Серце переможно й радісно затанцювало в грудях, але лише на мить. На зміну тріумфу прийшли сумніви.
— Через гроші? — поцікавився він.
— Частково, — просто відповіла Мілдред. — Гаррі нічим не може допомогти. Він не платив тут за житло вже п’ять тижнів, винен сім фунтів вам, і швець вимагає від нього гроші. Він заклав би щось, якби міг, але все вже й так у ломбарді. Мені довелося добряче попрацювати, щоб умовити швачку почекати грошей за мою сукню, в суботу треба платити за житло, а я не можу знайти роботу за п’ять хвилин. Завжди доводиться трохи почекати, поки з’являться вакансії.
Усе це дівчина промовила буденним сварливим тоном, наче перераховувала несправедливості долі, без яких не існує природного порядку речей. Філіп не відповів. Він і сам чудово знав те, що вона сказала.
— Ви сказали «частково», — озвався він нарешті.
— Ну, Гаррі каже, що ви були кам’яною стіною для нас обох. Ви були йому справжнім другом, як він запевняє, а для мене робили те, чого, напевно, не зробив би жоден інший чоловік. Ми повинні поводитися чесно, каже Гаррі. А ще він казав те саме, що й ви: у нього мінливий характер, на відміну від вашого; мені не слід бути такою дурепою і міняти вас на нього. Він надовго не затримається, а ви залишитеся, так він сам сказав.
— А ви самі
— Я не проти.
Він подивився на неї, і кутики його вуст із гірким розчаруванням поповзли вниз. Насправді він переміг і збирався поводитися як переможець. Філіп іронічно посміювався з власного приниження. Мілдред кинула на нього швидкий погляд, але змовчала.
— Я всім серцем чекав на цю подорож із вами і сподівався, що нарешті, після всіх страждань, стану щасливим… — Він змовк на півслові. І тоді Мілдред несподівано без попередження розридалася. Вона сиділа на тому ж стільці, де сиділа і плакала Нора, і так само відвертала обличчя до спинки, на якій посередині, там, де спочивала голова, залишилося заглиблення.
«Не щастить мені з жінками», — подумав Філіп.
Худорляве тіло Мілдред здригалося від ридань. Кері ніколи не бачив, аби жінка так розпачливо плакала. Дивитися на неї було боляче, і серце краялося від жалю. Сам не розуміючи, що він робить, хлопець підвівся, підійшов до коханої й обійняв її; дівчина не заперечувала, страждаючи, вона радо приймала його спроби заспокоїти біль. Філіп прошепотів їй на вушко кілька втішливих слів. Навіть не розуміючи, що каже, нахилився і кілька разів поцілував її.
— Невже ви така жахливо нещасна? — запитав він нарешті.
— Я б воліла померти, — застогнала вона. — Я б воліла померти під час пологів.
Капелюшок заважав їй, тож Філіп зняв його. Він влаштував зручніше на спинці стільця голову дівчини, повернувся до стола і сів, не відводячи від Мілдред погляду.
— Кохання — жахлива річ, чи не так? — сказав він. — Дивно, що кожен хоче закохатися.
Незабаром жорстокі ридання стихли, Мілдред знесилено сиділа на стільці, відкинувши голову та звісивши руки. Неоковирна поза нагадувала один із тих манекенів, з яких художники малюють ескізи.
— Я навіть не знав, що ви так палко його кохаєте, — зауважив Філіп.
Він розумів Ґріффітсову закоханість, адже уявив себе на його місці й дивився його очима, торкався його руками, він міг опинитися в Ґріффітсовому тілі, щоб цілувати її його вустами й дивитися на неї його веселими синіми очима. Але почуття Мілдред дивували його. Філіп ніколи не вважав її схильною до пристрасті, а це була пристрасть: важко було помилитися. У його серці щось відбувалося, юнакові по-справжньому здалося, наче там щось вийшло з ладу, і він відчув незвичну слабкість.
— Я не хочу змушувати вас страждати. Ви не мусите зі мною їхати, якщо не хочете. Гроші я вам усе одно даватиму.