І сама вона була такою живою, що Джо, засміявшись, простягнув руку, щоб доторкнутись до неї... Схаменувшись,
відсмикнув руку і скоса поглянув на професора. А з ван Гоффом чинилося щось незбагненне. Він змінився, очі
його палали, руки тремтіли. Та ось він повільно звівся і, не спускаючи з видива захоплених очей, зробив крок
уперед.
Джо не встиг його затримати.
- Дженні?! - крикнув професор і притьмом кинувся
до сонячної жінки. -Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?
- Містере ван Гофф, - Кларнес схопив професора за руку. - це не Дженні. Перед вами оптичне зображення
Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.
- Ху-ух... звичайно, звичайно... - Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. - Даруйте,
це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива...
Навдивовижу! Ефект вражаючий!
Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.
Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.
Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.
Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: “Геніально... геніально...”
- Не забирайте в мене Дженні! - раптом закричав Майкл. - Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте?
Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!
- Старий, - Джо підійшов і поклав йому руку на плече. - Я тебе розумію, але... Але це не Дженні. Справжня
Дженні лежить у парку Вічного Спокою - вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція,