Фільончасті двері в хол були відчинені, і йому здалося, що мигнула світла цятка й згасла. Джо машинально
зупинився, тримаючи ногу піднятою, і стояв так, напружено прислухаючись. Але нічого вловити слухом і усім
своїм єством не міг. Хоч певний був, що хтось десь поруч стримано дихає. Інтуїція підказувала.
“Звичайно ж, то агент спить у холі і дихає уві сні - заспокоїв сам себе. Ось я тобі вичитаю за відчинені двері і за
таку “зразкову службу”.
Він рушив далі так само обережно (тривоги не відчував, просто спрацювала давня звичка рухатись безшумно і
сторожко) і зайшов у хол. Притулившись спиною до стіни (теж звичка, набута в чужих помешканнях, - позаду
мусить бути надійний тил, доки ти ще не роздивився і не зорієнтувався), завмер, але хоч як напружував слух, крім
рівномірного, м’якого цокотіння годинника, нічого не чув...
“Де ж агент?” - подумав стривожено, бо щось у тій тиші йому таки не подобалось, а що - ніяк не міг збагнути.
Відірвавшись від стіни, Джо зробив крок і закляк, угледівши посеред холу темну постать. Та в наступну мить
здогадався, що то ж робот, якого Майкл спалив променевим пістолетом. Вони з Х’ю так і залишили охоронця
стовбичити посеред холу з піднятою рукою.
Джо хмикнув (якась там нікчемна залізяка так його переполошила) і підійшов до робота.
“Привіт, старий, - насмішкувато звернувся подумки до темної постаті. - Ти, мабуть, все ще сердишся, що ми
тебе на металевий брухт перетворили?.. Але було б куди гірше, аби ти нас перетворив на попіл...”
І поляскав робота по металевому плечу.
І тієї ж миті, навіть гаразд не відчувши удару, впав на килим як підрубаний.
XXI
Х’ю перевернувся (це вже вкотре за ніч!): сну не було в жодному оці - спробуй-но заснути з переповненим