поворозку, і прив’язав його до ручки дверей.
- Це для санітарів з моргу, - пояснив детективу. - А знаєте, на її лиці застигла якась дивна посмішка...
“Навіть смерть не здолала її любові”, - подумав детектив і вперше чомусь пожалкував, що він, розмінявши
п’ятий десяток, так нікого й не любив і його ніхто не любив.
Похиливши голову, Джо рушив довгим, темним та вузьким коридором до ліфта.
XIII
Для збирання інформації про чорну королеву, себто привид з вілли “Двох щасливців”, Джо попросив одну добу.
- Завтра, у цей же час, ти вже будеш дещо знати, - запевнив він Х’ю. - І рівно через добу ввійшов у кабінет
Кларнеса.
- Значить, так... - без привітання почав він і вмовк, побачивши, що в Х’ю забинтовано кисть руки.
- А-а... - скривився інспектор, перехопивши його погляд. - Як у нас кажуть: витрати виробництва. Службова
подряпина, - Кларнес не терпів ніякої героїзації своєї служби, називаючи її просто роботою, і завжди применшував
у розмові свою роль в тій чи іншій операції. - Брали “ковбоя”...
Джо знав про цю справу. Кілька днів тому до залу казино зайшов молодик в одязі ковбоя часів дикого Заходу:
на ньому був крислатий капелюх, куртка з китицями. Шестизарядний кольт на широкому шкіряному поясі,
вицяцькованому блискучими залізячками... Наївний працівник казино аж руками сплеснув:
- Ах, містере, який чудовий маскарад! - Що у відвідувача чорна маска на обличчі, він якось не звернув уваги. -
Ви спражній ковбой дикого Заходу!
“Справжній ковбой” тицьнув йому в живіт цілком сучасний пістолет (шестизарядний кольт на поясі виявився
звичайнісінькою бутафорією) і сказав лише два слова: