ще й п’ятдесяти нема! Невже це його розхвилював привид?
Почулося рипіння, і східцями з другого поверху почав спускатися Майкл... Дихання в нього було прискорене,
важке; хворобливе. Наче не спускався, а навпаки, - піднімався на круту гору. Навіть крізь окуляри нічного бачення
(а вони трохи розмазують зображення) видно було, як він охляв за останні дні. Лице видовжилося, загострилося,
очі неспокійно бігають, наче він зліва й справа чекає нападу. Днями він десь ховається, на роботі більше не
з’являється, а на віллу приходить лише опівночі, щоб “зустрітися” з Дженні...
“Якщо його не схвилювала трагедія власної дружини, якщо він не прийшов ні в лікарню, ні на похорони, то
діло, виходить, кепське, - подумав Джо. - Він уже не належить собі. Жаль чоловіка, гине, і нікому його
порятувати”.
І в Джо ще важче стало ва душі. Чому людина така самотня у цьому світі, у світі десяти мільярдів їй подібних?
Який гігантський розвиток науки і техніки переживає XXI сторіччя, яких вершин сягнув технічний геній людства,
а людина, як і раніше, нікому не потрібна. Загальна всебайдужість страшніша світової пошесті. Бо проти неї,
всезагальної байдужості, коли кожен дбає тільки про себе, коли кожен живе, як Робінзон на безлюдному острові,
немає ні ліків, ні засобів боротьби. І це при таких вражаючих засобах комунікації! Не виходячи з квартири,
натискаєш кнопку - і миттю зв’язуєшся з усім світом. І при такому зв’язку - така самотність, така непробивна стіна
відчуженості, байдужості, некомунікабельності! Епідемія, що охопила людство. Всесвітній поток байдужості, у
якому всі потонули і кожен борсається, як може, і здебільшого йде на дно, так і не приставши до рятівного берега.
Бо й рятівного берега немає...
Так думав Джордж Лі і не знаходив розради.
Та ось почулося легке шипіння, і плин думок Джо урвався.