у холі, - показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?
Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:
- П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.
- Я захопив роботу, - помахав професор записником. - А свої думки завжди ношу з собою.
Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.
- А де ж... світло? - озирнувся професор. - Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.
Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф
начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:
- Нічого, працювати можна...
Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.
Детективи теж сіли і теж вмовкли.
В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.
Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна...
Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?
Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а
сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено,
розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-
хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках
і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно... Звідки така метаморфоза?
Тут він спохопився, труснув головою, проганяючи ті розпачливі думки. Чого це він?.. Яка старість, коли йому