у клітку!..” - “Хіба ти не рада, люба? - запитує її він, мільйонер і детектив з нудьги. “Ах, любий мій, - одказує вона.
- 3 тобою я ладна і в золотій клітці жити...” Банально - чи не так? - з відразою перепитала Дженні. - Але так треба.
А кінцівка символічна і в дусі “рожевих” романів: шукайте свого мільйонера, і ви його випадково знайдете, і у вас
теж буде своя золота клітка. А герої, до речі, будуть зватися так: вона - Дженні, він - Джо. Ось так. І не переч. Мені
буде легше писати, коли герої носитимуть такі імена.
Через кілька хвилин Дженні уже диктувала перший розділ.
XVII
Так і почався їхній медовий місяць: вставала Дженні о шостій ранку, цілувала Джо в щоку і бігла у ванну. Після
душу, свіжа й бадьора, брала до рук мікрофон. Говорила в нього фразу за фразою, машинка автоматично стукотіла,
заповнюючи сторінку за сторінкою. Про те, як приватний детектив, елегантний і вродливий чоловік, розплутуючи
справу, познайомився з потерпілою, закохався в неї, і хоч вона була бідною, зате він виявився мільйонером... Іноді
Дженні ворушила губами, підбираючи слова (Джо в такі хвилини намагався навіть ходити нечутно, щоб, бува, не
завадити їй), далі, труснувши головою, знову починала диктувати, і машинка тихо скрекотіла, друкуючи на папері
(а він усе стерпить) різдвяну казочку для дорослих...
Поки що вона витримувала норму - десять сторінок на день, хоч іноді стомлювалась так, що увечері падала на
диван і миттю засинала. Джо гладив її сонну, притягував до себе, але вона бурмотіла крізь сон: “Потім... потім...
десять сторінок”. А вранці о шостій спохлювалась і починалося: душ, мікрофон, десять сторінок...
Харчувалися надголодь, економлячи кожний цент, аби розтягти п’ятдесят доларів на місяць. Раз на три дні
Дженні бігала в магазин, купляла крупи, овочі та шматок м’яса (на тиждень). Принісши продукти, притьмом
хапала мікрофон, щоб передрукувати те, що в неї, доки ходила в магазин, склалося в голові, а їжу готував Джо.