Філіп на мить завагався, інстинктивно відчувши, що може сказати щось, що її розчулить. Він розпачливо шукав потрібні слова.
— Це так жорстоко, мені весь час доводиться стільки всього терпіти. Ви не знаєте, як це — бути калікою. Звичайно, я вам не подобаюся. На інше я й не міг сподіватися.
— Філіпе, я такого не казала, — швидко заперечила дівчина. У її голосі раптом пролунала жалість. — Ви знаєте, що це неправда.
Тепер він вжився у роль і продовжував глухим низьким голосом:
— Ох, я весь час це відчував.
Мілдред взяла хлопця за руку, подивилася на нього, і на її очах забриніли сльози.
— Присягаюся, для мене це не мало жодного значення. Минуло кілька днів після нашого знайомства, і я цього більше не помічала.
Філіп продовжував трагічно і похмуро мовчати. Йому хотілося, аби у дівчини склалося враження, наче його переповнюють емоції.
— Філіпе, ви ж знаєте, що страшенно мені подобаєтеся. Просто часом ви такий настирливий. Нам слід швидше помиритися.
Дівчина нахилилася ближче, і Кері, з полегшенням зітхнувши, поцілував її.
— Тепер ви знову щасливий? — поцікавилася вона.
— Божевільно щасливий.
Мілдред побажала йому на добраніч і побігла дорогою, що вела додому. Наступного дня він подарував їй маленький годинничок із брошкою, який можна було пришпилювати до сукні. Дівчина вже давно про нього мріяла.
Однак минуло кілька днів, і, подаючи чай, Мілдред поцікавилася:
— Пам’ятаєте, що ви пообіцяли мені того вечора? Ви дотримаєте свого слова?
— Так.
Філіп уже розумів, що вона зараз скаже, і був готовий до того, що почув.
— Річ у тім, що сьогодні я зустрічаюся з тим паном, про якого вам казала.
— Гаразд. Сподіваюся, ви гарненько розважитеся.
— Ви ж не проти, правда?