Кружляв по кімнаті, як звір на ланцюгу.
Не знаходив собі місця.
Та ось у нього з’явилась інша, вже похмура думка: а чому це він так заметушився? Хіба вона його? Хіба вона
обіцяла бути з ним, запевняла, що повернеться? А може, він їй зовсім байдужий? Вона просто провела в нього
новорічну ніч, потанцювала. І пішла. Щоб більше до нього не повертатися. І забула про нього, а він...
І раптом над вхідними дверима проспівав дзвінок.
Джо метнувся в передпокій і зазирнув до вічка-перископа.
І тієї ж миті квапливо відчинив двері.
Перед ним стояла Дженні-маленька з двома сумками в руках і чомусь зажурено до нього посміхалась. Так
зажурено, що в нього аж серце стислося.
- Хелло, містере 3542475, - вона намагалася говорити весело і безтурботно. - Як спалося?
- Ви кудись їдете? - кивнув він на її сумки.
- Так.
- І... надовго?
- Назавжди, - вона помовчала. - Я не перебила вам ранковий сон?
- Що ви, що ви!’ Я вже давно на ногах, - вигукнув він. - І, уявіть собі, виглядав вас.
- А я прийшла подякувати вам за новорічну ніч і... попрощатися.
- Ніякого “прощай”! - вигукнув він у відчаї. - Дженні, здрастуй! - він непомітно для самого себе перейшов на
“ти”. - Який я радий, що ти повернулася. Прокинувшись, я подумав... ні, я жахнувся, подумавши, що втратив тебе.
А сьогодні у мене найщасливіший день. І більше не хочу тебе втрачати.