- Хто це приготував собі місце? - запитав Кларнес.
- Не здогадуєшся?
- Мабуть, Едгар Стівенс?
- Так, місце закупив він, чоловік Дженні, щоб прах його зберігався поруч із прахом тієї, яку він за життя
обожнював.
- До речі, ти й досі не розповів про Едгара Стівенса. Де він і що з ним?
- Де він? - Джо знизав плечима. - Не знаю. Цього ніхто не зйає, бо Едгар зник, ніби його й не було. Але дещо про
нього я все ж дізнався.
Помовчавши, Джо розповів, що після загибелі Дженні Едгар став відлюдькуватим, замкнувся в собі. Ніде не
бував, з усіма знайомими порвав будь-які стосунки, всього себе віддавав роботі, певно, сподіваючись знайти у ній
забуття. На віллі “Двох щасливців” жив, як самітник. А втім, на віллу він прилітав лише переночувати, та й то не
завжди.
- Він трудився на фірму, як робот, - розказував Джо. - В праці шукав порятунок від горя. А фірма витискувала з
Едгара Стівенса всі соки. Через місяців десять після загибелі Дженні в нього виник конфлікт з фірмою.
- Що за конфлікт?
- Це фірма тримає в секреті. Вдалося з’ясувати, що Едгар Стівенс зробив якесь відкриття, а фірма те відкриття
поклала в сейф. Мовляв, у її лабораторії зроблено винахід, її працівником, то й винахід належить фірмі. Едгар
судився з фірмою, але нічого не виграв. Сам знаєш, на чий бік стає суд у подібних випадках. Тоді Едгар взагалі
відмовився працювати на фірму, і та пригрозила викинути його геть з вілли “Двох щасливців”. Якраз тоді фірма
виконувала замовлення для військових, робітники обурювались, але не зважувалися на повен голос заявити