дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.
З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.
Спав міцно, але недовго, бо коли прокинувся, була сьома ранку (задрімав він о п’ятій), але відчув себе як ніколи
бадьорим та свіжим. Легко схопився і глянув на диван.
Диван було акуратно заслано пледом.
І від того йому враз стало сумно. Так акуратно застилають постіль лише тоді, як ідуть з квартири.
- Дженні? - він усе ще сподівався, що вона поруч. - Дженні??!
У відповідь - ані звуку.
На столі білів аркуш паперу.
Він усе зрозумів і приречено взяв записку.
“Спасибі за гостинність. Я ніколи-ніколи не забуду нашої зустрічі! Дженні-маленька, вона ж Санта-Клаус”.
Він повертів у руках записку, все ще сподіваючись, що Дженні лишила свою адресу. Та адреси ніде не було. Але
тут він згадав, що Дженні мешкала в сусідній віллі, поруч, і трохи заспокоївся. Ще встигне її знайти. Чому -
“встигне”? Сам не знав, але при згадці, що може втратити Дженні, йому стало так тяжко на душі, що хотілося
кричати...
Вискочив на веранду з наміром негайно бігти на пошуки Дженні, та тільки зробив три кроки, як загаласував
електронний охоронець на руці про те, що засуджений номер 3542475 зробив три кроки, а це рівнозначно втечі із
зони ув’язнення...
- Та замовкни ти! - з ненавистю сказав він до браслета, але браслет не вгавав, погрожуючи увімкнути систему
нуль. Довелося повертатися в зону ув’язнення.