— Ну, знову змінити професію вам не вдасться.
— Ох, ні. Я не збираюся її полишати. Сподіваюся, мені стане цікавіше, коли почнуться чергування в лікарні. Я переконаний, що більше за все на світі мене цікавлять люди. І наскільки мені відомо, це єдина професія, яка дарує свободу. Ти носиш знання в голові, тож зі скринькою інструментів та кількома пігулками можеш влаштуватися де завгодно.
— То ви не плануєте відкривати практику?
— Принаймні не найближчим часом, — озвався Філіп. — Закінчивши практику в шпиталі, я спробую потрапити на корабель, хочу побачити Схід — Малайський архіпелаг, Сіам, Китай і всіляке таке, — а потім візьмуся за все, що підвернеться. Завжди щось трапляється — епідемія холери в Індії чи ще щось схоже. Я хочу мандрувати з одного місця до іншого. Хочу побачити світ. А бідняк може зробити це, тільки ставши лікарем.
Вони підпливли до Ґринвіча. Над рікою велично підносився шляхетний будинок Ініго Джонса[256].
— Дивіться-но, мабуть, у цьому місці Бідний Джек[257] пірнав у багнюку за монетками, — припустив Філіп.
Вони погуляли в парку. Там гралися діти в лахмітті й було шумно від їхніх криків; куди не кинь оком, на сонечку грілися старі моряки. Усе тут залишалося таким, як сто років тому.
— Шкода, що ви змарнували два роки в Парижі, — поспівчував Гейворд.
— Змарнував? Подивіться, як бігають діти, подивіться на візерунки сонячних променів, що падають крізь гілки на землю, подивіться на небо… знаєте, я ніколи б не побачив такого неба, якби не побував у Парижі.
Гейвордові здалося, що Філіп проковтнув ридання, і він зачудовано подивився на друга.
— Що з вами?
— Нічого. Вибачте мене за кляті емоції, але останні півроку я помирав від нестачі краси.
— Раніше ви були таким практичним. Дуже цікаво почути від вас такі слова.
— Дідько забирай, я не збирався бути цікавим, — засміявся Філіп. — Ходімо пити міцний чай.
65
Візит Гейворда неабияк допоміг Філіпові. Думками він усе рідше повертався до Мілдред і озирався на минуле з огидою. Юнак не розумів, як міг опуститися до такого ганебного кохання, а про дівчину згадував із лютою ненавистю, адже вона завдала йому стільки приниження. Тепер уява Кері перебільшувала всі недоліки її характеру та поведінки, і він здригався від самої лише думки про стосунки з офіціанткою.
«Це лише підтверджує мою кляту слабкість», — казав собі хлопець. Уся ця пригода нагадувала жахливу непристойну витівку на вечірці, коли єдине, що залишається, — швидше про неї забути. У цьому йому допомагав страх пережитої ганьби. Філіп нагадував змію, що скинула шкіру й гидливо розглядає свою стару оболонку. Він радів нагоді знову стати самим собою; розумів, скільки втратив можливостей насолоджуватися світом, поринувши в безодню божевілля, яке називали коханням. Із нього досить; якщо це кохання, то він волів більше ніколи не закохуватися. Філіп розповів Гейворду дещо з того, що йому довелося пережити.
— Здається, Софокл[258], — пригадав він, — молився про час, коли звільниться від дикого звіра пристрасті, що розриває струни його серця.
Здавалося, наче Кері справді знову народився. Він вдихав весняне повітря так, як не робив цього ніколи раніше, і по-дитячому радів усьому, що відбувалося на світі. Період свого шаленства хлопець називав «піврічною каторгою».
Минуло кілька днів відтоді, як Гейворд улаштувався в Лондоні, і Філіп отримав надіслану із Блекстейбла листівку із запрошенням відвідати приватну виставку в одній із картинних галерей. Він запросив із собою Гейворда і, гортаючи каталог, помітив Лоусонову картину.