- Вона була вашою студенткою, і я хотів би...
- О, ні, ні. Вона була не просто моєю студенткою, ні. Вона була моєю найкращою студенткою! Так буде
точніше.
- Даруйте, а які у вас були особисті стосунки із Дженні?
Господар кабінету щиро здивувався.
- Стосунки? Особисті? Ваше запитання просто дивне. Адже й так усе зрозуміло. Я допомагав, консультував і,
звичайно ж, радів її великим успіхам.
- Але ж ви... просили руки Дженні.
Карл ван Гофф схопився і став за столом в позу ображеного.
- Це наклеп, запевняю вас. І я... я висловлюю рішучий протест. Вам! Вам, детективе! Ви збираєте всілякі
обивательські плітки. Ваші інсинуації... Ні, я не буду відповідати!
- Воля ваша, професоре. Джо зробив було рух, щоб іти.
- Хвилинку... - Вибігши з-за столу, професор фамільярно взяв детектива під руку: - Почекайте, не гарячкуйте.
Давайте поговоримо як чоловік із чоловіком. Так на чому ми зупинилися?
- На вашому жениханні до Дженні, - люб’язно підказав Джо.
- Бачте, шановний, - професор водив детектива по кабінету, начеб вони прогулювались десь у парку. - Я дещо
вже призабув, склероз триклятий. Але, гарненько помізкувавши, стверджую - було. - Він перейшов на інтимний
шепіт. - Всі ми, як кажуть, чоловіки, і всі не байдужі до жіночої вроди та молодості. А Дженні була така
незвичайна, така чарівлива, що той, хто з нею спілкувався, міг легко втратити голову. Втратив і я. Але нічого
серйозного не було. Я вчасно схаменувся, протверезів, згадав про вікову різницю між нами і все перевів на жарт.