Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник
циркачам. І довести, що так званий привид - то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід
привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив:
якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у
відчаї вхопився за пістолет...
- Ви гадаєте, що це - вихід?
- Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було
боротися іншими методами. - Помовчав. - А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою
сестрою?
- Мій тато дуже любив мою маму. - Дівчина вперше усміхнулась, і світлі очі її засяяли, як дві чисті росинки,
коли після дощу вигляне сонце. - Як народяться дочки, казав він, то хай усі будуть зватися на честь мами... А мама
тата дуже любила і казала: як будуть хлопчики, то будуть зватися всі на честь тата... Але хлопцям не судилося
з’явитися, народжувалися дівчата. Нас з’явилося на світ двоє, і обох тато в честь мами назвав Дженні: Дженні
велика і Дженні маленька. Так мене в домі і звали: маленька...
- А де зараз ваші батьки?
- На тім світі.
- Вибачте, не знав. Що з ними скоїлось?
- Загинули в авіакатастрофі. Зненацька. Вони кудись собі летіли нашим стареньким птахольотом, а поліція саме
переслідувала гангстерів. Ті відстрелювались і вцілили в птахоліт мого тата... Ми, Дженні, залишилися удвох.
- Пробачте, а де ви мешкаєте?