- Ми врахуємо вашу доброту, місіс Джексон. Після вашого видужання ми...
- Я не видужаю... я вже вбита. - її очі скляніли і застигали мертвими каламутними кружальцями. - А Дженні... не
чіпайте. Може, хоч із нею Майкл буде щасливим. Він так прагнув щастя, так його жадав. А я не змогла йому
принести щастя... Він мене не любив, але я його любила... любила... люблю. Він був моєю єдиною радістю у житті.
Застиглі, запалі очі на мить засвітилися, у них ніби догоряли останні кволі іскорки життя, що покидало жінку.
- Передайте... люблю його... О! - вигукнула вона на диво дзвінко (і де в неї раптом сила взялася?) - А ось і мій
Майкл. Прийшов-таки... Здрастуй, рідний мій...
Джо рвучко оглянувся: Майкла в палаті не було.
Не було і чоловіка, що супроводжував його.
Не вірячи власним очам, Джо ще раз оглянувся, але в палаті, крім нього та вмираючої, більше нікого не було.
І сталося диво дивнеє!
Жовте, спечене лице жінки із запалими очима й щоками, із чорними губами враз ожило і засвітилося радощами і
муками любові, а почорнілі губи розквітли усмішкою. І Джо подумав: яка ж то незбагненна сила в любові, коли
вона - бодай на мить - спромоглася перемогти, відтіснити навіть смерть.
- Спасибі, що ти прийшов, чоловіченьку мій, - шепотіла усміхнена Лінда до невидимого Майкла. - Правда ж, ти
мене любиш? Правда? Я знала, знала, що ти мене любиш... І я тебе люблю... люблю, рідний ти мій. Нахилися до
мене...
Джо вискочив у коридор.
Тип із тонкими вусиками, заклавши білі, випещені руки за спину, з нудьгуючим виглядом походжав сюди й
туди.