Мілдред кинула погляд на Кері, і, побачивши його бліде застигле обличчя, нервово відвела очі. Тієї миті вона трохи злякалася його.
— Краще сказати одразу і покінчити з цим. Я взагалі не можу з вами поїхати.
— Я так і подумав, що ви до цього ведете. Але вже занадто пізно змінювати рішення. Я вже придбав квитки й усіляке таке.
— Ви казали, що не змушуватимете мене їхати, якщо я не хочу. А я не хочу.
— Я передумав. Я не дозволю знову себе обдурити. Ви мусите поїхати.
— Філіпе, ви мені дуже подобаєтеся як друг. Але я не можу й подумати про щось більше. Як чоловік ви мені не подобаєтеся. Я не можу, Філіпе.
— Ще тиждень тому ви й самі були не проти.
— Тоді все було інакше.
— Тоді ви ще не познайомилися з Ґріффітсом?
— Ви самі казали, що нічого не вдієш, якщо я закохалася.
Мілдред насупилася й не відводила погляду від тарілки. Філіп зблід від люті. Йому хотілося стиснути кулак і вдарити дівчину в обличчя, він уже навіть фантазував, як вона виглядатиме з синцем під оком.
За сусіднім столиком вечеряли двоє юнаків, років вісімнадцяти, і вони час від часу поглядали на Мілдред. Кері замислився, чи заздрять вони, що він вечеряє з гарненькою дівчиною, можливо, їм кортіло опинитися на його місці. Тишу порушила Мілдред:
— Який сенс у тому, щоб їхати кудись удвох. Я весь час думатиму про нього. Вам буде не надто весело.
— Це мої справи, — кинув Філіп.
Дівчина спантеличено обміркувала його відповідь і зашарілася.
— Але це просто по-свинськи.
— Що саме?
— Я думала, що ви джентльмен у всьому.
— Ви помилялися.
Філіпа розсмішила власна відповідь, і він розреготався.