XIX
Того вечора приватний детектив Джордж Лі засумував. Взагалі - дивно. Раніше йому, безтурботному холостяку,
так було зручно самому. І раптом... Невідомо звідкіля прийшла печаль до безжурного детектива, а з нею й невеселі
думки про смисл життя - як та для чого людина живе на світі білому? А мабуть же, не для того, щоб їсти, пити,
спати, розмножуватись і заробляти долари... Як гарно і, головне, зручно було жити, власне існувати, без оцих
думок! Вечорами Джо любив гортати альбом з репродукціями картин великих художників минулих сторіч. Це
приносило йому не лише задоволення, а й душевну рівновагу, допомагало зосередитись, обдумати чергову справу.
Джо був пристрасним колекціонером альбомів з репродукціями і зібрав їх чимало. І цього вечора дістав він
альбом, погортав його і... відклав, бо зловив себе на тому, що ніяк не може зосередитись, що думки його блукають
десь далеко-далеко і якісь вони неспокійні, журливі... Навіть затишне потріскування соснових полін за бронзовою
решіткою каміна не заспокоювало, як раніше. На відеоакваріум, у якому невгамовно гралися різнобарвні рибки з
пишними хвостами, теж не хотілося дивитися... А чому - і сам не знав. Відклав альбом, зітхнув, задумався.
“Мені лише сорок п’ять, - подумав, - а вже завітала в мою душу осіння журба. Чи не рано?..”
Відкинув голову на спинку крісла, заплющив очі, велів собі подумки розслабитись, і руки його безвільно, як
перебиті, впали вниз. На нього раптом найшла така апатія, байдужість, що й думати було лінь.
Джо хитнув головою і ледве розплющив очі. Ходив кімнатою як у воду опущений, щось брав, щось перекладав,
переставляв... Зрештою, механічно увімкнув телестіну. А на ній, демонструючи свої осині талії і витончені форми
стегон, походжали розмальовані красуні з номерками на спинах - йшла постійна передача “Жінки - на всі смаки”.
Та ось на ярмарку (а це й справді був ярмарок людей, що продавалися) з’явився ведучий із сліпучо-білими
зубами.