“І кому вона всміхається?” - раптом подумав ревниво (раніше він ніколи і нікого не ревнував, навіть не знав, що
це таке, ревнощі!). Який жаль, що не пощастило побачити її живою. Він так захопився голографічним
зображенням, що навіть на вулиці починає привиджуватись Дженні: вчора біля сусідньої вілли мелькнуло дівоче
лице, як дві краплі води схоже на Дженні. Віц аж зойкнув від несподіванки. Аби заспокоїтись, заходився собі
навіювати, що йому просто здалося... Здалося, здалося, здалося... Хоча був упевнений, що дівчина, схожа на
Дженні Стівенс, тільки трохи молодша, і справді пройшла повз нього...
І все ж -до кого вона усміхається?
І нарешті збагнув: йому хочеться ще раз подивитися на Дженні.
Сьогодні вона востаннє вийде з годинника в холі вілли “Двох щасливців”, а завтра... завтра вже буде пізно.
Вранці спеціалісти заберуть годинник. Або в Кримінальну службу, або в інститут. І він більше ніколи не побачить
жінку із сонячною усмішкою.
Була одинадцята.
“Встигну”, - подумав Джо і почав збиратися.
ХХ
Було пів на дванадцяту ночі, коли Джо, увімкнувши захисну систему, залишив свою “Ластівку” на галяві, а сам
рушив до вілли “Двох щасливців”. Місяць сходив десь уже після півночі, тому що було темно. З невидимих у
темряві гір, що півколом оточували Місто, скочувався прохолодний нічний борей і, набираючи силу, продував
перепечені за день квартали. Тому дихалося легше, ніж удень.
Детектив нечутною тінню наблизився до вілли, що біліла перед ним стінами, імітованими під селянську хату. В
темному небі густо сяяли зорі та зрідка проносились і щезали безшумними болідами освітлені птахольоти. І всюди