— Я буду обачнішим.
Філіп знову обійняв дівчину, і вона не заперечувала.
— Як затишно, — блаженно зітхнув він.
— Хай буде, якщо ви задоволені, — озвалася Мілдред.
Вони заїхали до парку з Сент-Джеймс-стрит, і Філіп швидко поцілував дівчину. Дивно, але він чомусь її боявся, тож довелося зібратися з духом. Мілдред без жодного слова підставила йому свої вуста. Не схоже було, щоб поцілунок подарував їй задоволення, але й не викликав заперечень.
— Якби ви тільки знали, як довго я цього чекав, — пробурмотів хлопець.
Він спробував поцілувати Мілдред іще раз, але вона відвернулася.
— Одного вистачить, — сказала дівчина.
Сподіваючись поцілувати її знову, Філіп доїхав до Герн-Гілла і наприкінці шляху все ж запитав:
— Ви не поцілуєте мене ще раз?
Мілдред байдуже глипнула на нього, а потім роззирнулася на дорогу, де не було ні душі.
— Я не проти.
Він стиснув її в обіймах і пристрасно поцілував, але вона одразу ж випручалася.
— Не зіпсуйте мені капелюшок, дурнику. Ви такий незграбний, — пожалілася Мілдред.
61
Відтоді вони бачилися щодня. Філіп почав обідати в кафе, але Мілдред заборонила йому, попередивши, що це дасть дівчатам привід для зайвих розмов, тож довелося задовольнитися чаєм; але він усе одно щодня чекав на неї, щоби провести до вокзалу; а кілька разів на тиждень вони вечеряли разом. Кері приносив дівчині невеличкі подарунки: золотий браслет, рукавички, носові хустинки та інші дрібнички. Він витрачав більше, ніж міг собі дозволити, але нічого не допомагало: Мілдред виказувала прихильність, лише отримавши щось від нього. Вона всьому знала ціну, і її вдячність була пропорційною вартості подарунка. Філіп на це не зважав. Він так радів, коли вона першою цілувала його, що не замислювався, яким чином за це заплатив. Дізнавшись, що неділі, проведені вдома, видаються дівчині нудними, Кері почав їздити до Герн-Гіллу, зустрічати її дорогою і супроводжувати до церкви.
— Люблю час від часу сходити до церкви, — зізнавалася Мілдред. — Це виглядає чудово, правда?
Потім дівчина поверталася на обід додому, Філіп поспіхом ковтав невибагливу їжу в місцевому готелі, а ввечері вони вирушали на прогулянку до брокуельського парку. Спільних тем для розмов у них було мало, тож Кері, лякаючись, що дівчина нудьгує (вона завжди нудьгувала), ламав собі мізки, вигадуючи, про що поговорити. Він розумів, що ці прогулянки не тішать нікого з них, але не міг розлучитися з дівчиною і робив усе, щоби продовжити їх, аж поки Мілдред це не набридало і вона не починала сердитися. Філіп знав, що вона байдужа до нього, і намагався розбурхати почуття, попри те що всередині щось підказувало: Мілдред не спроможна кохати, вона для цього занадто холодна. Він не міг її звинувачувати, але мимохіть залишався вимогливим. Тепер, коли вони трохи зблизилися, Кері стало складніше контролювати себе; він часто дратувався і не стримував образливих слів. Вони нерідко сварилися, і Мілдред із ним не розмовляла; але Філіп завжди плазував перед нею і принижувався. Він страшенно гнівався, що не має хоча б краплі гідності, і втрачав глузд від шалених ревнощів, якщо Мілдред розмовляла в кафе з іншим чоловіком. Він навмисне ображав її, йшов геть, а вдома на нього чекала безсонна ніч — хлопець крутився у ліжку, розриваючись між гнівом і каяттям. Наступного дня він ішов до кафе і благав пробачити його.
— Не гнівайтеся на мене, — просив він. — Я так сильно кохаю вас, що нічого не можу з собою вдіяти.
— Колись ви дограєтеся, — попереджала дівчина.