- Навіщо ви тоді таке вчинили? - вже гнівно запитала вона. - Привид - то було майже живе, рельєфне зображення
моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви...
Джо мовчав.
- Не знаєте, що говорити?
- Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить - і
ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.
- Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге
вбили Дженні.
- Емоції...
- Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.
- А хто, крім мене та вас, знає, що то - винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так... Але
попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.
Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.
- Ви... закохалися в зображення моєї покійної сестри?
- Не знаю, - Джо усміхнувся. - Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про
нездійсненне щастя.
- Мабуть, ви маєте рацію, - вже трохи заспокоїлась гостя. - Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя.
Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?
- Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося
її зображення, з публіки кричали... А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності... Але й це ще не все.