- Привид? - взявши одну з фотографій, вигукнув інспектор. - Ти, виявляється, непогано фотографуєш. Коли
клацнув?
- Коли сиділи з тобою за кадубами в холі.
- Хвалю. А я й не помітив. Чисто працюєш, - гомонів, роздивляючись фото. - Нічого не скажеш, чорна королева
- як писанка. Наче жива. Забери і не спокушай мене, - простягнув він детективу фотографію, - бо ще закохаюся.
- Я показав ці фотографії главі фірми “Оптика” містеру Слесеру. Він тільки глянув, одразу вигукнув; “О-о, це ж
незабутня наша Дженні! Звідки у вас її фото?..”
- Що-о? - аж підвівся в кріслі Х’ю. - Привид насправді зветься Дженні? Ну й ну!
- Так. Містер розказував далі, що у Дженні була закохана вся фірма. “Навіть я збирався за нею побігати, -
зізнався він, - але на заваді став мій вік. Як-не-як дев’яносто п’ять мені стукнуло”. Містер Слесер - людина з
гумором.
- Ф’юу-уть! - свиснув інспектор і відкинувся на спинку крісла. - А в цього, як його, Слесера, зір нормальний у
його дев’яносто п’ять? Привид має реального прототипа?
- Так, привид колись і справді був жінкою.
- Нічого не збагну, - інспектор знизав плечима.
- Дженні, яка виступає зараз на віллі “Двох щасливців” у формі (будемо так говорити) привиду, - реальна особа.
Тобто була колись реальною особою.
- А зараз де вона?
- Хто?
- Та реальна особа.