— Заради Бога, не смійтеся, — вигукнула Мілдред. — Мені страшенно шкода, Філіпе, але я не можу з вами поїхати. Я знаю, що погано ставилася до вас, але серцю не накажеш.
— Ви вже забули, що я зробив для вас усе, коли ви вскочили в халепу? Давав грошей, щоб утримувати вас, поки не народиться дитина, платив за лікаря і за кожну дрібницю. Я заплатив за вашу подорож до Брайтона, плачу за утримання вашої доньки, плачу за ваш одяг і за кожну нитку, яка зараз на вас.
— Якби ви були джентльменом, то не тицяли б мені в лице своїми добрими справами.
— Ох, заради всього святого, замовкніть. Гадаєте, мене хвилює, джентльмен я чи ні? Якби я був джентльменом, то не гаяв би час із такою вульгарною шльондрою. Мені начхати, подобаюся я вам чи ні. Мені набридло, що ви постійно робите з мене дурня. Ви неодмінно поїдете зі мною в Париж, інакше начувайтеся!
Від злості щоки дівчини залилися рум’янцем, а коли вона озвалася, у її голосі з’явилася та простуватість, яку зазвичай дівчина ховала за шляхетною вимовою.
— Ви мені ніколи не подобалися, з першого дня. Самі мені нав’язувалися. Ненавиджу, коли ви мене цілуєте. Я краще подохну з голоду, ніж дозволю вам до себе доторкнутися.
Філіп намагався проковтнути свою вечерю, але горло відмовлялося працювати. Він перекинув склянку й запалив цигарку. Усе тіло тремтіло. Він мовчав. Чекав, поки Мілдред поворухнеться, але вона мовчки застигла і роздивлялася білу скатертину. Якби вони були наодинці, він схопив би її в обійми й поцілував; Філіп уявляв, як відкидається назад її довга біла шия і як він притискається губами до її вуст. Мовчки вони просиділи цілу годину, і Філіп нарешті помітив, що офіціант зацікавлено на них витріщається. Він попросив рахунок.
— Підемо? — поцікавився буденним тоном.
Мілдред не відповіла, але зібрала свою сумочку і рукавички, а потім одягнула пальто.
— Коли ви плануєте знову побачитися з Ґріффітсом?
— Завтра, — байдуже відповіла вона.
— Буде краще, якщо ви обговорите з ним усе.
Дівчина механічно відкрила сумочку, побачила аркуш паперу і витягнула його.
— Це рахунок за сукню, — повагавшись, сказала вона.
— То й що?
— Я обіцяла заплатити за неї до завтра.
— І заплатили?
— Хочете сказати, що не платитимете, попри те, що дозволили мені купити її?
— Саме так.
— Тоді я попрошу Гаррі, — кинула вона, зашарівшись.