діда. А в нього лице молоде, от тільки... А-а... - придивившись, зрозумів нарешті він, - пластична операція...”
- Ну, шановний детективе, як кажуть, чим зобов’язаний? Зізнаюсь, мене ще ніколи не відвідували люди вашої
професії, хоча детективну літературу, грішний, люблю читати. Щоправда, доводиться, на жаль, те читання
утаємничувати. Знаєте, якось воно не солідно виходить. Професор, і раптом - детектив.
- А ви читайте, якщо це вам подобається.
- А я й читаю. Гострі пригоди, між іншим, оживляють наше прісне життя, вносять у нього якийсь нюанс. Хоча...
- заквапився, - чого це я розбалакався? Здається, це я вас мушу слухати, шановний детективе?
Джо мовчки показав йому фотографію.
- Хвилинку, - професор взяв фото, підніс його близько до очей. - Даруйте, - ляснув себе по кишенях, певно, щось
шукав. - Чого це ми стоїмо в коридорі інституту, коли в мене є персональний кабінет? Ах, ах, який я негостинний!
- вигукнув він, ведучи детектива коридором. - З гостем у коридорі?! Ах, ах!
“Тобі потрібні окуляри, які ти забув у кабінеті”, - подумав Джо, йдучи за професором. Незважаючи на молоде
лице, професор дріботів старечими кроками.
Зайшли до кабінету. Професор схопив із столу окуляри, осідлав ними носа.
- Та це ж... - професор захвилювався і, метнувшись до стіни, клацнув вмикачем, хоча за вікном був білий день. -
Це ж... Дженні. Так, так, Дженні Стівенс, моя колишня учениця, - зиркнув на плафон під стелею, що своїм
немічним світлом нічогісінько не міг додати до сонячного дня, вимкнув його. - Не можу спокійно дивитись на
фотографії Дженні, - пояснив він детективу. - Жаль!
Який жаль, що вона так безглуздо загинула. Та ще в двадцять сім літ! В розквіті молодих сил і незвичайного
обдарування.