Макалістер нагадав йому про категоричний імператив:
— Дійте так, аби кожен ваш учинок був гідний стати загальним правилом поведінки людства.
— Як на мене, це повне безглуздя, — заперечив Філіп.
— Оце ви нахаба, казати таке про тезу Іммануїла Канта, — присоромив його Макалістер.
— Чому? Сліпе повторення чиїхось слів руйнівне: на світі достобіса можливостей для наслідування. Кант робив якісь висновки не тому, що вони істинні, а тому, що він Кант.
— Гаразд, чому тоді ви заперечуєте проти категоричного імперативу?
(Вони сперечалися так гаряче, наче мова йшла про долі імперій.)
— Він стверджує, що можна вибирати свій життєвий шлях за допомогою зусиль чи власної волі. А ще він стверджує, що розум — найнадійніший поводир. Але чим його накази кращі за підказки пристрасті? Вони різні. Ось і все.
— Схоже, ви справжній раб своїх пристрастей.
— Я залишаюся рабом, тому що нічого не можу вдіяти, а не навмисно, — засміявся Філіп.
Розмовляючи, він думав про гаряче божевілля, що штовхало його до Мілдред. Пригадував, як повставав проти нього і як відчував, що воно зникає.
«Дякувати Богу, тепер я від цього всього звільнився», — подумав юнак.
Утім, навіть тепер він не був упевнений у щирості цих слів. Опинившись у полоні пристрасті, він почувався надзвичайно рішучим, а його розум працював із небаченою силою. Він жив повнішим життям, насолоджуючись власним існуванням, а це дещо позбавляло його сьогодення барв. Бурхливе, приголомшливе відчуття життя було нагородою за всі страждання, яких він зазнав.
Необережні Філіпові слова втягнули його в суперечку про свободу волі, і Макалістер завдяки своїй чудовій пам’яті викладав на стіл один аргумент за одним. Він насолоджувався діалектикою і змушував Філіпа суперечити власним словам; він заганяв хлопця в кут, із якого можна було вибратися лише завдяки нищівним поступкам; він вражав його логікою і добивав авторитетами.
Нарешті Філіп сказав:
— Гаразд, мені нічого не відомо про інших людей. Я кажу лише про себе. Ілюзія безперешкодного волевиявлення так глибоко вгризлася в мою свідомість, що я не можу від неї позбутися, але знаю, що це лише ілюзія. Утім, ця ілюзія залишається одним із найвагоміших мотивів моїх учинків. Перш ніж щось зробити, я відчуваю, що маю вибір, і це впливає на мої подальші дії; але потім, коли справу зроблено, я розумію, що від початку існування світу вона була неминучою.
— І який ви з цього робите висновок? — поцікавився Гейворд.
— Ну, здебільшого, що шкодувати немає сенсу. Є каяття, та нема вороття, адже всі сили всесвіту втілювали це в життя.
68
Прокинувшись одного ранку, Філіп відчув, як запаморочилося в голові, і знову ліг у ліжко, несподівано зрозумівши, що захворів. Усі кінцівки боліли, а тіло тремтіло від лихоманки. Коли господиня принесла йому сніданок, Філіп погукав її крізь відчинені двері, повідомив, що нездужає і попросив горнятко чаю та скибочку хліба. За кілька хвилин у двері постукали, й увійшов Ґріффітс. Вони вже понад рік жили в одному будинку, але їхнє спілкування обмежувалося кивками один одному в коридорі.