— Дідько непунктуальний, — гнівався Кері. — Мабуть, зізнається в коханні котрійсь зі своїх численних пасій.
Утім, незабаром той з’явився. Симпатичний, високий і стрункий, із гарно посадженою головою, котра додавала йому переможного і привабливого вигляду, а його кучеряве волосся, великі дружні сині очі та червоні вуста були просто чарівними. Філіп помітив, що Мілдред схвально подивилася на його друга, і відчув якесь незбагненне задоволення. Ґріффітс із усмішкою привітався.
— Я так багато про вас чув, — сказав він Мілдред, беручи її за руку.
— Та все ж менше, ніж я про вас, — відгукнулася вона.
— І значно приємніші речі, — додав Філіп.
— Невже він зводив на мене наклеп? — Ґріффітс розреготався, і Філіп помітив, що Мілдред звернула увагу на його рівні білі зуби і милу усмішку.
— Ви, мабуть, почуваєтеся давніми друзями, — припустив він, — так багато я розповідав про вас.
Ґріффітс був у пречудовому настрої: він нарешті склав останні іспити, отримав диплом, а разом із ним місце домашнього хірурга в шпиталі в північній частині Лондона. Казав, що виходить на роботу на початку травня, а тим часом збирається навідатися додому на канікули; це був його останній тиждень у місті, тож він збирався добряче розважитися. Він почав базікати кумедні дурниці, які Філіп обожнював, адже сам на таке був нездатний. У Ґріффітсових словах не було нічого особливого, але його життєрадісність додавала їм чогось особливого. Він випромінював життєву силу й наділяв нею всіх знайомих; вона була майже такою ж відчутною, як тепло живого тіла. Мілдред була жвавішою, ніж Філіпові доводилося її бачити, і він радів, що їхня невеличка вечірка виявилася успішною. Дівчина веселилася від душі й сміялася щоразу гучніше, забувши про шляхетну стриманість, що стала її другим характером.
Незабаром Ґріффітс сказав:
— Послухайте, мені страшенно незручно називати вас місіс Міллер. Філіп завжди каже тільки «Мілдред».
— Сподіваюся, вона не видряпає вам очі, якщо ви теж її так називатимете, — засміявся Кері.
— Тоді нехай теж називає мене Гаррі.
Філіп мовчки слухав їхні теревені й думав, як чудово бачити щасливих людей. Час від часу Ґріффітс доброзичливо кепкував із нього через те, що він завжди залишається таким серйозним.
— Схоже, він вас по-справжньому любить, Філіпе, — усміхнулася Мілдред.
— Він непоганий стариган, — погодився Ґріффітс і, схопивши друга за руку, радісно потиснув її.
Здавалося, наче симпатія до Філіпа додає Ґріффітсу чарів. Усі вони були непитущі, і вино одразу вдарило їм у голови. Ґріффітс зробився ще балакучішим і так розійшовся, що Кері зі сміхом благав його помовчати. Той мав ораторський хист, і пригоди в його вустах ставали ще романтичнішими й веселішими. Сам він неодмінно відігравав у них галантну кумедну роль. Очі Мілдред сяяли від захвату, і вона просила юнака не зупинятися, а той розповідав одну історію за другою. Коли в ресторані почали вимикати світло, дівчина неабияк здивувалася.
— Господи, вечір так швидко минув. Я думала, зараз щонайбільше пів на десяту.
Вони підвелися, збираючись іти, і, прощаючись, вона додала:
— Я завтра планую завітати до Філіпа на чай. Якщо матимете нагоду, приходьте теж.
— Гаразд, — усміхнувся він.