Пропонуємо третю з черги книгу детективних історій отця Бравна. У нашого героя, священика, дуже дивне хобі — розкривати злочини та викривати злочинців. Та насправді для отця Бравна це лиш розширення ділянки для його душпастирської праці. Головна мета для нього — спасати душі та проповідувати Христа.
v 1.0 ArmanDragon (Оцифрування книг Гуртом)
Ґілберт К. Честертон
Небесна стріла
Детективні історії отця Бравна
Воскресіння отця Бравна
У житті отця Бравна був такий період, коли він насолоджувався, а точніше, страждав від надмірної популярности. Його ім’я не зникало з газетних шпальт, у щотижневих критичних оглядах про нього постійно згадували, про його подвиги жваво дискутували і перешіптувалися у клубах та світських салонах, особливо в Америці. А найбільш неймовірним було те, що у журналах з’явилися короткі детективи, де він був головним персонажем.
Як не дивно, та в центрі уваги він опинився саме тоді, коли жив в одному з найвіддаленіших місць, в яких йому довелося побувати. Його відправили виконувати обов’язки пароха та місіонера в одну з тих країн Південної Америки, які, з одного боку, все ще належать до європейських імперій, а з иншого — під гігантською тінню президента Монро постійно погрожують тим, що стануть незалежною республікою. Більшість населення цих країн — темношкірі і червоношкірі люди, в чиїх жилах змішалася іспанська та індіанська кров, та останнім часом серед них значно побільшало вихідців з Англії, Німеччини та инших європейських країн.
Неприємності почалися з того, що один з приїжджих, який нещодавно зійшов на берег, і був обурений тим, що на кораблі загубили частину його багажу, попрямував до будинку місіонера, біля якого стояла каплиця. Фасад будинку прикрашала подовгаста веранда, довкола якої вилися темні виноградні лози з квадратними червоними листками. За рядком стовпців з виноградними лозами сиділи, також рядком, чоловіки, такі ж нерухомі, як стовпці, і з майже червоними, як виноградне листя, обличчями. Крисаті капелюхи були такими ж чорними, як їхні немигаючі очі, а груба шкіра своїм кольором нагадувала кору гігантських американських дерев. Багато хто з них курив дуже довгі і тонкі сигари, і якби не сигарний дим, то ніщо б не видавало ознак життя. Приїжджий міг би назвати їх аборигенами, хоч деякі з них неабияк пишалися тим, що в їхніх жилах тече іспанська кров. Однак чужинець не належав до тих осіб, які вбачають велику відмінність між іспанцями та індіянцями, а місцевих мешканців взагалі не вважав людьми.
Це був журналіст із Канзас-Сіті, худий чоловік зі світло-русявим волоссям і, як сказав би Мередіт, з авантюрним носом. І справді, видавалося, що чоловік постійно принюхується, а його ніс рухався, як хобот мурахоїда. Коли він народився, батьки довго роздумували, як його назвати, і врешті-решт назвали хлопчину Сол, тому що це пасувало до прізвища Снейт. У юнака були всі причини, щоб соромитися такого імени, і він поміняв його на Пол. Хоча йому, якби, він бодай трохи на цьому знався, більше пасувало б ім’я гонителя Савла, а не апостола Павла. До офіційної релігії він ставився зі стриманим презирством, яке перейняв радше від Інгерсолла, аніж Вольтера. Зрештою, стриманість не була його визначальною рисою, і незабаром у цьому пересвідчилися місіонер та група чоловіків біля веранди. Щось у їхньому безсоромному відпочинку, розслаблених позах і байдужих поглядах пробудило його праведний гнів, і він почав говорити, навіть не чекаючи відповіді на свої запитання.
Пол Снейт стояв, конвульсійно стискаючи свій саквояж, на самісінькому осонні у крисатому капелюсі й у наглухо застібнутому елегантному костюмі, та раптом почав кричати на чоловіків із сигарами. Він почав їм пояснювати, і робив це дуже голосно, чому вони такі ліниві, брудні, жахливо невиховані та так низько впали, і було б краще, щоб вони негайно ж задумалися над усім цим, бо потім буде надто пізно. На його думку, причина їх жалюгідного становища у згубному впливі церкви та священиків, бо саме через них ці люди так збідніли й опустилися, що можуть дозволити собі в білий день сидіти й байдикувати.
— Та ті священнослужителі перейшли всі межі! — обурювався він. — Вони роблять з вами все, що заманеться. Ходять, задерши носа, у своїх мітрах та тіярах, повдягалися у золото та у парчу, а ви сидите і вуха розвісили! У вашого місцевого божка такий вигляд, ніби він — пуп землі. А ви? Ви краще б на себе подивилися! На кого ви подібні, нещасні простаки? Ось тому ви перетворилися у дикунів, ви навіть читати і писати не вмієте, та ви…
У цей момент з місіонерського будинку поспіхом вибіг місцевий «божок». Він нагадував не пуп землі, а радше — невеликий валок, обгорнутий чорним вживаним одягом. На голові у священика замість тіяри був крисатий капелюх, який дещо нагадував сомбреро іспанських індіянців. Напевно, він дуже поспішав, тому що капелюх зсунувся на самісіньку потилицю. Священик уже хотів було звернутися до місцевих мешканців, які безмовно сиділи на веранді, та помітив незнайомця і швидко заговорив:
— Я можу вам чимось допомогти? Заходьте, будь-ласка.
Містер Пол Снейт зайшов до будинку місіонера, де невдовзі він дізнався чимало цікавої інформації. Його журналістський інстинкт, мабуть, був набагато сильніший, аніж упередження (це часто трапляється з розумними журналістами), на свої цікаві запитання він отримав такі ж цікаві та несподівані відповіді. Наприклад, він з’ясував, що індіянці вміють читати і писати, а навчив їх саме місіонер. А що вони дуже рідко використовують своє вміння, то це тому, що надають перевагу більш природнім способам спілкування. Журналіст також дізнався, що оті дивні люди з сигарами, які сиділи на веранді, вміють старанно та добросовісно працювати на своїх клаптиках землі, особливо ж ті, у кого більше іспанської крови, а не індіянської. Та найбільше містера Снейта вразило, що ці люди мають власну землю. У цій країні було цілком нормально — мати власну землю і працювати на ній. Слід згадати, що священик також висловив свою думку стосовно земельного питання, хоч у ролі політика, нехай лише місцевого, він виступав уперше і востаннє.
Річ у тому, що нещодавно цей регіон охопив спалах атеїстичного, майже анархістського радикалізму, що часто траплялося в країнах латиноамериканської культури. Зазвичай такі спалахи зароджуються у якомусь таємному товаристві і завершуються громадянською війною. Лідером місцевої партії був містер Альварез, доволі колоритний авантюрист португальського походження, в жилах якого, як подейкували його вороги, текла африканська кров. Він очолював таємні братства, які в таких країнах можуть додати містичності навіть атеїзму. Лідером консерваторів був містер Мендоза, власник багатьох фабрик, особа не така колоритна, зате респектабельна і шанована. Всі погоджувалися з тим, що правопорядок було б повністю втрачено, якби його охоронці не заручилися б підтримкою селян, яких постійно підтримував скромний місіонер, отець Бравн.
У той час, коли священик розмовляв з журналістом, до будиночка зайшов Мендоза, лідер консерваторів. Це був кремезний смаглявий чоловік, а вся його статура нагадували велику грушу. Він курив надзвичайно ароматну сигару, однак, перш ніж підійти до священика, Мендоза викинув її так театрально, немовби заходив до церкви. Потім він вишукано вклонився, і це здалося неймовірним, адже був доволі огрядним. Містер Мендоза завжди строго дотримувався всіх формальностей, особливо, якщо вони стосувалися служителів Церкви. Він належав до тих мирян, які більше подібні на священиків, аніж самі священики, а це неабияк дратувало отця Бравна, особливо під час приватних зустрічей. «Думаю, що я — антиклерикал, — любив повторювати отець Бравн з ледь помітною посмішкою, — та якби у справи клерикалів ніхто не втручався, то клерикалізму було б набагато менше».
— Послухайте, містере Мендоза, — вигукнув журналіст з новим піднесенням, — гадаю, ми з вами десь вже десь зустрічалися. Ви, бува, не приїздили на Торговий Конгрес у Мехіко, який проходив минулого року?
Важкі повіки містера Мендози припіднялися, а рот повільно розтягнувся у посмішці:
— Так, ваше обличчя також видається мені знайомим.
— Скільки справ ми там зробили! — почав згадувати Снейт. — І це впродовж якихось двох годин. Ви ж також були у виграші, хіба ні?
ebooksa