кудись у простір, повз детектива: - Заплющу очі, і бачу долину всю в чорних і бурих плямах - то пасуться
антилопи. Під зонтичною акацією, що неподалік станції, стоїть жирафа, довга шия її десь у верховітті, вона об’їдає
листя. Бачу, як посеред савани, в затінку одинокого дерева, перечікує спеку лев’яче сімейство. На передньому
плані - термітники, а біля крайнього - похідний столик. За столиком сидить Дженні і щось пише. Вона засмагла,
обвітрена і від того ще привабливіша, в безрукавці та шортах. На голові легкий капелюх з великими крисами, що
кидають тінь на лице, з-під крис вибилось світле волосся... Того дня, десь о третій, навіть не пообідавши, Дженні
почала збиратися. Куди - не говорила. І взагалі, була дуже заклопотана. Навіть дещо дратівлива, хоча дратівливість
їй була не властива. Я не став доскіпуватись, куди вона поспішає, - зрештою, то була її особиста справа. Дженні
попрохала технічний персонал станції підготувати “Сокіл”. Після огляду машини технік сказав, що все о’кей і
місіс Стівенс може летіти. Дженні сіла в кабіну “Сокола”. Вона так квапилась, що навіть не помахала нам рукою,
як то робила завжди, коли кудись летіла. Вона була чимось стурбована і заклопотана. Але перед цим - я точно
пам’ятаю - вона отримала якусь телеграму.
- Ви, звичайно, не знаєте, якого змісту була телеграма?
- Я не перлюстратор її особистої кореспонденції.
- Що, на вашу думку, могло стати причиною аварії?
- Не знаю. Я не спеціаліст з аварій. І взагалі, - професор говорив сухо, - у мене залишилося не більше семи
хвилин вільного часу. Лекція.
- Я хотів би... точніше, насмілився б запросити вас, професоре, на одне опівнічне рандеву. - І Джо додав,
посміхаючись: - Наскільки я знаю, ви полюбляєте побачення.
- Як і всі чоловіки. Але куди ви мене хотіли запросити? І з ким я маю зустрітися, якщо не секрет?