Дженні взяла її, дістала із сумки своє фото і поставила обидві картки на столі.
- Буду дивитись на них - на тебе і на себе-і писатиму. Чим не герої, га? Дивлячись на ці фотографії, я що
завгодно придумаю. - Дженні підійшла до нього, притулилась, поцілувала, покуйовдила йому чуба.
- Ох, ці очі... - зітхнула. - Рада б на них дивитися, але треба працювати.
Зітхнувши, дістала із сумки портативну друкарську машинку, підключила до машинки диктофон і пристрій для
друкування з голосу (остання новинка) і сказала у мікрофон:
- Розділ перший.
Машинка тихо застукотіла і відбила на аркуші:
“Розділ перший”.
Дивлячись на фотографії, Дженні замислилась: з чого почати?
Думала, так думала і, зрештою, відключивши мікрофон, встала, потяглась солодко.
- Ех... Якби почати, а далі пішло б само... - благально глянула на Джорджа. - Підкажи.
- Що? - не збагнув він.
- Ну, як вони вперше зустрілися, Дженні і Джо, герої мого майбутнього роману.
Джо подумав і знизав плечима.
- Не знаю... Я ж не письменник.
- Я теж... Але пригадай що-небудь із своєї практики детектива. Мені потрібна зачіпка, щоб герой познайомився з
героїнею. Не буде ж він до неї на вулиці підходити.
- Не знаю, - винувато розвів він руками.
- Та що ти зарядив, як папуга: не знаю, не знаю!