Дженні зготувала каву, і вони нашвидкуруч поснідали.
- Пора до праці, - сказала вона, перемиваючи чашки. - У нас часу лише один місяць.
- А ти встигнеш? - здивувався він. Вона на мить задумалась.
- Середній обсяг “рожевих” романів - сто п’ятдесят сторінок. Тож мушу написати за місяць, - вмовкла,
ворушачи губами, певно, щось підраховувала. - Ні, не за місяць мушу, а за двадцять днів, щоб у резерві було хоч
десять днів. Отже, сто п’ятдесят сторінок на двадцять днів... В день... в день - сім з чимось сторінок. Заокруглимо:
вісім. І потім, на всяк випадок (а раптом у який день що завадить?) накидаємо ще дві сторінки. Виходить, що в
день треба писати всього лише по десять сторінок. Примітивних і банальних. Словник “рожевих” романів
небагатий - триста - чотириста найуживаніших слів. Витягну.
Коли Джо повернувся в кімнату, Дженні, діставши із своєї сумки пачку фотографій - чоловіків та жінок, уважно
їх вивчала.
Джо запитливо на неї глянув.
Дженні всміхнулась, але куточками уст, заклопотано. Пояснила:
- Спеціалісти радять писати “рожевий” роман так. Взяти фотографію будь-якої, але неодмінно вродливої жінки і
будь-якого чоловіка, приколоти їх до стіни над друкарською машинкою і почати вигадувати їхню першу зустріч,
уявляти їхні почуття, слова й побільше міркувати: “А що було б, якби...”
Дженні кинула фотографії назад у сумку і сиділа якусь мить, зосереджено обхопивши голову руками.
- Любий, - зненацька озвалась, - у тебе є твоя фотографія?
Джо, порившись у шухляді столу, дістав.
- Хіба що така... Але - навіщо? Я ж поруч. Живий.