І пішла.
77
Пообідавши у підвалі медичного інституту, Філіп повернувся до свого житла. Був суботній день, і хазяйка прибирала на сходах.
— Містер Ґріффітс у себе? — запитав він.
— Ні, сер. Уранці він поїхав, одразу після того, як ви вийшли.
— Він повернеться?
— Не думаю, сер. Речі він забрав із собою.
Філіп здивувався, що б це могло означати. Він узяв книжку і почав читати. Це була «Мандрівка до Мекки» Бертона[269], яку він щойно взяв у Вестмінстерській публічній бібліотеці. Кері прочитав сторінку, але нічого не зрозумів, оскільки думками був десь далеко і весь час прислухався, чи не подзвонять у двері. Він не наважувався сподіватися, що Ґріффітс одразу поїхав додому до Камберленда, залишивши Мілдред тут. Незабаром вона забіжить за грошима. Зціпивши зуби, Філіп продовжував читати, відчайдушно намагаючись зосередитися, від цих спроб прочитані речення вкарбовувалися в мозку, але спотворювалися його стражданням. Тепер Філіп від усього серця шкодував, що зробив їм ту жахливу й непристойну пропозицію взяти гроші, але справу вже зроблено, і задкувати йому не хотілося (річ була навіть не в Мілдред). Якась похмура впертість змушувала Кері не відступати від задуманого. Він помітив, що три прочитані сторінки не справили на нього жодного враження, тож повернувся і почав спочатку, аж раптом зауважив, що надруковані слова сплітаються з його думками і жахають, наче заклинання в нічному жахітті. Єдине, що йому залишалося, — піти кудись і не повертатися до опівночі: тоді вони не зможуть поїхати. Філіп уявляв, як вони навідуються щогодини, цікавлячись, чи не з’явився він, і його гріла думка про їхнє розчарування. Він механічно повторив подумки цей план, але хіба ж він міг так вчинити? Нехай приходять і забирають гроші, тоді він принаймні знатиме, як низько може впасти людина. Читати не вдавалося. Слова пливли перед очима. Кері відкинувся на стільці, заплющив очі й, застигнувши від горя, чекав на Мілдред.
Увійшла господиня.
— До вас місіс Міллер, сер.
— Проведіть її сюди.
Філіп зібрав усю свою волю, щоб зустріти дівчину, не видавши своїх почуттів. Йому кортіло впасти на коліна, схопити її за руки й благати залишитися, але Кері знав, що це її не зворушить, вона неодмінно розкаже Ґріффітсу, що він казав і як поводився. Йому стало соромно.
— Ну, як щодо невеличкої подорожі? — весело поцікавився він.
— Ми їдемо. Гаррі чекає на вулиці. Я сказала, що ви не хочете його бачити, тож він вирішив триматися осторонь. Але просив запитати, чи можна забігти на хвилинку, щоб попрощатися.
— Ні, я з ним не бачитимусь, — кинув Філіп.
Мілдред, безсумнівно, не обходило, бачитимуться вони з Ґріффітсом чи ні. Тепер, коли дівчина була тут, Кері хотілося, щоб вона швидше забиралася геть.
— Послухайте, ось ваша п’ятірка. А тепер ідіть.
Дівчина взяла гроші, подякувала і пішла до дверей.
— Коли ви повернетеся? — запитався Кері.
— Ох, у понеділок. Гаррі потрібно їхати додому.