Так думав Джо, неспішно йдучи зі своїм другом у парк Вічного Спокою. Гігантське місто з усіма його районами
лишилося далеко позаду. Тут панували тиша і спокій. Тому й думки приходили елегійні, печально-сумовиті чи
роздумливо-філософські.
І детективи, кожний нарізно, думали про одне й те ж - про суєтність усього земного, про смисл життя тощо.
Була лиш середина серпня, а осінь.уже взялася за свої фарби. Джо зітхнув.
- Осінь, як і старість, приходить непомітно. Вчора ж ніби було літо, а вже сьогодні глянеш - там побурілий
листок, там... А завтра їх більше, післязавтра ще більше... А там і листопад.
Вони глянули один на одного, зітхнули: обидва ще не досягли полудня віку свого, а до обох уже, як осінь до
цього літа, непомітно почала підкрадатися старість. Там волосина забіліла, там...
Полум’яніли айстри - квіти осені.
Детективи мовчки йшли алеєю, в кінці якої здіймалася в білясте, спекотне небо гігантська, сліпучо-біла
мелітопластова рука з розчепіреними пальцями. То була модерна усипальниця Міста. Мертвим було все одно, якої
форми усипальницю придумають архітектори. Хоч би який був у неї вигляд-мертві мовчатимуть. А ось живі
сперечалися довго. Одні беззастережно сприймали усипальницю у вигляді велетенської руки, що ніби виростала із
землі, із царства мертвих, інші спокійно дивитися на неї не могли, вважаючи її вульгарною і недоладною,
заявляючи, що, приміром, усипальниця у вигляді космічної ракети чи галактичного корабля більше відповідала б
тому, для чого вона, власне, й задумана. (Тоді, мовляв, був би хоч якийсь символ: ракета-усипальниця несе в небо
душі померлих). Треті запевняли, що це штучно і неестетично, а четверті сходились на тому, що така своєрідна,
незвичайної форми усипальниця у вигляді руки з розчепіреними пальцями ніби звертається до живих, просить їх
не забувати про тих, хто пішов в інший світ... Так сперечалися доти, доки й не звикли. А тоді махнули рукою: рука