— Тоді прощавайте.
Він кивнув і повільно покульгав геть, усім серцем сподіваючись, що Мілдред покличе його назад. Біля наступного ліхтаря Філіп зупинився й озирнувся. Він думав, що вона знаком покличе його, — і тоді він радо все забуде, погодиться на будь-яке приниження, — але Мілдред відвернулася і, схоже, одразу викинула його з голови. Кері зрозумів, що дівчина радо його позбулася.
59
Цілий вечір Філіп почувався розчавленим. Він попередив хазяйку, що його не буде вдома, і вона не приготувала вечерю, тож довелося піти до ресторану «Ґатті». Потім він повернувся додому, але Ґріффітс поверхом вище влаштував вечірку, і галасливі веселощі лише посилювали страждання юнака. Кері пішов до м’юзик-холу, але в суботу ввечері квитки залишилися лише на стоячі місця: понудьгувавши там півгодинки, він відчув, як стомилися ноги, і пішов додому. Там Філіп спробував почитати, однак не міг зосередитися, а йому вже слід було добряче попрацювати — до екзамену з біології залишилося трохи більше ніж два тижні. Попри те що предмет не був складним, хлопець нехтував лекціями й тепер відчував, що нічого не знає. Утім, екзамен був усним, і Філіп не сумнівався, що за два тижні запам’ятає достатньо, аби якось упоратися. Він вірив у силу свого інтелекту, тому відклав книжку і ретельно взявся обдумувати те, що не давало йому спокою ні на мить.
Він гірко картався через свою поведінку сьогодні ввечері. Навіщо він поставив Мілдред перед вибором повечеряти з ним сьогодні або більше ніколи не бачитися? Звичайно, вона йому відмовила. Варто було подумати про її гордість. Натомість він спалив за собою всі мости. Йому було б легше від думки, що дівчина теж страждає, але він занадто добре її знав: їй на нього було просто начхати. Якби він не був таким дурнем, то вдав би, що повірив у її вигадки; слід було зібратися з силами і приховати своє невдоволення, гартувати власний характер самоконтролем. Філіп не знав, чому кохає Мілдред. Кері читав, що любов сліпа, але ж він бачив дівчину точнісінько такою, якою вона була. Вона не могла похизуватись ані вмінням зацікавити когось, ані розумом, усі її думки були пересічними, від її вульгарних хитрощів Філіпа аж вернуло, їй не вистачало лагідності та м’якості. Як сказала сама офіціантка, вона «влаштовувалася». Найбільше Мілдред тішила нагода надурити якогось простака; а приємніше за все було комусь напаскудити. Кері розреготався, пригадавши, як манірно вона поводилася за вечерею; лайливих слів дівчина не зносила, і тому полюбляла користуватися евфемізмами (наскільки це дозволяв її бідний словниковий запас). Вона ніколи не казала «штани», а називала їх «нижньою частиною костюма»; вважала непристойним висякати ніс, тому робила це нишком. Мілдред була страшенно анемічною і страждала від розладу травлення, тому була кволою. Філіп із огидою дивився на її пласкі груди і вузькі стегна, ненавидів її вульгарну зачіску. Він зневажав і проклинав себе за те, що покохав її.
Утім, він залишався абсолютно безпомічним. Почувався точнісінько так само, як у школі, потрапивши до рук якомусь старшому хлопцеві. Малим він відбивався від сильнішого, поки його власна сила не зникала і він раптом не відчував, що став цілком безпомічним — Кері пам’ятав ту дивну млявість, що наче паралізувала кінцівки і не давала можливості поворушитися. Він заклякав, наче мрець. А тепер знову відчув таку саму слабкість. Філіп кохав цю жінку так, як ще ніколи раніше. Він не зважав на недоліки її зовнішності й характеру, здавалося навіть, що їх він теж покохав, принаймні вони йому не заважали. Хлопець наче більше не володів собою, він відчував, що його захопила якась сила і штовхає його проти власної волі, всупереч власним інтересам. Філіп ненавидів ці кайдани, адже так любив свободу. Він глузував із себе, згадуючи, як часто мріяв про всеохопну пристрасть, і проклинав себе за те, що піддався їй. Намагався згадати, із чого все почалося; нічого б не сталося, якби він не зайшов до кафе з Дансфордом. Він сам був у всьому винен. Якби не його дурнувате марнославство, він би ніколи не звернув увагу на цю невиховану шльондру.
Хай там як, але те, що сталося сьогодні ввечері, поклало цьому край. Якщо у нього залишилася ще хоч крапля сорому, назад він не повернеться. Філіпові відчайдушно хотілося позбутися принизливого і ненависного кохання, що заволоділо ним. Слід було заборонити собі думати про неї. Мине трохи часу — і біль стихне. Філіп подумки повернувся в минуле. Невже Емілі Вілкінсон і Фанні Прайс так само страждали через нього, як він страждає тепер? Хлопець відчув, як усередині заворушилося сумління.
«Я навіть не знав, на що це схоже», — пробурмотів він собі під ніс.
Спав Кері дуже погано. Наступного дня була неділя, і він займався біологією. Сидів перед розгорнутою книжкою, промовляв уголос слова, щоб зосередитися, але не міг запам’ятати жодного терміна. Його думки щомиті поверталися до Мілдред, і він дослівно повторював їхню сварку. Доводилося змушувати себе повернутися до підручника. Потім Філіп вирушив на прогулянку. Вулички на південь від Темзи і в будні були досить брудні, але енергія перехожих, що поспішали навсібіч, додавала їм убогої жвавості; але в неділю крамнички були зачинені, дорогою не гуркотіли візки, навколо панувала тиша і пригніченість, і все навкруги виглядало невимовно похмуро. Він боявся, що цей день ніколи не закінчиться, але так стомився, що спав міцно, а в понеділок прокинувся, налаштований зажити новим життям. Наближалося Різдво, і чимало студентів поїхали на зимові канікули посередині зимової сесії за місто, але Філіп відмовився від дядькового запрошення завітати до Блекстейбла. Своє рішення він пояснив тим, що наближалися іспити, але насправді не хотів розлучатися з Лондоном і Мілдред. Він так занедбав навчання, що тепер мусив за два тижні вивчити все, на що програмою передбачалося три місяці. Кері серйозно взявся до роботи. Не думати про Мілдред щодня ставало дедалі простіше, і він вітав себе з тим, що має такий міцний характер. Страждання більше не були такими гіркими, але ще спричиняли біль, схожий на той, який може відчувати людина, що впала з коня і нічого не зламала, але вкрилася синцями і продовжує тремтіти. Виявилося, що Філіп уже може з цікавістю обдумувати свій стан, у якому перебував кілька останніх тижнів. Вивчення власних почуттів захоплювало і навіть трохи розважало. Більш за все його вразило те, як мало за таких умов важить думка; уся його філософська система, яку він розробив і якою так пишався, анітрохи не допомогла. І це збивало з пантелику.
Однак, коли часом на вулиці Філіп бачив дівчину, схожу на Мілдред, його серце мало не зупинялося. Він не міг нічого з собою вдіяти і нетерпляче та стривожено кидався навздогін, і щоразу переконувався, що це незнайомка. Однокурсники повернулися з канікул, і вони з Дансфордом зайшли випити чаю до іншого кафе мережі «А.В.С.». В оточенні добре знайомої форми офіціанток Філіп почувався таким жалюгідним, що не міг розтулити рота. Несподівано йому спало на думку, що Мілдред могли перевести працювати у будь-яке кафе мережі, і він випадково наштовхнеться на неї тут. Від цієї думки Кері накрила хвиля паніки, і він злякався, що товариш помітить його стан. Він не міг вигадати, що сказати, і вдавав, що слухає Дансфордові балачки, від котрих мало не втрачав глузд. Доводилося тримати себе в руках, аби не закричати, щоб той, заради Бога, заткав свою пельку.
А потім настав день екзамену. Дочекавшись своєї черги, Філіп упевнено підійшов до стола екзаменаторів. Він відповів на три чи чотири запитання, а потім йому почали показувати різноманітні зразки. Кері так рідко бував на лекціях, що одразу сів у калюжу, щойно у нього запитали про те, чого не було в підручнику. Він щосили намагався приховати нестачу знань, екзаменатор не наполягав, і незабаром його десять хвилин підійшли до кінця. Філіп був переконаний, що склав іспит, та наступного дня, прийшовши подивитися на списки, які вивісили на дверях, і не знайшовши свого номера серед тих, хто з екзаменом впорався, неабияк здивувався. Не повіривши своїм очам, він тричі перечитав список. Разом із ним довідатися результати прийшов Дансфорд.
— Послухайте, страшенно шкода, що ви не склали, — поспівчував він.
Дансворд щойно дізнався номер Кері, й, озирнувшись, Філіп зрозумів із його променистої усмішки, що в нього самого все гаразд.
— Ой, усе це дурниці, — запевнив він. — Я щиро радію, що ви впоралися, а мені доведеться спробувати ще раз у липні.
Він навмисне вдав, що йому байдуже, і на зворотному шляху вздовж Ембенкменту[239] старанно розмовляв на інші теми. Дансфорд доброзичливо хотів поговорити про причини Філіпової невдачі, але той уперто не піддавався. Кері був страшенно пригнічений, а те, що Дансфорд, якого він завжди вважав непоганим, але тупуватим хлопцем, склав іспит, робило його халепу ще нестерпнішою. Він завжди пишався своїм розумом, а зараз розпачливо запитував себе, чи не переоцінив власні можливості. За три місяці зимового семестру студенти, які розпочали навчання у жовтні, вже поділилися на групи, і було зрозуміло, хто з них геній, хто розумний чи працелюбний, а хто просто «телепень». Філіп збагнув, що його невдача не здивувала нікого, крім нього самого. Був саме час пити чай, і він знав, що в університетській їдальні збереться чимало людей: ті, хто впорався з екзаменом, тріумфуватимуть; ті, кому він не до душі, радітимуть із його провалу, а невдахи співчуватимуть йому і чекатимуть на взаємне співчуття. Інстинкт підказував, що краще не наближатися до шпиталю принаймні тиждень, доки всі не забудуть про цю історію, але саме через своє небажання Філіп вирішив туди піти: йому хотілося змусити себе страждати. На якийсь час він забув свій життєвий девіз: роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом; а якщо не забув, тоді, мабуть, від природи мав дивну схильність похмуро насолоджуватися, катуючи самого себе.
Однак пізніше, впоравшись із муками, які сам собі присудив, Філіп вийшов із галасливої кімнати, де всі палили, на нічну вулицю, і раптом відчув жахливу самотність. Він сам собі здавався смішним і ні на що не здатним. Страшенно хотілося, аби хтось пожалів його, а бажання побачити Мілдред було нестерпним. Він із гіркотою подумав, що від неї навряд чи дочекається співчуття; але хотілося побачити її, хай навіть вона не озветься до нього жодним словом; зрештою, вона була офіціанткою й мусила прийняти у нього замовлення. Вона була єдиною на світі небайдужою йому людиною. Який сенс приховувати це від себе самого? Звичайно, повернутися до кафе так, ніби нічого не сталося, буде принизливо, але в нього однаково залишилося небагато поваги до себе. Не бажаючи зізнаватися собі в цьому, Філіп щодня сподівався, що дівчина напише йому; вона знала, що він отримає листа, якщо вона відправить його на адресу шпиталю, але не писала: хіба не зрозуміло, їй байдуже чи побачить вона його ще колись. Але Філіп однаково продовжував повторювати собі: «Я мушу її побачити. Я мушу її побачити».
Бажання було таким сильним, що юнак не міг гаяти час на дорогу і застрибнув у кеб, хоча зазвичай шкодував грошей, якщо можна було дійти пішки. Кілька хвилин він постояв перед кафе. Раптом йому спало на думку, що Мілдред, напевно, тут більше не працює, і він нажахано кинувся усередину. Там він одразу побачив її. Філіп сів за столик, і дівчина підійшла до нього.
— Горнятко чаю і мафін, будь ласка, — замовив він.
Слова відмовлялися злітати з вуст. На мить Філіпові здалося, що він ось-ось розплачеться.
— Я вже думала, що ви померли, — озвалася дівчина.