Та екран раптом засвітився.
- Хто там ще штурмує нашу фортецю серед океану житейських бур? - бадьоро вигукнув Джордж Лі.
На екрані з’явилась панель з пультом. На панелі замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний
голос ввічливо сказав:
- Добрий день, з Новим роком! Містер Лі, вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Повідомляю, що
згідно з новою вказівкою містера Банча платню за квартиру в його віллах треба вносити в перші три дні кожного
місяця. В разі несплати на четвертий день ви будете виселені примусово. Прошу підтвердити прийняття моєї
інформації.
- Інформацію прийняв, - буркнув Джо.
- На все добре, містере Лі! - екран згас.
- Ну і все... - зітхнула Дженні. - У нас всього лише три дні.
- Що придумати, що придумати? - Джо швидко ходив по кімнаті, хрускаючи пальцями. - Де вихід? Мусить же
він бути? У мене тільки триста доларів. А треба на місяць п’ятсот. То де ж вихід, хай йому чорт!
- У мене є двісті п’ятдесят, - зраділо вигукнула Дженні. Твої та мої - от і заплатимо за квартиру за місяць,
півсотні ж лишиться на їжу.
Джо пригорнув Дженні, ласкаво зазираючи їй у вічі.
- Я знав, що все буде добре, коли ти зі мною. Місяць щастя - це ж так багато! А там щось придумаємо. Мусить
же бути вихід. Мусить!
XVI
Дженні Ленгдон (чого аж ніяк не чекав від неї Джо, бо вважав донедавна всіх жінок безініціативними)