- Неподалік од вас, у сусідній віллі наймаю кімнату.
- Дивно. І чому я вас раніше ніколи не зустрічав?
- Не знаю. - Вона всміхнулась, уважно його розглядаючи. - А знаєте, - раптом вигукнула вона дзвінко і весело, -
я, здається, десь вас бачила. Ви бігаєте вранці?
- Раніше траплялося...
- От я раз і бачила вас, як ви бігли. Ще й подумала: щасливий чоловік, коли бігає... Певно, життєрадісний,
збирається довго жити. Бо з відчаю чи горя вранці бігати не будеш.
- Я радий, що ми все ж таки познайомились.
- Але яким способом? - вона спалахнула. - Скажіть, тільки чесно. Я видалась вам... ну, смішною? З пістолетом?
- Спершу ні.
- Спасибі й на тім. Повірте, Джордже, тільки у відчаї, з безвиході зважилась я на таке. Тому не судіть бідну
дівчину надто суворо.
- Оскільки я сам засуджений, то не маю ніякого морального права судити ще й бідну дівчину.
- Вам весело, а мені не до сміху! - Вона притулила руки до лиця, що враз запашіло, а коли опустила їх через
мить, то лице вже було білим. - Послухайте! - раптом сердито вигукнула вона. - Чому ви дивитесь на мене так
насмішкувато? Можете ви хоч кілька секунд побути серйозним? Я хочу... я вимагаю, щоб ви мене вислухали без
іронії та шпильок.
- Я - сама серйозність найвищого гатунку.
- У ваших очах спалахують веселі іскорки! - вигукнула вона. - Негайно їх погасіть!
- Я просто вижену їх звідти! - засміявся Джо, і вона, не втримавшись, і собі всміхнулась. Але через мить обоє