Увечері вдвох перечитували написане за день, сперечалися, правили, і Джо сідав передруковувати написане
начисто, а Дженні падала і миттю засинала...
Так і минали дні.
Якось Джо забідкався, що вони не зареєстрували свій шлюб.
- Тебе хзилює якась там формальність? - здивувалась вона. - Ти щасливий? - Він кивнув. - І я теж... А решта...
решта нас не обходить. Головне, втриматись на поверхні життя, не булькнути на дно.
І вони трималися.
Роман “Золота клітка для папуги” просувався успішно, купка вже готових сторінок на столі росла й росла. І Джо
починав тоді вірити, що роман - незвичайний, що він стане бестселером, що це твір справді літературний, а не
дешева халтура. Іноді ж йому починало здаватись (і досить часто, на жаль), що нічого путнього із цього не вийде і
Дженні марно старається. Бо й те не так, і те не зовсім вдало, отож “Золота клітка для папуги” - нікудишній твір. І
Джо впадав тоді у відчай.
А дні минали-в роботі, в очікуванні, що все владнається. І хоч як дивно, але Джо дужче й дужче починала
подобатись “Золота клітка для папуги”. Кожного дня надвечір він перечитував чергову порцію сторінок і ловив
себе на тому, що з нетерпінням чекає нового десятка. Хоча ВОНА (літературна Дженні) мало була схожа на свого
реального прототипа, як і ВІН на нього, реального Джо. Але дещо, особливо думки, мрії, характери, - було спільне.
Історія життя самотньої молодої жінки, що нарешті зустріла свою любов, чимось приваблювала. Може,
невигаданою щирістю. Зрештою, правдою життя, а не рожевою фантазією. Літ-Дженні і Літ-Джо із сторінки на
сторінку боролися за своє життя, за своє місце під сонцем.
А п’ятдесят доларів танули з неймовірною швидкістю.