Телефон задзеленчав знову. Жарох надто добре знав мене, щоб дати спокійно доспати.
— На дроті, — повідомив я у слухавку.
— Висиш? — спитав шеф.
— Що?
— Висиш на дроті? — спитав він і гикнув. Це гикання у Жароха означало сміх. Зазвичай він сміявся лише зі своїх (як йому здавалося, вдалих) жартів.
— Зараз повішуся, — серйозно попередив я, — може, хоч після смерті висплюся…
— Не вийде, — відрізав Жарох, — у пеклі, наскільки мені відомо, виспатися доволі важко. І знову гикнув.
Я сів у ліжку. Судячи з усього, кінець світу таки наближався. Жарох ніколи не гикав частіше ніж раз на тиждень, а тут — двічі на хвилину.
— Шефе, ви захворіли? — стурбовано поцікавився я.
— Працюй, — сухо наказав він, — чекаю на тебе о сьомій. І знову дав відбій.
Я поклав слухавку поруч із собою, голосно позіхнув. Трохи посидів на ліжку, помотав головою, намагаючись відігнати гуркіт у вухах. Обережно звівся. У голові паморочилося, гуркіт лише посилився, підлога м’яко попливла під ногами.
— Отрути мені, — прошепотів я, тримаючись за голову, — отрути…
Отрути не знайшлося. Довелося ковтати пігулки та заливатися кавою.
Зваривши побільше кави, я увімкнув комп’ютер.
— Десять хвилин на третю, — повідомив мені жіночий голос з динаміка — моя Катя.
— Та ти що? — пробуркотів я, протираючи очі. — Невже?
— Не зрозуміла питання, — сказала Катя.
— Ну, ясна річ, що не зрозуміла, — зітхнув я. — Перевірити пошту.
— Перевіряю. Лист від шефа.
— Відкрити.