після літнього відпочинку знову опинилася в театрі, й ладна була сміятися та аплодувати з найменшого приводу. Після кожної дії вибухала справжня овація, а в кінці вистави завісу піднімали разів десять; Джулія двічі виходила на сцену і була вражена тією теплотою, з якою її вітали. Мило затинаючись, вона виголосила заздалегідь приготовлену коротеньку промову, як того вимагала традиція. Нарешті завісу підняли востаннє, вся трупа вийшла на сцену, і оркестр заграв національний гімн.

Задоволена, схвильована й щаслива поверталася Джулія до своєї вбиральні. Ніколи ще вона не відчувала такого могутнього припливу сил. Ніколи ще не грала так блискуче, тонко й талановито. П’єса закінчувалася довгим монологом, у якому Джулія, колишня повія, таврувала паразитизм і аморальність того збіговиська нероб, у яке вона потрапила після одруження. Текст цього монолога займав дві сторінки, і жодна актриса в Англії не змогла б виголосити його так, як Джулія, — вона примушувала глядача з неослабною увагою ловити кожне її слово. Завдяки своїй майстерності вона зробила з цього монолога захоплюючий кульмінаційний пункт усього спектаклю. Навіть найнесподіваніші зіткнення героїв на сцені не справили б такого враження, і ніяка інша розв’язка не викликала б такого здивування. Вся трупа грала просто чудово, за винятком Евіс Крічтон. Стиха наспівуючи, Джулія зайшла до своєї вбиральні.

Слідом за нею туди прибіг Майкл.

— Справжній тріумф! — Він схопив її в обійми й поцілував. — Боже, як ти грала!

— Ти також зіграв непогано, любий.

— Ну, таку роль я можу грати заплющившись, — недбало відповів він, як завжди скромно оцінюючи свої акторські здібності. — А ти бачила, як вони слухали твій монолог? За критику я тепер спокійний.

— Хіба ж ти не знаєш нинішніх рецензентів? Всі статті будуть присвячені п’єсі, а про мою гру — три рядочки наприкінці.

— Ти найвидатніша актриса в світі, люба, і водночас яка ти зла!

Джулія широко розплющила очі, вдаючи, що це її вкрай здивувало.

— Що ти маєш на увазі?

— Не прикидайся. Ти сама добре знаєш що. Невже ти гадаєш, що можеш обдурити такого досвідченого режисера, як я?

В очах його блиснули веселі іскорки, і Джулія ледве стрималась, щоб не розсміятись.

— Я не почуваю за собою ніякої провини.

— Облиш. Ти ж просто знищила Евіс, як акторку! І знаєш, я навіть не гніваюся — так майстерно ти це зробила!

Джулія більше не могла стримати усмішки на своїх губах. Акторові завжди приємно, коли хвалять. Найдовша і найбільш виграшна сцена Евіс була в другій дії — сцена розмови з Джулією, і під час репетицій Майкл багато часу приділяв цьому епізодові. Цього, власне, вимагав і сюжет п’єси, і на репетиціях Джулія, як завжди, виконувала всі Майклові вказівки. Щоб підкреслити колір голубих очей Евіс і відтінити її золотаве волосся, дівчину вдягли у ясно-блакитну сукню. Джулія для контрасту обрала сукню приємного жовтого кольору, в якій грала й на генеральній репетиції. Але вона замовила собі також сукню з блискучої сріблястої тканини і саме в ній вийшла на сцену в другій дії; у Майкла це викликало подив, а в Евіс — справжнісінький шок. Сукня мінилася в світлі прожекторів, привертаючи до себе увагу публіки. На її тлі блакитна сукня Евіс мала досить-таки жалюгідний вигляд. Коли ж вони дійшли до найефектнішої сцени, яку мали зіграти вдвох, Джулія витягла, — як фокусник витягає кроля із свого циліндра, — велику хустку з яскраво-червоного шифону. Вона змахувала хусткою, розстеляла її на колінах, складала, витирала нею лоба й навіть злегка чхнула в неї. Публіка, мов зачарована, не могла одірвати очей від клаптя червоної тканини. Джулія відходила вглиб сцени, і Евіс змушена була звертатися до неї, повернувшись спиною до залу, а коли вони сіли на канапу, Джулія відкинулася на спинку, взяла Евіс за руку й жестом, який видався глядачам цілком природним, примусила її зайняти таку позу, щоб публіка бачила її в профіль. Ще раніше, під час репетицій, Джулія помітила, що в профіль дівчина скидається на овечку. В цій сцені текст Евіс був досить дотепний — під час першої репетиції актори не могли втриматися від реготу. Джулія подбала й про це: перш ніж публіка могла зрозуміти дотепність жарту, Джулія вставляла свою репліку, і глядачі, прагнучи почути її слова, вривали свій сміх. Таким чином сцена, що мала чисто комічне навантаження, набула зовсім іншого, якогось сардонічного забарвлення, а це надало образові, що його грала Евіс, певної одіозності. Евіс погубила її недосвідченість: не чуючи сміху, якого вона сподівалася, дівчина розгубилася, голос її втратив виразність, жести стали незграбні. А Джулія, зосередивши всю увагу публіки на собі, грала цю сцену з неперевершеною майстерністю. Свій останній маневр вона провела експромтом. Евіс мала виголосити довгий монолог, і Джулія нервово зіжмакала хустку в жмені. Відтак, майже автоматично, обрала для себе нову лінію поведінки: втупила в Евіс свій схвильований погляд, і дві великі сльози скотилися по її щоках. Зал відчув, який сором викликає в неї цинізм дівчини, побачив, як боляче ранить її серце жорстоке знущання з її маленьких, наївних ідеалів, з її віри в людську доброту. Цей епізод тривав щонайбільше хвилину, але за цю хвилину своїми сльозами, своїм сумним поглядом Джулія передала всю гіркоту жіночої долі… Так скінчилася кар’єра Евіс.

— А я, йолоп, хотів запропонувати їй контракт, — сказав Майкл.

— Що ж заважає тобі зробити це зараз?

— Після того, як ти її зовсім знищила? Ні, дзуськи. Як тобі не соромно бути такою ревнивою? Невже ти справді гадаєш, що ця дівчина для мене щось важить? Ти вже давно повинна була переконатися, що ти для мене одна-єдина на всьому світі.

Майкл вирішив, що Джулія помстилася Евіс за те, що він фліртував з нею, і хоч йому, звичайно, шкода було дівчини, та це лестило його самолюбству.

— Ах ти ж старий осел, — усміхнулася Джулія, добре розуміючи, що саме в нього зараз на душі, й сміючись у душі з його помилки. — Зрештою, ти найвродливіший чоловік у всьому Лондоні.

— Та хай уже буде так, як є. Але я ще не знаю, що скаже автор. Ти ж знаєш, якої він високої думки про себе, а ти з цієї сцени зробила зовсім не те, що він хотів.

— О, хай це тебе не турбує. Цю справу я беру на себе.

В двері постукали, і до вбиральні зайшов автор власною персоною. Радісно скрикнувши, Джулія підбігла до нього, обняла за шию й поцілувала в обидві щоки.

— Ви задоволені?

— Здається, п’єсу прийняли дуже добре, — відповів він з деяким холодком у голосі.

— Дорогий мій, вона йтиме мінімум рік. — Джулія поклала йому руки на плечі й зазирнула у вічі. — Але ви поганий, дуже поганий.

— Я?

— Через вас я ледве не провалилась. Коли я дійшла до тієї сцени в другій дії і побачила, який у ній глибокий сенс, то мало не впала. Як автор, ви знали вагу цієї сцени; чому ж ви не виправляли нас на репетиціях, а дозволяли грати її так, наче вона не має підтексту? Адже ми всього лиш актори й не годні проникнути в найпотаємніші глибини авторського задуму. Це ж найсильніша сцена у вашій п’єсі, а я мало не зіпсувала її. Ніхто в світі, крім вас, не зміг би написати такої сцени. Ваша п’єса прекрасна, але для цієї сцени такий епітет надто бідний — вона просто геніальна!

Автор почервонів. Джулія не зводила з нього захопленого погляду, і його сповнювали збентеженість, щастя і гордість водночас.

«Завтра цей бевзь буде цілком упевнений, що задумав цю сцену саме так, як я її граю».

Майкл весь аж сяяв.

— Ходімте до мого кабінету, вип’ємо віскі з содовою. Після такого хвилювання вам конче треба випити чарку-дві.

Вони вдвох вийшли, а в цей час зайшов Том. Обличчя його почервоніло від збудження.

— Люба моя, це було просто прекрасно. Ти грала неперевершено. Боже, який тріумф!

— Сподобалося, так? І Евіс добре грала, еге ж?

— Ні, дуже погано.

— Та невже? А мені її гра сподобалася.

— Ти просто її затерла. В другій дії навіть її врода нічого не зарадила.

«Ось тобі й маєш «кар’єру Евіс»!»

— Послухай, що ти будеш робити сьогодні?

— Доллі влаштовує на нашу честь прийом.

— А ти не можеш махнути на неї рукою й повечеряти зі мною? Я безтямно кохаю тебе!

— Ну що ти, Томе. Я ж не можу образити Доллі.

— Благаю тебе.

Очі його блищали. Джулія бачила, Що Том жадає її так, як не жадав ніколи раніше, і її сповнило почуття радісної перемоги. Але вона рішуче похитала головою. З-за дверей долинули збуджені голоси, і вони зрозуміли, що це друзі поспішають привітати її з успіхом.

— Хай їм біс. Боже, як мені хочеться тебе поцілувати! Я подзвоню тобі завтра вранці.

Двері розчинилися навстіж, і дебела, спітніла й збуджена Доллі вдерлася до кімнати на чолі цілої юрми шанувальників таланту Джулії. Джулія дозволила кожному поцілувати себе. Серед інших було три чи чотири відомих актриси; вони розсипали особливо щедрі похвали. Джулія надягла маску непідробної скромності. Тепер і в коридорі вже було повно людей, що хотіли хоч одним оком глянути на неї. Доллі довелося силоміць прокладати собі шлях до виходу.

— Отож, прошу тебе, не запізнюйся, — сказала вона Джулії. — Гадаю, що прийом буде чудовий.

— Я прийду, як тільки звільнюся.

Шанувальники, нарешті, розійшлися, і Джулія, роздягнувшись, почала знімати грим. Зайшов Майкл. Він був уже в халаті.

— Послухай, Джуліє, до Доллі тобі доведеться їхати самій, бо зі мною хочуть зустрітися критики і я не можу їм відмовити. Це ж дуже важливо.

— Що ж, гаразд.

— Вони вже чекають на мене. Отож до завтра!

Він вийшов, і Джулія залишилася у вбиральні з Іві. Сукня, яку вона вирішила одягти з нагоди прийому в Доллі, лежала на кріслі. Джулія наклала на обличчя крем.

— Іві, завтра вранці мені подзвонить містер Феннел. Скажи йому, будь ласка, що мене немає вдома.

Іві глянула у дзеркало й перехопила погляд Джулії.

— А якщо він подзвонить ще раз?

— Мені не хочеться засмучувати цього сердешного хлопчика, але боюся, що для нього я віднині буду весь час зайнята.

Іві голосно чмихнула і, за звичкою, провела під носом вказівним пальцем.

— Зрозуміло, — кинула вона.

— Я завжди вважала, що ти не така дурна, як здаєшся, — мовила Джулія, розтираючи крем. — Навіщо ти розвісила сукню?

— Сукню? Ви ж сказали, що одягнете її сьогодні.

— Заховай її. Я нікуди не поїду без містера Госселіна.

— Відколи це ви так стали робити?

— Замовкни, стара відьмо. Подзвониш і скажеш, що в мене розболілася голова і я поїхала додому, але містер Госселін прийде, якщо зможе.

— Але ж цей прийом влаштовують спеціально на вашу честь. Невже ви так підведете нещасну Доллі?

Джулія тупнула підбором.

— Я не хочу туди йти. І я не піду.

— Але ж удома нема чого їсти.

— Я не поїду додому. Я повечеряю в ресторані.

— З ким?

— Сама.

Іві розгублено глянула на неї.

— П’єса пройшла з успіхом, еге ж?

— Так. З великим успіхом. І я почуваю себе просто чудово. Я на сьомому небі від щастя. І хочу побути на самоті й трошки розважитися. Подзвони в «Берклі» й скажи, щоб для мене зарезервували столик у маленькому залі.

— Що з вами сталося?

— В мене більш ніколи не буде в житті таких прекрасних хвилин. І я не хочу, щоб їх мені хтось зіпсував.

Витерши з обличчя грим, Джулія не стала ні фарбувати губів, ні рум’янити щік. Вона надягла коричневий жакет і спідницю, в яких прийшла до театру. Фетровий капелюшок з крисами вона насунула на одне око так, щоб її важко було впізнати. Відтак оглянула себе в дзеркалі.

— Тепер я схожа на кравчиню, від якої втік чоловік. І добре зробив, що втік. Ладна закластися, що жодна душа не впізнає мене.

Іві вийшла подзвонити на прохідну, і, коли повернулася, Джулія спитала, чи багато людей чекають на неї коло театру.

— Чоловік триста, мабуть.

— Прокляття. — їй не хотілося ні бачити кого-небудь, ні щоб хто-небудь її бачив, хотілося хоч годинку побути на самоті. — Скажи пожежникові, щоб випустив мене через центральний вхід, — я візьму таксі. Як тільки я поїду, ти вийдеш і скажеш людям, що я вже поїхала.

— Один бог знає, які муки мені доводиться терпіти, — похмуро сказала Іві.

— Ех ти, стара корово, — мовила Джулія і поцілувала Іві в нарум’янені щоки; потім вийшла із вбиральні, прокралася на сцену, а звідти в темний зал.

Очевидно, вона таки справді добре загримувалася, бо коли зайшла до маленького залу ресторану «Берклі» — залу, який вона особливо любила, — метрдотель не відразу впізнав її.

— Чи не могли б ви засадити мене в якийсь куточок? — скромно запитала вона.

Метрдотель пильно подивився на неї й упізнав її.

— Ваш улюблений столик чекає на вас, міс Лемберт. По телефону нам сказали, що ви прийдете самі.

Джулія кивнула головою, і метрдотель повів її у віддалений куток.

— Я чув, що ви сьогодні мали великий успіх, міс Лемберт. Що вам принести?

Метрдотеля, звичайно, здивувало, що Джулія прийшла сама, але єдина емоція, яку він мав право виявляти в присутності клієнтів, — це радість з їхньої появи.

— Я страшенно втомилася, Анджело.

— Трошки ікри на закуску, мадам, чи устриці?

— Устриці, Анджело, але щоб жирні.

— Я сам їх виберу для вас, міс Лемберт. А ще що?

Джулія полегшено зітхнула, бо тепер могла з чистою совістю замовити собі ті страви, про які почала мріяти ще в антракті після другої дії. Зрештою, вона мала право відсвяткувати свій тріумф, а на поміркованість сьогодні можна не зважати.

— Біфштекс із цибулею, Анджело, смаженої картоплі й кухоль пива. Але щоб кухоль був срібний.

Смаженої картоплі Джулія не їла вже, мабуть, років десять. Але заради такого свята, як сьогодні… Завдяки щасливому збігові обставин вона сьогодні знову сяйнула своїм талантом перед публікою, звела давні рахунки, одним махом знищивши Евіс і довівши Томові, який він дурень, і, найважливіше, остаточно переконалася, що, нарешті, скинула з себе тягар, який так довго гнітив її. На мить її думки затрималися на Евіс.

«Хотіла обкрутити мене кругом пальця, дурненька! Подивимось, як вона заговорить завтра».

Принесли устриці, і Джулія з насолодою проковтнула їх. Потім з’їла дві скибки чорного хліба з маслом, не без приємності думаючи про те, що піддає небезпеці свою безсмертну душу, і запила все це пивом із срібного кухля.

— Який божественний напій, — пробурмотіла вона.

Як витяглося б Майклове обличчя, коли б він дізнався, що зараз робить його дружина! Бідолаха вирішив, що вона затьмарила Евіс у тій сцені тому, що приревнувала його до цієї дурненької блондиночки. Які безголові ці мужчини, просто жах! І вони ще сміють звинувачувати жінок, що, мовляв, ті марнолюбні. Боже, та в порівнянні з ними жінки — справжні янголи. Вона згадала про Тома й засміялася. Він жадав її — жадав, коли вони зустрілися вдень, і ще більше жадав увечері, після прем’єри. Як приємно було їй тепер усвідомлювати, що він важить для неї не більше, ніж, скажімо, робітник сцени! Ні, ніщо не може зрівнятися з почуттям, що твоє серце знову належить виключно тобі самій.

Зал, у якому вона сиділа, з’єднувався склепінчастим проходом з великим танцювальним залом; серед публіки, безперечно, були люди, що прийшли сюди прямо з «Сіддонс-театру». Як здивувалися б вони, якби дізналися, що ота нічим не примітна дама, яка сидить у кутку сусіднього залу, затуливши обличчя фетровим капелюшком, — Джулія Лемберт! Джулія втішалася своєю незалежністю, тим, що її ніхто не впізнає й не помічає. Тепер ці люди розігрували спектакль, і вона була в ньому глядачем. Ось вони проходять повз неї, прямуючи до великого залу, — молоді чоловіки й молоді жінки, молоді чоловіки й підстаркуваті жінки, чоловіки лисі й чоловіки пузаті і з ними літні нафарбовані відьми, що відчайдушно намагаються здаватися молодими. Дехто закоханий, декого мучать ревнощі, дехто байдужий до всього.

Принесли біфштекс. Він був зготовлений саме так, як Джулія любила, з підсмаженою, хрумкою цибулею. Шматочки смаженої картоплі вона делікатно брала пальцями і їла по одному, смакуючи кожен, наче хотіла збільшити задоволення.

«Що таке кохання в порівнянні з біфштексом із цибулею? — запитувала вона себе. — Як це чудесно — залишитися на самоті й думати про що хочеш…— Джулія знову згадала про Тома, всміхнулася в думці й знизала плечима. — Це була всього-на-всього весела пригода».

Коли-небудь цей досвід обов’язково стане їй у пригоді. Натовп танцюючих, за якими Джулія стежила із свого кутка, дуже нагадував сцену з якоїсь п’єси, і їй знову спала на думку ідея, яка вперше з’явилася в неї ще в Сен-Мало. Муки, яких завдала їй Томова зрада, викликали в неї тоді асоціацію з «Федрою» Расіна — п’єсою, яку вона вивчала ще в дитинстві, беручи уроки в старої Жанни Тебу. Джулія знову прочитала цю п’єсу. Федрині муки дуже нагадували її власні. Так, цю роль вона могла б зіграти; тепер Джулія знала, що відчуває жінка, яку кидає юний коханець. Боже, як вона зіграла б цю роль! Тепер вона знала, чому грала навесні так погано, що Майкл навіть вирішив зняти п’єсу; а причина тут зовсім проста: вона сама переживала ті емоції, які зображувала на сцені. А цього робити не слід. Ти можеш собі мати скільки завгодно емоцій, але зображуй їх тільки після того, як подолаєш їх! Як сказав колись Чарлз? В основі поезії лежить почуття, яке людина пригадує в стані спокою. На поезії Джулія зовсім не розумілася, але щодо акторської гри ці слова були цілком правильні.

«Все ж таки цей сердега Чарлз — розумний чоловік. Така оригінальна думка! Ні, ніколи не можна поспішно оцінювати людей. Спочатку ти переконуєш себе, що аристократи — це недоумки, а потім хтось із них раптом утне що-небудь таке геніальне, аж дух перехоплює!»

Та, на думку Джулії, Расін припустився однієї серйозної помилки — він не виводить свою героїню на сцену аж до третьої дії.

«Ну, якби я грала Федру, то не потерпіла б такого безглуздя. Будь ласка, півдії на те, щоб підготувати мій вихід, але не більше».

Зрештою, вона могла б замовити комусь із драматургів нову п’єсу за мотивами «Федри» в прозі чи віршовану, але щоб рядки віршів були коротенькі, а рими — не надто часті. З такими віршами вона легко впоралася б. Так, це хороша ідея, і Джулія вже знає, в чому гратиме Федру — не в довжелезній драпіровці, в яку закутувалася Сара, а в коротенькій грецькій туніці на зразок тієї, яку вона бачила на барельєфі в Британському музеї, коли ходила туди з Чарлзом.

«І буває ж отаке! Ти ходиш по музеях і галереях, тебе аж нудить від їхніх експонатів, але минає якийсь час, і раптом виявляється, що ти побачила там щось корисне для себе. Виходить, знайомство з мистецтвом і подібним — не така вже й марна трата часу».

Певна річ, туніка підкреслюватиме красу її ніг, але чи можна грати в туніці трагедію? На кілька хвилин Джулія серйозно замислилася над цим питанням. Коли серце твоє розривається од кохання до байдужого Іполита (вона хихикнула, уявивши собі Тома, модника Тома, в убранні юного грецького мисливця), то чи можна досягти трагічного ефекту без відповідних довгих шат? Це таки проблема… Але в неї раптом майнула нова думка, яка на мить засмутила її.

«Все це не страшно, головне, де взяти драматурга. Сара мала свого Сарду, Дузе — свого д’Аннунціо. А кого маю я? «В королеви шотландської гарна дитина, а в мене — нікого, нікого…»

Та Джулія не дозволила цим меланхолійним роздумам довго псувати її гарний настрій. Більше того, її охопило таке велике душевне піднесення, що вона відчула себе спроможною створювати драматургів з порожнечі, як Девкаліон створював людей із каміння.

«Які дурниці молов тоді Роджер! А Чарлз, бідолаха, сприймав їх цілком серйозно. Ні, Роджер просто юний зазнайко, та й усе».

Джулія кивнула головою в бік танцювальної зали, там саме пригасили світло, і з того місця, де вона сиділа, все, що відбувалося в залі, більше, ніж будь-коли, нагадувало їй сцену з якоїсь п’єси.

«Світ — це сцена, і всі люди — тільки актори, що грають на ній… Все, що я зараз бачу там, — ілюзія, а реальність — це ми, актори. Ось що треба було відповісти Роджерові. Ці люди — наша сировина, а ми — зміст їхнього життя. Ми беремо їхні нікчемні дрібні емоції, видобуваємо з них красу й перетворюємо їх на мистецтво, а вони існують тільки для того, щоб бути глядачами, публікою. Ці люди — тільки інструменти, на яких ми граємо, а що таке інструмент без музиканта?»

Ця думка сподобалася Джулії, і вона кілька секунд з насолодою повторювала її.

«Роджер каже, ніби ми не існуємо. Дурниця! Коли хтось насправді існує на цьому світі, то це ми, актори. Всі інші люди — тільки тіні, яким, ми надаємо матеріальності. Ми — символи всієї цієї безладної метушні, яку вони називають життям, і тільки символ є реальністю. Вони кажуть, що акторська гра — це облудність. Але ж ця облудність і є єдина реальність!»

Так Джулія сама наново сформулювала Платонову теорію ідей. І ця теорія додала їй ще більшого піднесення.

Вона раптом пройнялася симпатією до цієї безликої публіки, яка існувала тільки для того, щоб давати можливість їй, Джулії, виконувати своє покликання. Їй здавалося, що вона стоїть на стрімкій гірській вершині, звідки всі люди схожі на мурашок, і вона філософствувала над їхньою діяльністю. Її охопило приємне почуття звільнення, і це було почуття незрівнянної насолоди. Вона почувала себе, немов вільний дух у піднебесних висотах.

Запобігливо усміхаючись, до неї підійшов метрдотель.

— Чи все гаразд, міс Лемберт?

— Так. Знаєш, Анджело, просто дивно, як люди відрізняються одне від одного своїми смаками. Місіс Сіддонс полюбляла відбивні котлети; а я в цьому відношенні зовсім не схожа на неї, бо віддаю перевагу біфштексам!

Сомерсет Моем — скільки разючих суперечностей таїть у собі для нас його ім’я! Популярний романіст, автор безлічі блискучих коротких оповідань, неперевершений майстер психологічної драми, митець, що в нього за плечима лежать десятиліття й ще десятиліття наполегливої літературної праці, незважаючи на філігранність окреслення характерів його героїв, не написав жодного твору, де б знайшли художнє втілення великі звершення нашої доби. Полум’я двох найспустошливіших у історії нашої цивілізації війн опалило його; він був свідком трьох революцій, що з них остання назавжди змінила обличчя світу; на очах у нього валились імперії, розлазилась по рубцях колоніальна система, тягнучи за собою в небуття ефемерний привид «доброї давньої Англії»; він бачив, як, заливаючи світ потоками людської крові, здихало повисле на багнетах радянських солдатів коричневе страховище, що намагалось було встановити свою божевільну владу над світом. А що він виніс із усього цього, опріч невіри в поступ, опріч страху перед майбутнім, опріч якнайчорнішого песимізму? Мимохіть виникає питання — як зміг він, скутнй кайданами гігантських омилів, крізь ціле своє життя пронести жагучу ненависть до ладу, що породив ці омили, до буржуазної свідомості й буржуазного способу життя? Як пощастило йому, переконаному, що «закономірності життя в його розвитку нез’ясовні», зберегти назавжди тривкий імунітет до фальшивої декадентської тези про примат мистецтва над життям, мрії над дійсністю, заспокійливої облуди суб’єктивного міфу над суворою правдою людських змагань?

«Найбільша гіпербола» декадентського мистецтва: «Природа — це не велика мати, що породила нас, бо тільки в нашому мозку надихається вона життям» — ні на мить не здужала засліпити Моема. Вже за юнацьких літ у запеклих суперечках із тими, хто силкувався протиставити мистецтво життю, поезію природі, а стихію творчості — її людській конкретності, він послідовно обстоював першість життя перед мистецтвом. Коли 1899 року майбутній вождь декадентського театру, а тоді ще непримітний провінціальний актор Гордон Крег кинув крилату фразу: «Життя — це сцена, історія — бутафорська шумиха, люди — безликі статисти, що лиш на мить оживають у оманливих вогнях рампи», — один із тих небагатьох, хто зайшов у полеміку з декадентською критикою, що обернула Крегів афоризм у своє творче знамено, був молодий лікар і тоді ще нікому не відомий літератор-початківець Сомерсет Моем. «Те, до чого закликає нас добродій Крег, — писав він схвильовано в газеті «Таймс», — змусило мене повернутись думкою до тези, що її провістив у своєму славнозвісному діалозі облуди Оскар Уайлд: «Облуда — справжня мета і єдиний зміст мистецтва». Автор «Солов’я й Троянди» мріяв про ті щасливі часи, коли факти будуть здаватися чимось ганебним, Істина замре в своїх кайданах і Поезія знову запанує на землі. Жорстока правда життя, що її побачив Уайлд у всій її наготі, пройшовши тернистим шляхом випробувань, і що нею надихаие кожне слово його найзначнішого твору — «Балади Редінзької тюрми», — розвіяла цю прекраснодушну ілюзію. Мистецтво прекрасне лише тоді, коли воно, знімаючи відбиток із життя, стає його концентратом. У всіх інших випадках творені митцем образи — підробка, бутафорія, мертва копія соціальної облуди, суспільного лицемірства, що так ретельно прикрашує гримом зморшки втоми на обличчі правди».

Нехай у першій серйозній літературній спробі Моема, його романі «Ліза з Лембета» (1897), прагнення будь-що «зняти грим із утомленого обличчя правди» привело письменника до натуралізму, що утвердився в ті роки в європейській літературі, та він відтворив на його сторінках правдиву картину життя Лембета — міських нетрів, що ліпляться понад самим берегом Темзи. В книжці нема ще прямої критики буржуазного способу життя. Однак у підтексті роману вчуваються нотки соціального гніву, націленого в саме серце буржуазній, вікторіанській Англії. «Моем шанує робочу людину, — аж за півстоліття напише про цей роман письменник-комуніст Джеймс Олдрідж, — а до норм життя англійської буржуазії виявляє презирство, що переростає часом у таку жагучу зненависть, якої нема ні в Голсуорсі, ні в Шоу, попри всю їхню перевагу як соціальних мислителів».

Ця оцінка має до певної міри суб’єктивний характер. Джеймс Олдрідж не розкрив у своїй статті серйозних ідейних хиб Сомерсета Моема. Але жагучу зненависть до філістерського ситого буття буржуазної Англії, що її вчув Олдрідж уже в першій книжці Моема, письменник зберіг протягом усього свого складного й трудного життєвого шляху, багатого не тільки на творчі досягнення, а й на трагічні заблуди та помилки.

Певне уявлення про початковий етап духовного розвитку Моема можна скласти, ознайомившись із художньою «моделлю» першого відтинка його життєвого шляху — автобіографічним романом «Тягар жадань людських» (1915). Розповідаючи про становлення характеру Філіпа Кері, центрального персонажа роману, про його тілесні й душевні терзання, його життєві конфлікти, його колізії з ненависним йому середовищем, Моем відтворює правдиві картини свого дитинства, юності, учнівських років. Перед нами розгортається страшна своєю сірістю панорама суспільного життя тієї «нудної доби»: повільно, налазячи один на один, пропливають однакові в своїй повторюваності дні, по вінця наповнені сірою нудотою міщанського животіння. Разом із Філіпом Кері блукаємо ми сонними вулицями провінційного містечка, схиляємось над партою в непровітрених класах «Королівської академії для молодих джентльменів із обмеженими коштами», відвідуємо лекції вчених професорів у стінах медичного інституту на те лише, щоб потім просиджувати ночі біля ліжка живих мерців, замучених хворобами, голодом, злиднями, трагічно відчуваючи своє безсилля чимось допомогти цим страдникам, рокованим на безславну смерть у своїй задушливій комірчині, в смердючій постелі, що кишить паразитами…

Ціле життя Філіпа Кері — це безнастанне шукання відповіді на одне й те саме питання: яка ж мета його існування? Навіщо вій народився на світ, прожив безрадісне дитинство, любив, страждав, чогось шукав, чогось не знаходив? Нащо так поривався за всяку ціну вибитись у люди, спізнати всі «радощі життя», відчути на собі солодкий «тягар жадань людських»? Марно силкуючись знайти розгадку таємниці свого існування, герой Моема намагається вирватись із міщанської драговини, спізнати повноту «духовної вільності», віднайти своє «я» в романтичному пориванні до прекрасного. Він залишає Англію, сподіваючись, що мрія його справдиться в країні класичного романтизму, в старовинному німецькому місті Гайдельберзі, над яким іще досі витають тіні Арніма й Брентано, Арндта й Ла Мот-Фуке, або в схвильованій тиші Латинського кварталу — цього «одвічного пристановища несправджених надій»… Та шкода, блукання Філіпа Кері «по закордонах» не вносять у його життя нічого нового: перед ним сіріє все та сама неплідна пустеля філістерського буття, освітлена тьмяним безживним світелком матеріального успіху, що невловимим привидом манячить десь там, попереду.

А втім, на початку Філіп Кері не усвідомлює цього. Літа, прожиті в Німеччині та Франції, зустрічі з людьми «нової генерації» — здекадентованими художниками та письменниками — посіяли в душі його фальшиві ілюзії. Він починає вірити в те, що тільки мистецтво — ця «бездумна гра в життя» — несе в собі риси прекрасного, а реальне людське буття, вироблений протягом тисячоліть морально-етичний кодекс людства й, головне, пристрасне шукання істин — це «химера», «облуда», «омана», покликані лоскотати дрібненьку душу філістера. Таке світосприймання не могло не зіпхнути Філіпа на позиції морально-етичного нігілізму. «Рік, прожитий у Німеччині, та тривале перебування в Парижі, — силкується Моем з’ясувати причини не тільки ілюзій свого героя, а й власних своїх схиблень у ті роки, — підготували Філіпа до сприйняття тієї філософії скептицизму, що П він засвоїв із величезною полегкістю. Він зрозумів, що добро й зло — уявлення відносні й що люди просто пристосовують ці уявлення до своїх замірів… Але ж якщо для людини уявлень добра й зла не існує, то втрачає владу над нею й сумління. З тріумфом схопив він цього шахрая й вигнав із свого серця. Та в чому сенс життя, він розумів тепер не більш, аніж досі. Навіщо створено світ, навіщо люди живуть на землі, було йому так само неясно, як і доти: має ж бути в цьому всьому якийсь сенс!»

Однак, ненавидячи філістерство всім серцем, Моем проникливо, переконливо розкрив причини цього трагічного феномена: Філіп і сам кінець кінцем скоряється невблаганній необхідності філістерського буття. Життєвим «ідеалом» для нього, що прагнув протягом цілого свого життя спізнати «потаємну загадку» буття, стає тиха спокійна заводь, затишна «родинна пристань». Відмовившись назавше від високих романтичних шукань, від героїчних ідеалів, «що про них він начитався з книжок», — він віднині присвячує цілого себе слугуванню «іншим», слугуванню своїй міщаночці-дружині та майбутнім дітям, слугуванню своїм пацієнтам, що їх він — звісно, за відповідну платню — буде зціляти від усіх недуг аж до самої їхньої смерті… «Він завше жив майбутнім, завтрашнім днем — «пояснює» нам Моем «причини» еволюції героя в фіналі роману, — а теперішнє, сьогоднішнє втікало йому з-під рук. А чого варті ті ідеали? Він подумав про свою мрію звести в доладний, гарний взірець безчесні й безглузді з’явища життя: як же він не помітив, що найпростіший взірець людського життя — людина народжується, працює, одружується, народжує дітей і помирає — і є найдосконаліший. Відмовитись від усього задля особистого щастя, може, й означає поразку, але ця поразка краща за перемогу» (підкреслення наше. — 3. Л.).

Капітулянтська програма, вкладена Моемом до уст Філіпа Кері, всупереч твердженням деяких західних критиків, зовсім, однак, не є виразом поглядів Моема в ті роки, коли створено роман. Хоча на окремих етапах свого творчого шляху Сомерсет Моем, абсолютизуючи антагоністичні суперечності буржуазного суспільства й підносячи до рівня постулату його вади, не тільки став на позиції метафізичного тлумачення історії, а й сформулював украй релятивістську концепцію моралі («Радощі життя», 1930; «Підбиваючи підсумки», 1938; «На вістрі ножа», 1944; «Каталіна», 1948), але він усім ладом цього свого роману, всією логікою розвитку його образів не тільки засуджує відступництво свого героя, але й таврує «механічний автоматизм» буржуазного суспільства, що розтоптало юнацькі ідеали Філіпа, скалічило його багату, по суті творчу натуру.

Як справедливо підкреслював Ральф Фокс, що не раз критикував ідеологічні заблуди Моема й сумнівну його політичну діяльність у певні роки, головна вартість роману полягає в тому, що там «розкрито один із найтрагічніших конфліктів буржуазного світу: суперечність між словом і ділом, між високою мрією й ницою практикою, між ідеалами прекрасного й життям, що безжально втоптує ці ідеали в багно». Глибоку соціальну суттєвість образу Філіпа ми пізнаємо лиш тоді, коли починаємо розуміти, що саме та «абсолютна вільність духу, до якої він прагнув протягом цілого свого життя, обернула його в жертву: зрікшись задля цієї «вільності» конструктивної дії, що одна лишень могла звільнити його від тиранії буржуазного буття, він покірливо дав убити справжні людські цінності, закладені в його душу природою.

Засудження суспільства, що перетворює людину на людський сурогат, підробку під людину, і визначає не тільки критичний пафос раннього роману Моема, а й антибуржуазну наснагу більшості його подальших творів, перейнятих усе тією самою схвильованою думкою «краса і власність — речі несумісні».

Виразно прозвучала ця думка й у романі Моема «Місяць та гріш» (1919), що збудив свого часу гучний відголос. Прототипом Чарлза Стрікленда, головного героя цієї книжки, був трагічний образ талановитого французького художника Поля Гогена. Проте, як і в «Тягарі жадань людських», Моем багато в чому «перетлумачує» історичні факти. Нову інтерпретацію дістає й образ самого художника. Відтворюючи в романі головні віхи Гогенового життя: його розлад із середовищем, сміливу ухвалу назавше розірвати зв’язки з буржуазною цивілізацією, довгі роки добровільного пустельництва на самотньому острові, загубленому в водах Тихого океану, Сомерсет Моем довільно трактує природу творчих блукань великого митця. Коли прагнення Гогена відродити в мистецтві «первісну чистоту» й «цілість» «первинного мислення» визначалося насамперед його непогамовною зненавистю до «знелюднених форм буття» «порізненого в своїй основі» буржуазного суспільства, то творчий геній Стрікленда цілком перебуває під владою «ірраціональних демонів», що роздирають його душу й розум. Прагнучи заглушити хоча б на мить цей «невичерпний», «бездонний» біль, він, як модерністи сьогоднішні, вбачає в тому «болісному самовиразі», яким є для нього творчий порив, єдиний засіб «вигнання демонів» із душі, її «магічного» очищення.

Хоч яка чужа нам суб’єктивістська концепція творчості, сформульована Моемом у романі, або його спроба трактувати контроверзу «митець — буржуазне суспільство» ніби якусь «метафізичну константу», що втілює собою «одвічне змагання духу та матерії», — «Місяць і гріш» твір об’єктивно антибуржуазний, бо Моемові пощастило в ньому вкрай переконливо з естетичного погляду простежити правдиві причини трагічного усамітнення митця в буржуазному суспільстві, розкрити в усій повноті огидну суть справжніх «демонів, що роздирають його душу».

В самій назві роману — «Місяць і гріш» — відкриваються перед нами ті ворожі сили, що, заходячи одна з одною в антагоністичну, нерозв’язну суперечність, визначили собою трагічну колізію книжки: чуттєва радість злиття з природою — і бездушний жуйний автоматизм міщанського буття; велична в «природності» свого світосприймання людина, що «звільнилася» з кайданів буржуазної цивілізації, — й механізовані ляльки, підпорядковані лише велінням знеособленого й знелюдненого «суспільного організму»; те прекрасне й високе, що його вносить із собою в життя справжнє мистецтво, натхнене присутністю людини, — і фальшивий світ пласких естетичних цінностей самовдоволеного міщанства, що давно вже стали прямим еквівалентом цінностей матеріальних…

І коли Стрікленд, хоч який двоїстий цей образ, став у романі Моема, всупереч його концепції творчості, втіленням тієї світлої, чистої, життєствердної сили, що таїться біля джерел мистецького творення, то дружина його — вродлива сита буржуазна самичка, «молочна сестра» Рут Морз — героїні «Мартіна Ідена» — це для Моема страхітливий символ філістерської обмеженості, міщанського себелюбства, самовдоволеного еготизму всіх тих страшних сил, що, паразитуючи на «тілі» буржуазної культури, сушачи її «плоть» та спиваючи останні життєві соки, перетворюються на демонічну злісну стихію, що безжально вбиває творчий первісток у житті.

Достеменний підтекст роману випав, однак, із поля зору читача двадцятих років. І на те були свої глибокі причини. Оглушене залпом «Аврори», націленим у саме серце буржуазного світу, європейське міщанство поволі, але неухильно сповзало на обочини історії. Прагнучи відігнати чимдалі від себе криваві привиддя відгримілої війни, вперто не бажаючи помічати світанок нового дня, що зайнявся на Сході, воно хотіло лиш одного — забуття! Його шукали в вині, в безумних пестощах продажного кохання, в нестямних ритмах джазу, що шматували тишу, навислу над землею, наїжаченою хрестами братських могил. Та й це не давало жаданого спокою. І тоді на підмогу прийшла бульварна література. Грубі романи в жовтих обкладинках закликали читача втікати у вигаданий, вузенький світок еротики, дрібних почуттів, міщанського добробуту, плиткої «післяобідньої» філософії. Занурюючи читача в нірвану, в світ казкових марень і фантасмагоричних видив, вона заносила його в глиб віків або в далекі екзотичні краї, що мирно дрімають під густою синявою південного неба…

Вперто не бажаючи помічати того, що в гротескному образі місіс Стрікленд перед ним постало його власне відображення, міщанський читач розгледів у Моемовому романі тільки його екзотичне тло, його романтичний серпанок. «Поетично піднесений світ, що постає на сторінках нового роману Моема, — писав свого часу рецензент книжкового додатку до газети «Таймс», — дозволяє нам хоча б на часину відлетіти на крилах романтичної мрії з остогидлої нам дійсності… Пробуджуючи читачеву увагу, він відроджує в нашій душі те первісне поривання до захмарних висот, яке вже не знає тупих законів земного тяжіння».

Отаке трактування роману Моема, перейнятого пафосом заперечення буржуазних цінностей, немало сприяло утвердженню в західному літературознавстві відверто хибних уявлень про цілеспрямовання Моемової творчості. Письменника, що видав такі, по суті, антнбуржуазні твори, як п’єси «Людина честі» (1904), «Поміщики» (1910), «Коло» (1921), «Шепі» (1933), оповідання «Дощ», «За п’ять годин до полуденка», «Гонолулу», «Падіння Едварта Бернарда», романи «Тягар жадань людських», «Карусель», «Місяць і гріш», не раз проголошували «літературним снобом», «денді-естетиком», «декадентом», що його твори являють собою «нескінченні варіації все того самого любовного трикутника».

На перший погляд роман «Лицедії», що з ним ми знайомимо тепер українського читача, ніби цілком укладається в рамці такої дефініції: стандартна любовна інтрига, трагедія актриси, що її літа минають, одурений чоловік, цинік-полюбовник — і в фіналі моральне «відродження» героїні, що назавше зреклася «маленьких радощів життя» задля «великої правди мистецтва».

«Світ — це сцена, і всі люди — тільки актори, що грають на ній, — розмірковує Джулія в фінальному розділі, що ніби підбиває підсумки її життя. — Все, що я зараз бачу там, — ілюзія, а реальність — це ми, актори… Ці люди — наша сировина, а ми — зміст їхнього життя. Ми беремо їхні нікчемні дрібні емоції, видобуваємо з них красу, й перетворюємо їх на мистецтво, а вони існують тільки для того, щоб бути глядачами, публікою. Ці люди — тільки інструменти, на яких ми граємо, а що таке інструмент без музиканта?.. Роджер каже, ніби ми не існуємо. Дурниця! Коли хтось насправді існує на цьому світі, то це ми, актори. Всі інші люди — тільки тіні, яким ми надаємо матеріальності. Ми — символи всієї цієї безладної метушні, яку вони називають життям, і тільки символ є реальність. Вони кажуть, що акторська гра — це облудність. Але ж ця облудність і є єдина реальність!»

Ця платонічна по суті концепція мистецтва, вкладена Моемом в уста його протагоністки, не в більшій мірі є виразом поглядів самого Моема, аніж банальна любовна історія, що становить сюжетне тло роману, є його справжнім змістом.

«Письменник і його герой — явища далеко не рівнозначні, — писав 1954 року Моем. — Невміння проводити демаркаційну лінію між задумом письменника й поглядами його героїв, обумовленими логікою розвитку й характерів, неминуче приводить критика до висновків, які заходять у пряму суперечність із тим, що хотів сказати нам автор». Справедливість цих слів стає нам особливо очевидна, коли ми вчитуємося в «Лицедіїв», бо весь критичний пафос цього твору розкривається передусім через підкреслено негативне ставлення не стільки до його героїв, як до дійсності, що їх породила. Коли сценічна реальність і «вища» за «буденну» реальність земного буття, — прагне довести нам Моем, — то лиш тому, що люди, отруєні ницою практикою буржуазного життя, скуті, мов кайданами, лицемірною, філістерською мораллю, люди, що до решти втратили здатність жити тим естетичним життям, яким їх надарувала природа, обернулись на манекени, механічні ляльки, що байдуже розігрують блазенський «маскарад життя». Ось чому жалюгідними лицедіями є, по суті, не актори, які живуть щовечора справжніми пристрастями й почуттями героїв, що в них їм дано перевтілитись, а непричетні до мистецтва філістери, що вбачають у фальшивості свого жалюгідного животіння ідеальний еталон людського буття. А коли й Джулія перетворилась на лицедійку, комедіантку, то це сталося зовсім не тому, що вона з дівочих літ віддала всю себе — свою плоть, свій розум, свою душу — мистецтву, а через те, що вона дозволила «блазенському танкові», яким стало життя для філістерської «черні», втягти й її в своє коло. Навчившись прикидатися на сцені, коли цього вимагає роль, вона й сама помалу обернула своє життя на імітацію життя. Весь час прикидаючись, як і суспільство, що втягло її в себе, «назавжди засвоївши правила сцени», позуючи сама перед собою, мов перед об’єктивом фоторепортера, вона настільки втратила свою людську сутність, що перетворилась направду на «багатоликість безликого символа», на порожнечу «небуття».

«Ти весь час граєш роль, — викриває Джулію Лемберт її син Роджер, єдиний позитивний персонаж у романі Моема. — Це твоя друга натура. Ти граєш, коли до тебе приходять гості, граєш перед слугами, граєш перед батьком, граєш переді мною. Авжеж, переді мною ти граєш роль люблячої, доброї й уславленої матері. Ти не живеш сама, в тобі живуть лиш ті численні ролі, що їх ти зіграла за своє життя. Я часто замислююсь — хто ти така, реальна істота чи тільки вмістище всіх тих образів, що їх тобі траплялося грати. Часом, коли ти заходила до порожньої кімнати, мене так і поривало відчинити раптово двері, але я боявся… боявся, що нікого там не застану».

Джулія обернула своє життя на гру, і життя жорстоко помстилось на ній. Утративши здатність розмежовувати справжнє й підроблене в своїй душі, вона згубила критерій оцінки довколишнього світу. Тому-то й облуда, що панує в світі бутафорських почуттів, удаваних тими, хто ніколи не здіймав з обличчя лицедійської машкари, стала для неї єдиним модусом буття. Проникнувши в усі пори її єства, та облуда не могла не вилитись у всепоглинний опортунізм, який і став єдино реальною рисою її характеру: її нітрохи не хвилює те, що «добряга» — її чоловік, до якого вона давно вже не відчуває нічого, опріч фізичної відрази, — з перших днів їхнього подружнього життя обернув його на «комерційну угоду», на «світську умовність»; разюче легко мириться вона й з тим, що палкий її коханець Том Феннел — цей хирлявий Адоніс нашого часу, вбраний у елегантний костюм, куплений за її гроші, — з тупою, жорстокою байдужістю вириває з її серця останні паростки кохання…

«У своїх ближніх ми любимо їхні слабості, а не силу», — ця фраза, кинута однією з героїнь, граних Джулією на сцені, — вона вже не пам’ятала ані ім’я тієї героїні, ані назви п’єси, — перетворившись для неї на мірило людських цінностей, стала вічним джерелом її самозаспокоєння.

Відгородившись від людей щитом прикидання, панцером лицемірства, вона перестала дивуватися з будь-чого: без щонайменшої ніяковості приймає вона подарунки від багатої «меценатки», мужоподібної Доллі де Фріс, навіть дізнавшись, що за її екзальтованою ніжністю криється щось більше, ніж захоплення її талантом; не виводить її з рівноваги й несподіване відкриття, що платонічна прихильність до неї лорда Чарлза, який не зазіхнув ані разу на її честь протягом усієї їхньої багаторічної дружби, пояснюється не стільки «чистотою» його ідеального кохання, скільки, на жаль, причинами чисто фізіологічного характеру.

Убивши в душі своїй здатність загорятися вогнем справжніх людських почуттів, Джулія прирекла сама себе на безмежну самотність. Давно розучившись любити людей, вона не може претендувати й на любов інших.

Ці риси Джуліїної натури з граничною повнотою розкриваються в уже згаданому епізоді її відвертої розмови з сином.

«— Ти жорстокий, — жалісно мовила вона, дедалі більше входячи в роль Гамлетової матері. — Невже ти не любиш мене?

— Я міг би тебе любити, якби знайшов тебе. Але де ти? Де тебе шукати? Адже ж як зірвати з тебе машкару геніальної акторки, як відняти в тебе всю твою майстерність, зчистити з тебе, ніби з цибулини, її лушпиння, твоє прикидання й нещирість, завчені тобою сентенції зі старих п’єс, твої роблені емоції, то хіба є хоч найменша гарантія, що там, усередині, можна знайти твою душу?»

І тут Роджер стає, безперечно, рупором самого письменника, бо для Моема трагедія його героїні — це якоюсь мірою зменшена «модель» його особистої трагедії. Ненавидячи в мистецтві ту облудність, що нею позначено всі форми дегуманізованого буржуазного буття — і в цьому аспекті назва роману «Лицедії» стає узагальненим символом, ключем до розкриття його підтексту, — автор не знайшов у собі сили, щоб стати на шлях активної боротьби за ствердження справжніх людських цінностей у житті й мистецтві. «Нейтральність» у ставленні до найактуальніших проблем сучасності, піднесена до творчого принципу, й перешкодила Моемові посісти те місце в літературі, на яке давав йому право його яскравий талант. Ось чому, хоч би як яскрів життям «той візерунок на поверхні хаосу», що його він так майстерно виводив у кожному своєму творі, він ніколи, ніколи не ставав для читача символом віри. Прагнув чи не прагнув того Сомерсет Моем, роман його «Лицедії» розкриває причину цього трагічного парадоксу.

3. ЛІБМАН

СОМЕРСЕТ МОЭМ Лицедеи

Роман

(На украинском языке)

Видавництво «Дніпро»,

Київ, Володимирська, 42.

редактор І. Ф. Лещенко. Художник В. М. Гринько. Художній редактор В. В. Машков. Технічний редактор Ю. 3. Тронік. Коректор Л. Г. Лященко

Виготовлено на Київській книжковій фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Київ, вул. Воровського, 24.

Здано на виробництво 22/У 1967 р. Підписано до друку 20/ІХ 1967 р. Папір № 3. Формат 84хЮ81/з2- Фізичн. друк. арк. 7. Умовн. друк. арк. 11,76. Обліково-видавн. арк. 13,678. Ціна 83 коп. Замовлення № 321. Тираж 65 000.

Сіті — діловий центр Лондона (тут і далі — примітки перекладача).

Ніхто не образить мене безкарно (лат.)

Сара Сіддонс (1755-1831) — видатна англійська актриса.

В Англії є театри однієї п’єси — такі як «Сіддонс-театр», в якому виступає Джулія (одну п’єсу ставлять день у день, аж доки нона не перестає давати зиск, а тоді замінюється новою), і театри, які виставляють кілька п’єс — так звані репертуарні. Театри однієї п’єси не мають постійного складу акторів: дирекція укладає контракти з учасниками перед кожною виставою.

Резонери.

Кембл Джон Філіпп (1757-1823) — видатний англійський актор.

Лоуренс Томас (1769-1830) — англійський портретист.

Коклен Бенуа (1840-1909) — французький актор.

Диявольська врода.

Чарлз Кін (1811-1868) — відомий англійський актор і театральний діяч.

Знайома (франц.)

Елеонора Дузе (1860-1924) — відома італійська актриса, театральний діяч.

Баркер Джеймс Нельсон (1807-1858) — англійський драматург.

Зудерман Генріх (1857-1927) —німецький письменник і драматург.

Хенкін Джон (1870-1909) — англійський драматург

Магда — героїня однойменної п’єси Генріха зудермана.

П’єса Г.Ібсена.

П’єса Б.Шоу.

Гедда Габлер — героїня однойменної п’єси Г.Ібсена.

П’єса Б.Шоу.

П’єса Г.Ібсена.

Dslpyfrf xtvgsjyf/

Мова йде про першу світову війну.

Ви хотіли цього, Жорж Дандін (франц.)

Витвір мистецтва (франц.)

Клерон (Леріс де Летюд — 1723-1803) — одна з найуславленіших актрич французбкого класичного театру.

Bal de l’Opéra — бал опери (франц.)

Актори свтової слави.

Актори світової слави.

Моя дочка, найвидатніша актриса Англії (франц.)

Це дурниця (франц.)

Це справді нерозумно, дівчинко моя (франц.)

Вдвічі більше дає той, хто дає скоро (лат.)

Ромні Джордж (1734-1802) — англійський художник-портретист.

Макдональд Джеймс-Рамсей (1866-1937) — англійський політичний діяч, був прем’єр-міністром Англії.

П’єса англійського драматурга й актора Артура Пінеро, вперше поставлена в Лондоні 1893 року.

Міністерство закордонних справ великобританії.

Борджіа — аристократична родина, що в XV — на початку XVI ст. відігравала визначну і водночас лиховісну роль в історії Італії. Кілька членів цієї родини були церковниками.

Переклад Г. Кочура.