Годинник відбивав удар за ударом, а Майкл то гарячково пригладжував зачіску, то поправляв на собі одяг, то
сідав, то знову схоплювався...
Професор Карл ван Гофф із скептичною посмішкою поглянув на детективів і шепнув: “Той тип що -
божевільний?”
Коли забіліло посеред холу і почав формуватись овал світла, Майкл схопився востаннє, поправив краватку,
пробіг метушливими пальцями по голові і вже більше не сідав.
У світлому промінні з’явився жіночий силует, він чіткішав, рельєфнішав. Професор випустив з рук записник.
- Та це ж... це Дженні... Точно, Дженні Стівенс! - шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. - Де я?.. -
приглушено питав він. - Це справді Дженні, чи мені ввижається?
Джо не встиг відповісти.
- Здрастуй, рідна моя!.. - вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою
ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в
світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: “Здрастуй, рідна моя...”.
- Дженні, я більше не можу! - вигукнув Майкл. - Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години.
Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із
свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок... Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як
тебе порятувати...
- Дженні... Дженні Стівенс... Що за чортівня?!. - професор спантеличено дивився на детективів. - Я в містику не
вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю...
А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне, в сонячну далину, бо усмішка її була сонячною.