— Знаєте, я почув, що ви кепсько почуваєтеся, — пояснив Ґріффітс, — і вирішив зайти подивитися, як вам тут ведеться.
Філіп сам не розумів, чому зашарівся, і запевнив, що все це дрібниці. За кілька годин із ним знову все буде гаразд.
— Гаразд, дозвольте мені поміряти вам температуру, — наполягав сусід.
— Це не обов’язково, — дратуючись, заперечив Кері.
— Ну ж бо.
Філіп запхав термометр до рота. Ґріффітс, весело теревенячи, трохи посидів біля нього на ліжку, а потім дістав термометр і подивився на нього.
— Ого, лише подивіться на це, друже, вам краще лежати, а я приведу старого Дікона, нехай вас огляне.
— Дурниці, — озвався Філіп. — Не варто так перейматися. Мені не хочеться вас турбувати.
— А ви не турбуєте. У вас температура, тож краще залишатися в ліжку. Так ви й зробите, еге ж?
Його поведінка була сповнена якогось шарму, хитросплетіння серйозності й люб’язності, і це робило юнака безмежно привабливим.
— Ви чудово знаєте, як доглядати за хворим, — пробурмотів Філіп, із усмішкою заплющуючи очі.
Ґріффітс збив Філіпові подушку, спритно розправив простирадла і підгорнув ковдру. Потім він вийшов до Філіпової вітальні в пошуках сифона з водою, та не знайшовши його, приніс зі своєї кімнати, а тоді запнув завіси.
— Зараз спробуйте поспати, а я приведу старигана, щойно він закінчить обхід.
Кері здалося, наче спливли години, перш ніж хтось з’явився. Голова розколювалася, кінцівки гули, і хлопець боявся розплакатися. Нарешті у двері постукали, й увійшов здоровий, міцний і радісний Ґріффітс.
— Ось доктор Дікон, — повідомив він.
Лікар підійшов ближче. Це був спокійний літній чоловік, Філіп бачив його у шпиталі. Кілька запитань, швидкий огляд — і діагноз готовий.
— Що скажете ви? — поцікавився чоловік у Ґріффітса.
— Грип.
— Абсолютно точно.
Доктор Дікон окинув оком убогу зйомну кімнатку.