- Привіт, білий королю вільних професій! - на екрані всміхався Кларнес. - Що нового?
- Нічого не буду розказувати, - відповів Джо. - Ще рано.
- Гаразд. - Інспектор дописав сторінку, одним пальцем, як щось бридке, відсунув її від себе і полегшено перевів
подих. - Ху-ух! Остобісіло. Та й дружина вже скоро мене у відставку... Бо вдома майже не буваю... Знаєш що, - в
його очах спалахнули іскорки, - моя половина дзвонила, що сьогодні неймовірно розщедрилась. Купила і
засмажила аж цілого - уявляєш? цілого!!! - індика! Гайда до мене, посидимо, погомонимо. То як?
- Дякую, але... Щось я втомився.
- Це на тебе не схоже, невтомний детективе!
- Стомивсь я не фізично. Та й... - Джо потягнувся рукою до мочки вуха, а це вказувало, що він уже починає
дратуватися. - Щось мені захотілося сьогодні побути самому.
Х’ю звів брови.
- Ти все життя самотній! - вигукнув з подивом. - Невже не набридло? Не розумію тебе.
У Джо здригнулися губи.
- Вибач, - позадкував Х’ю, - я не хотів тебе образити. Я тільки...
- Я стомився, - перебив його Джо. - Дуже стомився. І взагалі... - хотів підшукати потрібне слово, не знайшов
його і махнув рукою. - Тобі цього не зрозуміти. На все добре.
- Хвилинку! - поспішно вигукнув Кларнес. - Мало не забув. Дзвонив Карл ван Гофф. Сказав, що його колега,
професор Уортен, спеціаліст з голографії, зможе прибути на віллу “Двох щасливців” лише завтра об одинадцятій
дня.
- Гаразд. На добраніч. - І Джо вимкнув екран.