Мілдред благополучно народила дівчинку, і коли Філіпу дозволили їх побачити, дитина лежала поруч із матір’ю. Жінка була дуже слабкою, але відчувала полегшення, що все залишилося позаду. Вона показала Кері немовля й сама з цікавістю роздивлялася його.
— Це маля так кумедно виглядає, правда? Не можу повірити, що це моя дитина.
Дівчинка була червоною, зморшкуватою і химерною. Дивлячись на неї, Філіп усміхнувся. Він не знав, що сказати, і соромився, адже медсестра, яка була тут господинею, стояла поруч, і з її поглядів юнак здогадався, що вона не повірила заплутаній історії Мілдред і вважала батьком його.
— Як ви збираєтеся її назвати? — поцікавився він.
— Не можу вирішити: назвати її Мадлен чи Сесилія.
Медсестра залишила їх наодинці на кілька хвилин, і Філіп, нахилившись, поцілував Мілдред в уста.
— Я такий радий, що все закінчилося щасливо, люба.
Дівчина обійняла його шию тонкими ручками.
— За вами, любий Філе, я була як за стіною.
— Тепер я нарешті відчуваю, що ви моя. Я так довго чекав цього, дорогенька.
Вони почули, що за дверима з’явилася медсестра, і Філіп поспіхом підвівся. Жінка увійшла всередину. На її вустах грала легенька посмішка.
73
За три тижні Філіп проводжав Мілдред і її дитину до Брайтона. Дівчина швидко одужала і тепер виглядала чарівніше, ніж йому доводилося колись її бачити. Вона збиралася до пансіонату, де зупинялася на кілька тижнів з Емілем Міллером, і написала господарям, що її чоловік поїхав у справах до Німеччини, а вона поживе у них із дитиною. Мілдред подобалося вигадувати різноманітні історії, а до деталей вона мала справжній хист. У Брайтоні дівчина збиралася знайти жінку, яка захоче попіклуватися про дитину. Кері лякала безсердечність, з якою вона намагалася позбутися дівчинки, аргументуючи свої наміри тим, що краще віддати бідолашне маля, перш ніж воно до неї звикне. Філіп сподівався, що після кількох тижнів, проведених із дитиною, у Мілдред прокинеться материнський інстинкт, який допоможе йому переконати її залишити доньку, але нічого такого не сталося. Дівчина була доброю до дитини, робила все необхідне; немовля розважало її, і вона радо про нього базікала, але в глибині душі залишалася байдужою. Мілдред не вважала доньку частиною себе і вигадувала, буцім дівчинка вже схожа на батька. Вона постійно непокоїлася, що робитиме, коли донька подорослішає, і карталася, що була такою дурепою і народила її.
— Якби я знала тоді все, що знаю тепер.
Дівчина кепкувала з Філіпа через те, що він переймався долею дитини.
— Ви так непокоїтеся, наче вона ваша, — казала Мілдред. — Хотіла б я бачити, як Еміль через неї ночей не спить.
У голові у юнака юрмилися почуті історії про життя дітей, яких віддали на виховання, і про нелюдів, що знущалися над малюками, яких жорстокі егоїстичні батьки покинули напризволяще.
— Не будьте таким дурником, — заспокоювала Мілдред. — Таке трапляється, якщо за догляд за дитиною платити наперед. Але якщо розраховуватися щотижня, в їхніх інтересах буде ставитися до малої порядно.
Філіп наполягав, що Мілдред слід віддати доньку людям, у яких немає власних дітей і які пообіцяють більше нікого не брати.
— Не торгуйтеся, — повчав він. — Я краще платитиму півгінеї на тиждень і не ризикуватиму, що дитина помре від голоду чи побоїв.