- Я не сама, - сказала вона стомлено. - Зі мною дві сумки, і це єдине, що в мене залишилося.
Він підхопив її сумки, заніс до передпокою, зачинив за нею двері і, підійшовши взяв її руки в свої.
- Я не хочу тебе втрачати знову, - дивлячись їй у очі, шепотів він. - Я чудом, просто чудом знайшов тебе в цьому
світі і більше не відпущу. Не відпущу, бо самотність ще ніколи не була щасливою.
- Мене викинули на вулицю, - сказала вона з гіркотою.
- Ти залишишся у мене. Назавжди! Дженні зажурено дивилась на нього.
- Але тебе теж викинуть на вулицю.
- Як будуть викидати, то викинуть удвох, - він зігрівав її холодні руки теплом своїх рук. - А вдвох нам буде
легше триматися.
- Надворі мороз, - усміхнулась вона, - і я геть замерзла.
Він доторкнувся губами до її рук.
- Ну ось, вже й зігрілися... Роздягайся, зараз будемо снідати. У мене є трохи яєчного порошку та сухої картоплі..
Уявляєш, це ж ціле багатство-яєчня і картопля!
- Уявляю, Джо, уявляю!
Весело перемовляючись, вони насмажили картоплі з яєчнею, зготували каву.
- Я навіть не підозрював, що в зоні ув’язнення буду таким щасливим! - вигукнув Джо. - Аби ти була поруч, я
ладен все життя просидіти у цій в’язниці!
Вперше у своєму житті Джордж Лі відчув, що таке щастя. І від повноти почуттів не міг знайти собі місця.
Хотілося щось робити, рухатись, співати, веселитись. Він натис кнопку відеозв’язку, набрав код кабінету Х’юлетта
Кларнеса. Але того в кабінеті не виявилось, комп’ютер відповів, що інспектор Кларнес, здавши чергування, пішов