Руці.
- Я ще й половини не виплатив за себе і за своє сімейство, - зітхнув Х’ю і похитав головою. - Ну й життя: все
плати, плати, плати, а коли ж зітхнути вільно?
- А я навіть ще й не починав виплачувати, - озвався Джо. - Жаль грошей на мертве діло. Та й потім... Мені
особисто, коли стану покійником, буде все одно, де приткнуть мій прах.
- Ну, це ти занадто! - обурився Кларнес. - Маєтку в тебе немає, власної землі теж. А професія у нас... не для
довгожителів. Так що подумай і починай виплачувати за місце для урни з твоїм майбутнім прахом. Хіба ти забув
популярне гасло муніципалітету: “Сплачуйте зараз - помирайте потім”.
- Дякую за мудру пораду.
Далі йшли мовчки, повернули в тринадцяту секцію, відшукали вісімнадцятий ряд і спинилися біля номера сто
сорок другого.
На сірій, з рожевими прожилками мармуровій табличці було викарбувано: “Дженні Стівенс”.
І дві дати - народження й смерті.
А над датами - всміхалася Дженні.
Детективи якусь мить вдивлялися в зоораження тієї, що стала загадковим привидом на віллі “Двох щасливців”.
Освітлена сонцем, Дженні мружилась, ласкаво до когось усміхаючись, і вітер бавився її золотавим волоссям, а
усмішка... Усмішка молодої жінки, здавалося, здатна й мертвого оживити. Розмовляли пошепки.
- Її важко уявити мертвою...
А поруч із табличкою Дженні Стівенс була така ж табличка, тільки на ній стояв один лише номер - сто сорок
три.