чарочки.
Дженні, знявши грим, вийшла з ванни свіжою, усміхненою, хоч і почувалася все ще ніяково. Джо подав їй капці,
бо червоні чоботи Санта-Клауса дівчина скинула. Вона була достоту як сестра: ті ж світлі очі, світле волосся, така
ж струнка і пружна, з такою ж сонячною усмішкою в очах.
- Дженні, ви дуже схожі... - почав було Джо, та вона його перебила.
- Ви вбачаєте в мені тільки особу, схожу на мою покійну сестру? - В її голосі прозвучали ревниві нотки.
- Мене вразило її голографічне зображення.
- Мене теж... Після загибелі Дженні я кілька разів приходила на віллу “Двох щасливців”. Едгар демонстрував
свій винахід, дуже побивався за дружиною... - Помовчала, зітхнула. - Як він любив Дженні, як любив... Тому й
відтворив її, як живу. Хоч я добре знала свою сестру, але привид і мене вразив. Це було неймовірно. А потім зник
Едгар, і я більше не була на віллі. До речі, ви цікавились загадковою, будемо так говорити, авіакатастрофою. Чим
закінчилась ваша зацікавленість?
- Вийшов на убивцю, але не вистачило доказів. - Додав по хвилі упевнено: - Потрібні докази будуть. Неодмінно.
- Професор Карл ван Гофф - страшна людина! - зненацька вигукнула Дженні. - Коли я згадую його ім’я, мені
стає моторошно.
- Ви його знаєте? - здригнувся Джо.
- Особисто - ні. Але сестра дещо розповідала про нього та про його настирливе сватання... - Та не будемо про це.
Сьогодні ж новорічна ніч, і годиться згадувати щось приємне.
Джо розлив коньяк по крихітних чарочках, вони цокнулись, усміхнулися одне одному, випили за старий рік,
погризли сухі галети, потім непомітно вмовкли й замислились.