кожна сім’я нашого благополучного і в цілому щасливого Міста має змогу купити під Новий рік натуральну
індичку. Ось тут фірма “Хімія. Вік Двадцять Перший” і прийшла нам на допомогу, розпочавши випуск
синтетичних смажених індичок, що нічим, абсолютно нічим не відрізняються від натуральних. Їх уже випущено
близько мільйона штук. Отже, віднині всі громадяни нашого квітучого Міста мають змогу придбати таких дешевих
й абсолютно схожих на натуральні синтетичних індичок, що стануть окрасою їхніх новорічних столів. Зважте й на
те, що справжня індичка може бути використана лише раз, а потім її доводиться їсти, а синтетичну можна
використовувати десятки років, і десятки років вона прикрашатиме новорічні столи. На вигляд ,вона рум’яна, така
ж апетитна, як і натуральна, а коштує значно дешевше...
В цей час у передпокої мелодійно проспівав дзвінок.
І хто б це міг бути? Невже гості? Джо вимкнув телестіну і пішов у передпокій. Припав до вічка-перископа в
дверях і в першу мить не повірим очам: по той бік дверей стояв... Санта-Клаус... Джо про всяк випадок уважно
оглянув його з ніг до голови, але нічого підозрілого не виявив. Санта-Клаус, як Санта-Клаус: червона шапка,
яскраво-червоний жакет і пояс, червоні штани, заправлені в чоботи. Біла борода... Але що то в нього на грудях? А-
а, скринька з написом “Для бідних”.
Зрозуміло, Санта-Клаус з благодійного товариства жебрає, щоб ощасливити бідних. Джо терпіти не міг наївної
філантропії, вважаючи жебрання та старцювання для бідних (яких, до речі, в Місті кілька мільйонів!) зайвою
витратою часу. Та все ж двері відчинив - незручно було перед цим благодійником, що в таку ніч оббиває пороги,
сподіваючись когось там порятувати мізерною милостинею.
- З Новим роком! - басом прогудів Санта-Клаус, переступаючи поріг, і Джо чомусь не сподобався якийсь
неприродний голос, нічного гостя. - З новим щастям!