б сісти, не було. Вікон теж не було, натомість під стелею навіть у ясний день тьмяно блимала жовта лампочка.
- Палата для тих, хто не має гаранта, щоб заплатити за лікування, - буркнув представник клініки і відвернувся.
Місіс Джексон лежала на спині, до підборіддя накрита сірим запраним до дірок простирадлом. На жовтому лиці
виднілися сліди опіків, ніс і підборіддя загострилися, щоки та очі запали. Вона непорушно дивилася в стелю і
стогнала.
- Місіс Джексон. Ви хотіли говорити з представником Кримінальної служби? Ваше прохання виконано.
- Я хотіла говорити лише з тими двома джентльменами, котрі були... минулої ночі на віллі “Двох щасливців”. -
Голос у неї був неприродно тонкий. Джо здалося, що він ось-ось урветься.
- Я один із них, - сказав, - Джордж Лі.
Лінда перевела очі із стелі на стіну, потім нижче і нарешті спинила свій погляд на детективові.
- А-а... - Вона кволо посміхнулася куточками спечених, аж чорних уст. - Це я вас тоді обізвала... бандитами.
Даруйте. А зараз я хотіла... хотіла застерегти вас, щоб не відкривали годинник. - Передихнула. - Боялась, що помру
і не встигну... Це дуже небезпечний годинник. Він убив мене, він повбиває і вас... - захрипіла.
Джо кивнув.
- Ми вдячні вам, місіс, за застереження.
- А ще я хотіла вас попрохати... - говорити їй уже було важко, хрипіння переходило у свист, - попрохати, щоб
ви... не чіпали того привида.
- Чому?
- А тому... - Вона довго мовчала, збираючись з силами, і чорні губи її вже мертвіли. - Та жінка, що ховається у
годиннику, і так покарана... Вона безтілесна, вона заздрить земним жінкам,