— Я невдаха, — бурмотів він. — Я не годжуся для грубої боротьби за місце під сонцем. Єдине, на що я спроможний, — відійти і дозволити натовпу простолюдинів затоптати одне одного в гонитві за всілякими гараздами.
Його слова створювали враження, що невдача значно благородніша і витонченіша за успіх. Гейворд натякав, що його відчуженість спровокована огидою до всього пересічного і примітивного. Найкрасномовніше він оповідав про Платона.
— Я гадав, що захоплення Платоном вже минулося, — якось нетерпляче сказав йому Філіп.
— Справді? — здивувався його друг, здійнявши брови.
Обговорювати цю тему він не збирався. Нещодавно Гейворд виявив, що іноді зверхнє мовчання дає неабиякий результат.
— Не бачу сенсу в тому, щоб перечитувати весь час одну й ту саму книжку, — пояснив Філіп. — Це просто виснажлива форма байдикування.
— Та невже вам здається, наче ваш інтелект такий видатний, що може одразу зрозуміти наймудрішого письменника?
— Я не хочу його розуміти, я не критик. Я цікавлюся його творчістю не заради нього, а заради себе.
— Тоді навіщо ви взагалі читаєте?
— Частково заради задоволення, тому що це вже стало звичкою, і, не читаючи, я почуваюся так само некомфортно, як без цигарки, а частково, щоб пізнати себе. Зазвичай я лише пробігаю рядки очима, але часом мені зустрічається якийсь уривок чи навіть одна-єдина фраза, котра має значення саме для мене, і тоді вона стає частиною мене; так я отримую від книжки все необхідне і не знайду там більше нічого, навіть якщо перечитаю її десяток разів. Розумієте, людина здається мені пуп’янком: більшість із того, що ми читаємо, ніяк на нас не впливає, але іноді кожному зустрічаються особливо важливі речі, які допомагають розкритися пелюсткам; ось так вони і розкриваються по черзі, аж поки пуп’янок не розквітне.
Філіпа не задовольнила власна метафора, проте він не знав, як пояснити те, що відчував, але ще не сповна розумів.
— Ви хочете щось робити, хочете кимось стати, — здвигнувши плечима, озвався Гейворд. — Ну й вульгарщина.
Філіп уже добре знав свого приятеля. Гейворд був слабкодухим і таким марнославним, що доводилося весь час слідкувати за собою, аби не образити його почуття. Лінощі та ідеалізм так переплелися в його свідомості, що розділити їх він уже не міг. Якось він познайомився з одним журналістом у Лоусоновій студії, і того зачарували його бесіди. За тиждень Гейвордові надіслав листа редактор газети і запропонував написати критичну статтю. Гейворд страждав від невизначеності сорок вісім годин. Він так давно розпинався, що збирається зайнятися чимось подібним, що тепер не міг просто взяти й відмовитися, але від думки про те, що доведеться щось робити, його охоплювала паніка. Урешті-решт він відхилив пропозицію і полегшено зітхнув.
— Це заважало б моїй роботі, — пояснив він Філіпу.
— Якій ще роботі? — грубо поцікавився той.
— Моєму внутрішньому життю, — відповів Гейворд.
Потім він почав розхвалювати професора Амієля[260] з Женеви, чия геніальність обіцяла неабиякі досягнення, яким так ніколи і не судилося втілитися в життя. Лише після смерті іншим відкрилася причина й одночасно виправдання його невдач: неймовірний щоденник, який знайшли серед документів професора. Гейворд загадково посміхався.
Однак він досі не втратив хисту із задоволенням розповідати про книжки; смак у нього був вишуканий, вибірковість витончена, до того ж він завжди цікавився чужими думками, і це робило його відмінним співрозмовником. Насправді вони не мали для нього жодного значення і ніяк на нього не впливали, але хлопець поводився з ним так, наче з порцеляновими дрібничками на аукціоні — із задоволенням милувався їхньою формою і блиском, припускав, скільки вони можуть коштувати, а потім клав на місце і назавжди забував.
Але саме Гейворду судилося здійснити найважливіше відкриття. Якось увечері, ретельно підготувавшись, він повів Філіпа та Лоусона до шинку на Бік-стрит, примітного не лише своєю історією (тут ще жили спогади про відомих діячів вісімнадцятого століття, що збурювали романтичні фантазії), а й найкращим у Лондоні нюхальним тютюном і передовсім своїм пуншем. Гейворд провів їх до довгої просторої зали, що ще пам’ятала колишні розкоші і на стінах якої висіли портрети оголених жінок: усе це були монументальні алегорії учнів Гейдена[261], але дим, гас і лондонські тумани насичували їхні кольори і надавали картинам схожості з роботами старих майстрів. Темні панелі, тьмяна позолота масивного карниза, столи з червоного дерева створювали в кімнаті особливий затишок, а шкіряні сидіння вздовж стін були м’якими й зручними. На столі навпроти дверей хизувалася голова барана, у якій тримали славнозвісний тютюн. Друзі замовили пунш і почали його пити. Це був гарячий ромовий пунш. Від спроб описати його досконалість ручка починає тремтіти: це завдання непідвладне тверезому словнику і скупим епітетам цієї оповіді; в уяві одразу виринають пишномовні терміни та коштовні екзотичні фрази. Він зігрівав кров і проясняв голову; він сповнював душу блаженством, налаштовував розум на кмітливість і захоплення кмітливістю співрозмовників; він був незбагненним, як музика, і точним, як математика. Лише одну його якість можна було з чимось порівняти: він зігрівав, як любляче серце, але його смак, його аромат і відчуття, які він дарував, неможливо передати словами. Можливо, Чарльз Лем[262] зі своєю безмежною тактовністю, спробувавши, зміг би змалювати чарівні картини життя своїх сучасників; лорд Байрон, узявшись за неможливе, зміг би впоратися, присвятивши цьому напою станси в «Дон Жуані»; Оскар Вайлд зміг би створити тривожну красу, розсипавши візантійською парчею дорогоцінне каміння Ісфагана[263]. Підшукуючи епітети, думка мандрувала від застіль Елагабала[264] до витончених мелодій Дебюссі[265] та миготіла духмяним ароматом цвілі у скринях, де зберігався старий одяг, комірці, панчохи, камзоли забутого покоління, пахощами конвалій і пряністю сиру чедер.
Гейворд натрапив на цей шинок із дорогоцінним напоєм, зустрівши на вулиці чоловіка на прізвище Макалістер, свого приятеля з Кембриджа, — біржевого брокера і філософа. Він навідувався сюди щотижня, а Філіп, Лоусон і Гейворд теж незабаром взяли собі за звичку зустрічатися тут щовівторка ввечері; мінлива мода зараз була до цього місця менш прихильною, та це лише тішило любителів потеревенити. Макалістер був огрядним чолов’ягою, ширшим, ніж довшим, із великим м’ясистим обличчям і тихим голосом. Він був послідовником Канта і висновки про все робив із погляду чистого розуму, охоче розвиваючи свої доктрини. Філіп слухав його з непідробною цікавістю. Він давно вже дійшов висновку, що ніщо не зачаровує його більше, ніж метафізика, але не був упевнений у її користі в повсякденному житті. Його власна невеличка охайна система поглядів, сформована в результаті роздумів у Блекстейблі, не надто допомогла під час закоханості в Мілдред. Кері сумнівався, що розум може суттєво допомогти в життєвих справах. Здавалося, наче життя існує якось відокремлено. Він чітко пам’ятав, як безжально охопили його почуття і як він не міг їм протистояти, наче його прив’язали до землі мотузкою. У книжках Філіп читав багато мудрого, але судити міг, лише керуючись власним досвідом (і не знав, чи відрізняється цим від інших людей). Тоді він не зважував усі «плюси» та «мінуси», не думав про переваги, які отримає від своїх учинків, чи шкоду від бездіяння; усе його існування піддалося невідворотності. Він діяв не якоюсь своєю частиною, а всім єством. Пристрасть, яка охопила його, схоже, не мала нічого спільного з розумом: розум лише вигадував, як досягнути того, чого так прагнула душа.