то й рука, головне, туди не потрапляти. Так і призвичаїлось Місто до велетенської руки, що складалася із ста
поверхів, у яких щільно, ряд за рядом будуть століттями замуровуватися урни з прахом померлих городян - земля
стала надто дорогою для кладовищ.
Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до
урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. (“А чи не кличе нас ще Рука?..” Або: “Хоч як не крути, а всі
будемо в Руці...”)
Х’ю і Джо підійшли до головного входу Усипальниці. Зблизька вона приголомшувала розмірами: колосальна
колона стрімко шугала в небо, непомітно звужуючись, і десь аж за хмарами закінчувалася стилізованими
зап’ястями та долонею, обернутою до Міста, з п’ятьма розчепіреними’ (і теж стилізованими) пальцями. Доки
міські власті гадали-міркували, як використати кубатуру порожніх пальців Усипальниці (музеї в них відкрити чи
щось подібне?), розважальна індустрія за фантастичну суму заарендувала їх на сто років і відкрила там свої нічні
казино з барами-ресторанами. Вхідні квитки в ті модерні притони були аж надто дорогими, але грошовиті
любителі екзотики не скупилися... І що коїлося ночами в пальцях Усипальниці Вічного .Спокою - того ніхто не
знав. Навіть міській владі туди було поткнутися не просто: у власників тих притонів була своя влада, і своя
поліція, і свій суд, швидкий на розправу! Темними ночами з усіх усюд Міста до вершини гігантської Усипальниці,
як чорна галич, зліталися шикарні птахольоти багатих гуляк. А тільки починало сіріти, очманіла галич розліталася,
і в парку Вічного Спокою наставала сумовито-печальна тиша, лунали тихі акорди врочистої музики, і ніщо не
порушувало елегійного спокою мертвих... (До наступної ночі!) Та й хто б міг, хто б відважився його порушити
вдень? Адже це - рівнозначно святотатству, і такого порушника безперечно б чекала сувора кара. Тут міські власті
були невблаганні.