Але впоратися з собою юнак не міг: щоразу, коли в двері двічі стукав листоноша, його серце заходилося від думки, що це може бути лист від Мілдред, який переслала йому з Лондона господиня; хоча в глибині душі він сам у це не вірив. Тепер, розмірковуючи про все спокійніше, Кері збагнув, що спроби змусити Мілдред покохати його були безнадійними. Він не знав, що за флюїди літають від чоловіка до жінки, від жінки до чоловіка і перетворюють їх на рабів: зазвичай це називають сексуальним інстинктом, однак, якщо це просто інстинкт, Філіп не розумів, чому виникає такий шалений потяг до цієї людини, а не до іншої. Протистояти цьому неможливо: розум не може з цим змагатися; дружба, вдячність, цікавість втрачають поруч із ним свою силу. Він не приваблював Мілдред як чоловік, тому його дії не справляли на неї жодного враження. Ця думка обурила Філіпа: виходило, що людина — звичайна тварина; і раптом здалося, що в наших серцях чимало темних закутків. Через те що Мілдред була до нього байдужою, Філіп вважав її безтілесною; її анемічна зовнішність, тонкі губи, вузькі стегна, пласкі груди й мляві манери свідчили на користь його припущень; та все ж виявилося, що дівчина здатна на несподівану пристрасть, заради якої готова була пожертвувати всім. Він ніколи не розумів її пригоди з Емілем Міллером: цей зв’язок не пасував до її характеру, і вона сама ніколи не могла його пояснити, але тепер, побачивши її з Ґріффітсом, Кері зрозумів, що те саме відбулося й тоді: через некерований потяг вона втратила голову. Він намагався збагнути, що саме у цих двох чоловіках так приваблювало її. Вони обидва полюбляли вульгарно пожартувати, і це тішило її простувате почуття гумору й вульгарну вдачу; але, напевно, найбільше її підкорювала показна сексуальність, яка була характерною рисою обох. Мілдред завжди ставилася до життя з вишуканою делікатністю; тілесні функції вона вважала чимось непристойним; для найбуденніших речей мала евфемізми і завжди обирала вигадливі слова, бо вони пасували краще, ніж звичайні: а брутальність цих чоловіків шмагонула батогом її худенькі білі плечі, і Мілдред здригнулася від солодкого болю.
Дещо Філіп вирішив остаточно. Він не повернеться назад до помешкання, де стільки страждав. Кері написав хазяйці квартири і попередив її. Йому захотілося мати свої власні речі. Він вирішив винайняти кімнату без меблів: так буде приємніше й дешевше; та й час було заощаджувати, адже за останні півтора року він витратив майже сімсот фунтів. Тепер на першому місці буде економія. Часом його охоплювала паніка: чому він був таким дурнем і витратив на Мілдред стільки грошей. Однак Філіп знав, що вчинив би так само, якби все почалося спочатку. Кері смішило, що друзі, зважаючи на його обличчя, що не видавало надто яскравих емоцій, та повільні рухи, вважали його людиною з сильною волею, рішучою й холоднокровною. Друзям він здавався виваженим, і вони захоплювалися його розсудливістю, але Філіп знав: безтурботний вираз обличчя був несвідомо обраною маскою, котра захищала його, як яскраві кольори захищають метелика. Його вражала власна слабкодухість. Він сам собі видавався листочком, яким, наче вітер, гралася кожна найслабша емоція; а пристрасті Філіп узагалі не міг протистояти. Він не володів собою. А в людей складалася протилежна думка лише тому, що більшість речей, які розчулювали інших, його залишали байдужим.
Він з іронією згадував філософію, яку сам для себе вигадав. У життєвих негараздах вона не надто йому допомогла, і Філіп замислився, чи взагалі допомагають людям роздуми в критичні миті життя? Здавалося радше, наче ним заволоділа якась сила, чужа й водночас захована в ньому самому; і вона керувала ним, наче потужні пекельні вітри, які завиграшки віднесли геть Паоло й Франческу. Людина планує, що робитиме, але коли приходить час діяти, опиняється в лещатах інстинктів, почуттів та ще бозна-чого. Вона перетворюється на машину, якою керують дві сили — оточення й характер; а розсудливість — лише спостерігач, який слідкує за всім, але не має змоги втрутитись, наче ті божества Епікура, що спостерігають за людськими вчинками зі своїх емпіреїв, але не можуть бодай на крихту змінити того, що відбувається.
79
За кілька днів до початку семестру Філіп вирушив до Лондона, щоб знайти собі житло. Спочатку пошукав квартиру на вуличках поблизу Вестмінстер-Бридж-роуд, але відчув огиду до їхньої вбогості, і врешті-решт винайняв помешкання у Кеннінґтоні, де було спокійно й старомодно. Цей район трохи нагадував Лондон із протилежного боку Темзи, яким його знав Теккерей; а на Кеннінґтон-роуд, якою колись проїжджало просторе ландо, везучи родину Ньюкомів[270] до Західного Лондона, на платанах розпускалися листочки. На вулиці, котра сподобалася Філіпові, стояли двоповерхові будиночки і майже в кожному вікні було оголошення про оренду кімнат. Він постукав у двері будинку, де здавали кімнати без меблів, і сувора мовчазна жінка показала йому чотири крихітних приміщення, в одному з яких була кухонна стінка й умивальник. Коштувало все дев’ять шилінгів на тиждень. Стільки кімнат було Філіпові ні до чого, але коштувало це небагато, а йому кортіло чимшвидше десь оселитися. Він поцікавився у господині, чи може вона прибирати і готувати йому сніданок, але вона повідомила, що й так має вдосталь роботи. Його це навіть утішило, адже жінка натякала, що її цікавить тільки комірне. Вона порадила Кері звернутися в продуктову крамничку за рогом, яка водночас слугувала поштовим відділенням, можливо, там вдасться знайти жінку, яка «обслуговуватиме» його.
За своє життя Філіп назбирав трохи меблів: крісло, придбане в Парижі, стіл, кілька картин і невеличкий перський килимок — подарунок Кроншоу. Дядько запропонував йому забрати розкладне ліжко, яке йому самому тепер було ні до чого, адже в серпні він більше не здавав кімнати, а витративши ще десять фунтів, хлопець придбав собі все необхідне. У кімнаті, де мала бути вітальня, Кері за десять шилінгів наклеїв шпалери пшеничного кольору і повісив на стіни один із етюдів Лоусона з
Філіп запросив Лоусона і Гейворда подивитися на його нове помешкання, і вони прийшли: один із пляшкою віскі, а другий із
— Вона запитувала про вас.
Філіп почервонів, почувши її ім’я (йому так і не вдалося побороти звичку шарітися, знітившись), і Лоусон зачудовано подивився на нього. Тепер він здебільшого жив у Лондоні і, підлаштовуючись під тих, хто його оточує, коротко постриг волосся та носив акуратний саржевий костюм і котелок.
— Я зрозумів, що між вами все скінчено, — сказав він.
— Я не бачив її кілька місяців.
— Вона чудово виглядала. Була вбрана в елегантний капелюшок із білим страусовим пір’ям. Мабуть, справи йдуть непогано.
Філіп змінив тему розмови, але Нора не йшла йому з голови, і через деякий час, коли всі вже говорили про щось інше, він раптом поцікавився:
— Як вам здалося, Нора гнівається на мене?
— Анітрохи. Вона дуже гарно про вас відгукувалася.
— Схиляюся до думки, що слід її навідати.
— Спробуйте, вона ж вас не з’їсть.
Філіп часто думав про Нору. Коли Мілдред покинула його, думки одразу повернулися до колишньої подруги; юнак із гіркотою збагнув, що вона ніколи б так не вчинила. Йому кортіло побачитися з жінкою; можна було розраховувати на її співчуття, але Кері було соромно, адже вона завжди так гарно до нього ставилася, а він повівся з нею просто жахливо.
«Шкода, що мені не вистачило клепки, щоб залишитися з нею», — подумав він, коли Лоусон і Гейворд пішли, а він востаннє перед сном палив люльку.
Філіп пригадав приємні години, які вони проводили разом у затишній вітальні на Вінсент-сквер, відвідини галерей та вистав і чарівні вечори довірливих бесід. Він пам’ятав, як Нора переймалася його добробутом і як вона цікавилася всім, що стосувалося його. Жінка любила його ніжно й вірно; це почуття було чимось більшим за тілесний потяг, було в ньому щось від материнської любові. Філіп завжди розумів, що її кохання дорогоцінне, і він має дякувати за нього богам. Тепер він вирішив віддати своє життя на милість Нори. Вона, безсумнівно, жахливо страждала, але він відчував: її серцю вистачить доброти, щоб пробачити йому. Вона не здатна на капості. Може, варто їй написати? Ні. Він несподівано увірветься в її життя, впаде до її ніг (Філіп знав, що коли настане час, він засоромиться і не зробить нічого драматичного, але йому подобалося уявляти все саме так) і скаже, що, погодившись прийняти його, Нора завжди зможе на нього розраховувати. Він зцілився від своєї ненависної хвороби, знає, що слід цінувати, і тепер йому можна довіряти. Його уява полинула в майбутнє. Філіп бачив, як у неділю вони вдвох веслуватимуть у човнику на річці; вони поїдуть до Ґринвіча (він ніколи не забуде ту приємну подорож із Гейвордом і красу Лондонського порту; цей спогад був для нього справжньою дорогоцінністю); а теплими літніми днями вони разом сидітимуть у парку й розмовлятимуть. Філіп усміхнувся, пригадавши веселу балаканину Нори, що лилася, наче дзюркотливий потічок серед камінців, — захоплива, безтурботна і сповнена власної гідності. Усе, що він вистраждав, минеться, мов поганий сон.