Тягар пристрастей людських

У четвер Філіп прокинувся дуже пізно і, позеленівши, з каламутним поглядом, потягнувся до вітальні перевірити, чи не принесли пошту. Коли він упізнав почерк Ґріффітса, серце пронизало дивне відчуття.

«Любий мій старигане!

Я навіть не знаю, що вам написати, та все ж відчуваю, що мушу. Сподіваюся, ви не смертельно на мене образилися. Я знаю, що не слід було їхати з Міллі, утім нічого не міг із собою вдіяти. Вона просто приголомшила мене, і я готовий на будь-що, аби вона була зі мною. Коли Мілдред сказала, що ви запропонували нам гроші на поїздку, я просто не зміг устояти. А тепер, коли все позаду, мені страшенно соромно і я жалкую, що був таким ідіотом. Сподіваюся, що ви напишете мені, що не гніваєтеся, і дозволите приїхати до вас у гості. Я страшенно образився, коли Міллі сказала, що ви не хочете мене бачити. Напишіть мені хоч рядок, будьте порядним хлопцем, і скажіть, що пробачили мені. Це заспокоїть моє сумління. Я думав, що ви не проти, адже самі запропонували нам гроші. Але знаю, що мені не слід було їх брати. Я поїхав додому в понеділок, а Міллі захотіла залишитися на кілька днів у Оксфорді. Вона повернеться до Лондона в середу, тож ви побачитеся ще до того, як отримаєте мого листа. Сподіваюся, все налагодиться й буде гаразд. Не забудьте написати, що пробачили мені. Будь ласка, не відкладайте.

Назавжди ваш,

Гаррі»

Філіп розлючено розірвав листа. Він не збирався на нього відповідати. Тепер Кері ще більше зневажав Ґріффітса за його вибачення, а чужі муки сумління він не збирався терпіти: якщо захотіти, можна вчинити підступно, але шкодувати про це потім просто огидно. Лист здався йому боягузливим і лицемірним. Від його сентиментальності Філіпові було гидко.

«Було б значно простіше, якби можна було вчинити по-свинськи, — пробурмотів він собі під ніс, — а потім перепросити, і все знову ставало би гаразд».

Філіп щиро сподівався, що одного дня зможе «віддячити» Ґріффітсу.

Та головне — він тепер знав, що Мілдред у місті. Похапцем одягнувся, не витрачав часу на гоління, випив горнятко чаю і поїхав каретою до її помешкання. Здавалося, що кеб ледве повзе. Йому до болю хотілося побачити кохану, і підсвідомо він молився Богові, в якого не вірив, зробити так, щоб вона зустріла його доброзичливо. Він хотів про все забути. Коли юнак подзвонив у двері, серце мало не вискочило з грудей. Пристрасне бажання знову відчути дівчину в своїх обіймах стерло всі згадки про минулі страждання.

— Місіс Міллер у себе? — поцікавився він весело.

— Вона поїхала, — відповіла служниця.

Філіп витріщився на дівчину.

— Приїхала десь годину тому і забрала свої речі.

Якусь мить він не знав, що сказати.

— Ви передали їй мого листа? Вона сказала, куди поїде?

Аж тут він зрозумів, що Мілдред знову його обдурила. Вона не збиралася повертатися до нього. Філіп спробував зберегти гідність.

— Ох, гаразд, припускаю, що скоро отримаю від неї звісточку. Вона, мабуть, відправила листа на помилкову адресу.

Кері розвернувся і, втративши будь-яку надію, пішов до свого помешкання. Він міг передбачити, що Мілдред так зробить; вона ніколи нічого до нього не відчувала і дурила його з першого дня, не виказуючи ні жалю, ні доброти, ні співчуття. Єдиний вихід — змиритися з невідворотним. Філіпові було так боляче, що здавалося, краще померти, ніж отак страждати. Йому спало на думку, що краще буде з усім покінчити; можна стрибнути в річку чи лягти під потяг. Але варто було з’явитися в голові цим думкам, Філіп одразу обурився. Розсудливість підказувала, що він переживе ці лихі часи, і якщо докладе зусиль, забуде Мілдред, а вбивати себе заради цієї вульгарної хвойди було б просто смішно. Життя у нього одне, і викидати його псу під хвіст безглуздо. Філіп відчував, що ця пристрасть ніколи не минеться, але зрештою знав, що час лікує.

У Лондоні він не залишиться. Тут усе нагадувало йому про нещасливі дні. Він відправив дядькові телеграму, в якій повідомляв, що повертається до Блекстейбла, поспіхом зібрав речі й заскочив у перший потяг. Йому хотілося швидше втекти від брудних кімнат, де він стільки страждав. Хотілося дихати свіжим повітрям. Філіп відчував, що трохи збожеволів.

Відколи Філіп подорослішав, у будинку вікарія йому завжди пропонували найкращу гостьову кімнату. Це було кутове приміщення, одне вікно якого затуляло старе дерево, зате з другого можна було побачити садок і поле вікарія, за якими розкинулися луки. Філіп пам’ятав, які шпалери тут висіли, коли він був дитиною. Одну стіну прикрашали акварелі ранньої вікторіанської епохи, намальовані священиковим другом дитинства. У цих картинах була якась вицвіла чарівність. Навколо туалетного столика висіли щільно накрохмалені муслінові завіси. Одяг можна було скласти у високий комод. У будинку вікарія життя не змінилося. Усі меблі стояли на старих місцях; дядько Вільям їв те саме, що завжди, казав ті самі слова, щодня прогулювався тими самими місцями; він трохи погладшав, став трохи мовчазнішим і ще більш туполобим. Він звик жити без дружини й майже не сумував за нею. Продовжував сваритися з Джозайєю Ґрейвсом. Філіп навідався до старости. Джозайя трохи схуднув, трохи зблід і став ще суворішим; він був таким же тираном і досі ненавидів свічки на вівтарі. Крамнички в місті залишалися старомодними й мальовничими, і, стоячи перед однією з них, де продавалося все необхідне для моряків (чоботи, брезент, рибальське приладдя), Філіп пригадав, як вабили його в дитинстві море й магія досі незнаних пригод.